Розділ 24

Клуб Хронос.

Ми з тобою так багато сперечалися через нього.

Ніхто не знає, хто його заснував.

А точніше, ніхто не знає, кому вперше спала ця думка.

Зазвичай його засновано у Вавилоні, приблизно за три тисячі років до нашої ери. Ми знаємо про це тому, що засновники зазвичай зводять у пустелі посеред безіменної долини обеліск, на якому пишуть свої імена та якісь послання наступним поколінням. Іноді це повідомлення є щирою порадою. «СТЕРЕЖИСЯ САМОТНОСТІ», «ШУКАЙ РОЗРАДИ», «НЕ ВТРАЧАЙ ВІРУ», тощо. Іноді, якщо засновники не відчувають до своїх наступників особливої поваги, вони залишають брудний жарт. Сам обеліск також став чимось на кшталт предмету жартів. Час від часу одне з поколінь Клубу Хронос забирає цей обеліск і ховає в іншому місці, щоб наступники сушили голову, намагаючись знайти його. Тоді обеліск залишається схованим сотні років, доки на нього зрештою не наткнуться заповзяті археологи, і тоді вони теж залишають на його стародавній поверхні свої повідомлення, починаючи від «З ЧАСОМ УСЕ ЗНАХОДИТЬСЯ» й закінчуючи більш банальним «ТУТ БУВ ГАРРІ».

Сам обеліск завжди змінюється від покоління до покоління: в 1800-х ревні вікторіанці знищили його за занадто очевидну фаллічність його форми, ще один затонув і загубився на дні моря, коли його транспортували в Америку. Яким би не бувало його призначення, він залишається заявою минулих членів Клубу Хронос усім майбутнім, що вони, калачакри 3000 року до нашої ери, були тут перші й нікому цим не поступляться.

Втім, подейкують, що найперший засновник Клубу Хронос був зовсім не з глибокої давнини, що насправді це була жінка, яку звали Сара Шивон Ґрей, а народилася вона в 1740-их. Вона однією з перших почала активно шукати інших калачакр, збираючи впродовж багатьох сотень років і десятків життів дані про те, хто ще в її рідному місті Бостоні може мати схожу природу. Калачакри зазвичай трапляються приблизно один на півмільйона населення, тож те, що їй вдалося знайти кілька десятків, не можна недооцінювати.

І щодо цих кількох десятків Сара Шивон Ґрей швидко збагнула, що вони є не просто братерством у теперішньому часі, але й братерством, яке буде згодом і було колись. Дивлячись на своїх колег, вона збагнула, що якщо найстарішим було майже дев'яносто років, то дітьми вони стають на початку сторіччя, який вона не могла побачити, бо була замолода для цього; а якщо наймолодшому було лише десять років, він буде дідусем під час Американської громадянської війни, і таким чином відвідає майбутнє, в якому її ніколи не буде. Старому з минулого вона сказала: «Ось, що я знаю про майбутні події. Зароби на цьому гроші», і дійсно, коли вона знову народилася в 1740-х, той старий уже стукав у її двері й казав: «Вітаю, юна Саро Шивон Ґрей. Я скористався твоєю порадою й заробив золото, і тепер тобі, дівчинко, не треба буде ніколи працювати». Тоді вона зробила таку саму послугу дитині, яка доживе до громадянської війни, сказавши: «Ось золото, яке я інвестую. На той час, коли ти виростеш і постарієш, це буде великий статок, і тобі не треба буде працювати. А за це я прошу тебе лише про те, щоб ти зробив таку саму послугу будь-якому іншому схожому на нас, з яким познайомишся в майбутньому, щоб вони теж мали безпеку та добробут у цьому складному світі». Ось так і поширився Клуб Хронос: кожне покоління інвестувало в майбутнє. А поширюючись у майбутнє, він також поширився й у минуле, діти цього часу зверталися до дідусів і казали: «Клуб Хронос — братство людей. Знайдіть старих у своєму дитинстві й передайте їм, що це добре». І кожне покоління починало шукати інших, схожих на себе, і за кілька циклів народження та смерті Клуб поширився не тільки в просторі, але й у часі, вперед у двадцяте століття й назад у Середньовіччя, смерть кожного з його членів поширювала звістку про нього до самої межі часу, в якому вони жили.

Авжеж, цілком можливо, що історія про Сару Шивон Ґрей є міфом, бо це було так давно, що ніхто з членів Бостонського Клубу не пам'ятав, а сама вона давно зникла. Втім, саме цю історію розповіла мені Вірджинія, посадивши мене в блакитне крісло під портретом давно померлого члена Клубу, що висів на стіні червоної кімнати Лондонської філії Клубу Хронос, і хоч доказів цієї історії немає, принаймні, Вірджинії вона дуже подобалася.

Так само, як Клуби Хронос не були обмежені в часі, у просторі вони теж не завжди фіксовані. Лондонська філія не була винятком.

— У районі Сейнт-Джеймс ми знаходимося вже кілька століть, — пояснювала Вірджинія, наливаючи новий келих чудового контрабандного бренді. — Але іноді ми опиняємося у Вестмінстері, час від часу в Сохо. У цьому винний керівний комітет у 1820-х! Їм так набридає бути в одному місці, що вони переносять будівлі, а нам доводиться тинятися навколо й шукати, куди цього разу подівся Клуб.

Наразі Клуб знаходився в кількох вулицях на північ від парку Сейнт-Джеймс, на південь від Пікаділлі, поміж ательє та палацами пристарілих багатіїв, а на вході мав єдину латунну табличку з написом «ЧАС ЛЕТИТЬ. КРАМАРЯМ НЕ ТУРБУВАТИ».

— Це жарт, — пояснила вона, коли я спитав. — Це ті, що жили в 1780-х. Усі завжди залишають іншим маленькі повідомлення. Одного разу я закопала в 1925 році капсулу з життєво важливим повідомленням для Клубу, який буде через п'ятсот років.

— І що в тій капсулі? — спитав я.

— Рецепт справжнього лимонного шербету, — побачивши вираз мого обличчя, вона розвела руки: — А ніхто не обіцяв, що бути в кінці плинних лінійних подій просто!

Я надпив бренді й ще раз оглянув кімнату. Як і багато інших будівель заможних частин Лондона, ця повертала вас до тих часів, коли кольори були насичені, смаки манірні, а камінні полиці мали виготовлятися з мармуру. Портрети чоловіків і жінок, гарно вдягнутих у шати своїх часів, прикрашали стіни, наче некрологи в крематорії: «Виявляється, колись вони будуть чогось варті. Хоч бийте, не втямлю, чому, а я з Пікассо цілувалася!». Меблі були м'які й дещо запилені, височезні вікна були перехрещені стрічками.

— Щоб заспокоїти місцевих, любий. Поблизу нічого не вибухатиме, але перевіряльники такий галас здіймають.

У коридорах було тихо. Кришталеві люстри тихо брязкали, коли над нами пролітав літак, світло за цупкими шторами горіло в небагатьох кімнатах, нікого не було видно.

— Усі за містом, — безтурботно пояснила Вірджинія. — Більшість їдуть звідси ще до червня 1939 року. Річ навіть не стільки в бомбардуваннях, скільки в жахливому відчутті пригніченості. Наші члени стільки разів проживали все це, що терпіти вже не можуть, а тому їдуть до гарніших, яскравіших місць із кращою вентиляцією, де їм не докучає ця війна. Багато хто їде до Канади, особливо з тих клубів, де справи гірші: Варшава, Берлін, Ганновер, Санкт-Петербург, інші. Один або двоє іноді залишаються тут заради пригод, але мені такого не треба.