Розділ 11

Поговорімо трохи про пам'ять.

Калачакри, уробори — тобто ми, хто безупинно вертиться по колу тих самих історичних подій, хоча наші особисті життя в цій історії можуть змінюватися — всі члени Клубу Хронос забувають. Деякі вважають це забування даром, можливістю відкривати наново те, що вже колись було відкрито, зберегти своє захоплення Всесвітом. Найстаріших членів Клубу Хронос переслідує відчуття дежавю: вони знають, що вже бачили все це, але не можуть згадати, коли саме. Інші вважають хиби нашої пам'яті доказом того, що попри все ми залишаємося людьми. Наші тіла старіють і зазнають болю так само, як у звичайних людей, а коли ми помираємо, майбутні покоління можуть знайти місця нашого поховання, вирити наші гнилі трупи й сказати: так, це дійсно мертві залишки Гаррі Оґаста, але хто знає, куди втекла його свідомість? Наслідки, які можна зробити з цього одкровення, є надто чисельними, щоб перелічувати їх тут, але знов і знов йтиметься про свідомость, бо саме свідомість подорожує в часі, поки гниє тіло. Ми — розуми, не більше й не менше, а людському розуму властиво бути недосконалим, забувати. А тому ніхто не пам'ятає, хто був засновником Клубу Хронос, хоча кожний зробив свій внесок. Можливо, навіть той уробор, який зробив щось перший, вже не пам'ятає цього й дивується разом із рештою. Коли ми помираємо, світ неначе перезапускається, і лише наша пам'ять залишається свідоцтвом того, що ми колись зробили.

Я пам'ятаю все; іноді з такою яскравістю, що це майже не згадування, а проживання наново. Навіть зараз, коли я пишу це, я пам'ятаю, як сонце опускалося за пагорби, пам'ятаю коричневий дим з люльки Фірсона, який сидів на терасі під моїм вікном і дивився на незаймане зелене поле для крокету. Я не можу відтворити точну послідовність своїх думок, бо вони не мали ані слів, а ні чогось іншого, за що можна було б ухопитися; але я можу розповісти тобі про той момент, коли я зробив свій вибір; де я тоді сидів і що бачив. Сидів я на своєму ліжку, а бачив перед собою картину: зелена та сіра фарби зображали сільські будинки, надворі гавкав спанієль, який підстрибнув і зависнув у повітрі, склавши ноги наче кролик.

Я сказав:

— Згода, але за однієї умови.

— Що саме вам потрібно?

— Я хочу знати все, що вам відомо про Клуб Хронос.

Фірсон замислився лише на секунду. А потім сказав:

— Добре.

Ось так і почалося моє перше — і майже єдине — втручання в перебіг історичних подій. Я почав із загальної картини, з широких мазків. Фірсону було приємно почути про розвал Радянського Союзу, але його радість була послаблена недовірою, підозрою, що я вигадую те, що на мою думку відповідає його прагненням. Він вимагав деталі, і коли я розповідав йому про «перебудову» та «гласність», про падіння Берлінської Стіни, про відкриття кордонів Австрії, про смерть Чаушеску, він залишав своєму асистентові нотатки, щоб той перевірив названі мною імена: чи дійсно в Кремлі є Горбачов, чи дійсно він може стати таким могутнім союзником у знищенні слави власної країни?

Його інтереси не обмежувалися політикою. Опівдні, під час перерви між допитами про політику, йому подобалося розважатися наукою та економікою. Але мої інтереси не відповідали його прагненням. Я знав, що з'являться мобільні телефони, і що збирає сили загадкова сила, яка зветься «Інтернет», але я не міг сказати йому, хто і як винайшов їх, бо такі речі мене ніколи не цікавили. Внутрішня політика його майже не цікавила, але своїми запитаннями він пристосовувався до моїх відповідей, вони ставали детальнішими, а я натомість намагався обмежитися якомога загальнішими речами. Після початкових сумнівів у тому, що майбутнє може бути настільки світлим, він узявся за деталі, поступово наближаючись до заголовків газет, які я ледь побачив, проходячи повз кіоск, або до спогадів про подорож залізницею з Кіото в 1985 році.

— Боже мій, сер! — вигукнув він. — Або ви найкращий у світі брехун, або ж у вас до дідька гарна пам'ять.

— Моя пам'ять ідеальна, — відповів я. — Я пам'ятаю все від того моменту, коли моя свідомість стала достатньою для розуміння того, що таке спогад. Я не пам'ятаю, як я народжувався; можливо, мозок тоді ще недостатньо розвинутий для розуміння цієї події. Але я пам'ятаю, як я помирав. Я пам'ятаю ту мить, коли все зупиняється.

— І як воно? — спитав Фірсон. У його очах засяяла особиста цікавість, якої він досі не виявляв.

— Мить помирання не страшна. Нічого. Зупинка. Найважче — шлях до неї.

— Ви бачили що-небудь?

— Ні.

— Нічого?

— Лише те, що є наслідком вимикання мозку.