Розділ 52

— А закони, за якими живемо ми, Гаррі, були створені впродовж віків, і їх дотримання не вимушено страхом.

— Що трапиться тут, коли тебе не стане? — тихо спитав я. — Що буде з чоловіками та жінками, які тут працюють, з нашими… колегами?

Його пальці по черзі стукнули по краю чарки; лише один раз. А потім:

— Я бачу, що ти розумієш, якою буде відповідь, і вона непокоїть тебе. Мені шкода, Гаррі; я навіть не уявляв, що ти стаєш таким рефлексивним.

— А чому ти не кажеш це вголос? — спитав я. — Тобі соромно, чи ти просто надто делікатний?

Знову рух пальцями — наче піаніст розігрівав їх перед концертом.

— Люди вмирають, Гаррі, — зітхнув він. — Це фундаментальний закон Всесвіту. Сама природа життя полягає в тому, що воно має закінчитися.

— Окрім нас.

— Окрім нас, — погодився він. — Усього цього… — він указав мізинцем навколо кімнати, — після того, як ми помремо, більше не буде. Неначе й не було ніколи. Кохані, смерть яких ми бачили, народяться знову, і ми будемо пам'ятати, що вони були коханими, але вони нас не знатимуть, і нічого не матиме значення: ні хто жив, ні хто помер. Важать лише залишені ними ідеї та спогади.

(Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення?)

(У глибині моєї душі є чорна безодня, падіння в яку не має меж.)

— Я вважаю, що ми повинні зупинитися, — сказав я.

Тепер він поставив чарку на стіл, відхилився назад, закинув ногу на ногу, руки склав на коліні: викапаний стурбований шкільний вчитель, що намагається не виказати схвильованому учневі свій неспокій.

— Гаразд, — зрештою сказав він. — Але чому?

— Я боюсь, що ми з'їмо свої душі.

— Поетична відповідь мене не влаштовує.

— Ця… машина, — обережно сказав я, — ці ідеї, які ми досліджуємо, або спогади, які ми створюємо, якщо тобі так більше до вподоби. Ця теорія всього, відповідь на всі наші питання, вирішення задачі існування калачакр… Це гарна ідея. Це найколосальніша ідея, яку я коли-небудь чув, а ти, Вінсенте — єдиний з усіх зустрітих мною людей, хто має водночас і уяву, і волю втілювати її. Вона фантастична, і ти теж фантастичний, для мене велика честь, що я працював над цим.

— Але, — підказав він, і сухожилля на його горлі напружилися.

— Але в ім'я прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо інше для нас не важливо.

Тиша.