Розділ 46

Мій батько.

Я думаю про свого батька.

Про них обох, взагалі-то.

Думаю про Патрика Оґаста, який мовчазно сидить навпроти мене біля каміна й зрізає з яблука шкірку, повільно обертаючи фрукт.

Думаю про Рорі Г'юна, старого чоловіка, ліва нога якого опухнула, який одного нічим не примітного життя прислав мені в 1952 році лист, яким повідомляв, що відпочиває на Святому Острові й питав, чи не приїду я до нього? Я був тоді професором математики і був одружений з доктором англійської літератури на ім'я Елізабет. Ліззі хотіла мати дітей і винила себе за те, що не могла, як їй здавалося, народити їх. Я любив Ліззі як віддану компаньйонку та добру душу й залишався з нею до 1973-го, коли вона померла від кількох інсультів, які майже паралізували ліву половину її тіла, а в майбутніх життях більше не шукав її.

«Я на Святому Острові, — було в листі. — Чи не міг би ти приїхати до мене?»

— Хто цей пан Г'юн? — спитала Ліззі.

— Він був господарем будинку, де я виріс.

— Ви були близькі?

— Ні. Не в цьому житті.

— То якого біса він бажає побачити тебе?

— Не знаю.

— Ти поїдеш?

— Можливо. Наразі він уже має помирати.

— Гаррі! — докорила вона. — Не можна так казати!

До Алнмаута поїзд їхав сім годин, бо в Ньюкаслі була зупинка для того, щоб замурзаний машиніст отримав заслужений відпочинок — посидів трохи на зелених дерев'яних лавках залізничної станції. Коли він зняв кашкет, на лобі залишилася чітка межа кіптяви, що була нижче кашкета, а коли він зняв окуляри, навколо його очей залишилися світлі кола. З протилежної платформи мені з материних колін радісно помахала рукою дитина. Я теж помахав їй. Дитинча махало мені всі ті п'ятнадцять хвилин, що ми залишалися на вокзалі, а я не хотів, але відчував обов'язок відповідати. На той час, коли ми поїхали, в мене від махання вже боліла рука, а від посмішки — губи; мене дедалі сильніше охоплювало почуття, що ця подорож — помилка. Я погортав газету, що лежала на моїх колінах, але кілька життів тому я її вже читав, і мене дедалі сильніше дратувала наївність репортажу про події, що лише розгорталися. Кросворд на останній сторінці теж розчарував мене — майже на всі питання я дав відповіді ще три життя тому, коли розгадував його під час перерви в засіданні Міністерства Закордонних Справ, і три життя тому я не зміг здолати те саме питання, на якому спіткнувся й зараз: «Дивись-но! Дорога, здається, повертає». Це слово мені було вгадати так само неможливо, як і кілька століть тому. Може, хоча б на одне життя, мені стати людиною, що пише скарги в газети?

Був приплив, який відрізав Святий Острів від суші, і дамбу було видно лише як лінію стовпчиків, що стирчали над поверхнею води. За перевіз я заплатив старому чоловікові з гребним човном, у якому було багато пасток для крабів і жодного краба. Під час усієї подорожі він не сказав жодного слова, а лише ритмічно веслував зі стабільністю кардіостимулятора. Поки він гріб, над водою підіймався туман, який розмивав межу суші та моря й приховував залишки замка, яким було увінчано острів. На той час, коли ми допливли до берега, в тумані було видно лише кілька білих будиночків, що визирали з гребеня пагорба, на якому тужливо стогнала заблукала вівця. Цей острів ще не почав грати роль туристичної святині, в якій продають варення майже домашнього приготування та свічки майже ручної роботи, а мав натомість репутацію місця, куди їздять для того, щоб побути на самоті, щоб забути, ба навіть померти й ляжати під старим кельтським хрестом. Знайти мого батька було неважко: чужинців у селищі всіх добре знали. Мене послали до кімнати нагорі будинку пані Мейсон — веселої рожевощокої жінки, яка могла зламати курячу шию двома пальцями, і яка не вірила в цю новомодну Національну Службу Здоров'я, тим більше, що в садку в неї ріс аґрус, а в шафі на кухні стояв настій шипшини.

— Ви до пана Г'юна прийшли? — привітно спитала вона. — Я заварю чаю.

Вгору сходами, що були спроектовані зрубати голову кожному, чий зріст більший, ніж у семирічної дитини, потім крізь дерев'яні двері з кованою клямкою, до кімнати з маленьким каміном біля стіни й кількома погано намальованими картинами — оточені бузковими квітами озера. Маленьке одномісне ліжко й крісло-гойдалка біля каміна. У кріслі під ковдрами вгадувався Рорі Едмонд Г'юн, який помирав точно за розкладом. Починаючи від жовтого відтінку його нерівних нігтів і закінчуючи слабко пульсуючими венами на його худій шиї, він справляв враження чоловіка, якому мало чим можна було допомогти, окрім як дати щось проти болю та заспокоїти. Яким з цих двох засобів мав бути я, було очевидно.