Розділ 10

Повернімося до безумства, до місця зламу.

У моєму четвертому житті Франклін Фірсон прийшов до лікарні рятувати мене від отрути не заради мене, а дбаючи про власну користь. Саме його голос лунав наді мною, коли я нерухомо лежав на лікарняному ліжку:

— Що ви йому давали? Ви казали, що він буде притомний.

Саме його рука стримувала хитання носилок, коли мене виносили через парадні двері до непримітної машини швидкої допомоги, що чекала на нас.

Саме його черевики клацали шкіряними підошвами по мармурових сходинках великого готелю, який у цей сезон не приймав гостей, а персонал було відіслано додому, і в якому мене зрештою поклали в ліжко з периною та темно-червоними простирадлами, на яких я міг марити та блювати, поступово одужуючи.

Різке припинення споживання будь-якого препарату, що спричинює залежність, ніколи не буває приємним; мої нейролептики не були виключенням. Я безумовно бажав смерті; щоб я не зміг її собі заподіяти, мене пристібали до ліжка. Авжеж, я відчував, що все втрачено, що я проклятий, що порятунку немає, я бажав утратити свій розум повністю, видряпати собі очі й жити в безумстві. І навіть зараз, попри свою добру пам'ять, я не можу згадати найгірші з тих моментів, я радше пам'ятаю це так, ніби це сталося з іншою людиною. І авжеж я знаю, що маю здатність знову стати тим собою, знову відчути все те, і я знаю, що хоча двері туди наразі зачинені, в глибині моєї душі досі існує чорна безодня, падіння в яку не має меж. Кажуть, що розум не може пам'ятати біль; а я кажу, що це неважливо, бо навіть якщо фізичне відчуття втрачене, наші спогади про нього та про спричинений ним жах бездоганні. Наразі я не маю бажання померти, але обставини написання цих слів сильніші за мене. Я пам'ятаю, що тоді хотів цього, і це було по-справжньому.

Не було ніякого спалаху світла, не було прокидання з темряви, після якого я став здоровий. Натомість було повільне човгання в напрямку просвітління. Пробудження на кілька годин, а потім знову сон, а потім знову пробудження, яке тривало вже трохи довше. Було повільне відновлення людської гідності: чистий одяг, звільнені нарешті руки, шрами навколо щиколоток і зап'ясть вимиті від спеклої крові. Мені дозволили їсти самому: спочатку під наглядом, у ліжку, потім під наглядом, біля вікна, потім під наглядом у їдальні на нижньому поверсі, а зрештою — на терасі з видом на поле для крокету, за яким був зелений садок; там наглядач удавав, що він просто друг. Мені дозволили помитися самому, завчасно прибравши з ванної кімнати гострі предмети й залишивши за дверима охоронця, але мені це було майже байдуже; я сидів під душем, доки моя шкіра не вкрилася зморшками, а бойлер, що був на верхньому поверсі, не почав здригатися від напруження. Моє підборіддя вкрилося густою бородою, тому вони привели перукаря, який незадоволено цокав язиком, бризкав мене італійськими маслами й казав мені гучно, як дитині:

— Ваше обличчя — ваш статок! Не витрачайте його за раз!

Увесь цей час десь на периферії завжди було обличчя Франкліна Фірсона, і з його байдужості я міг зробити лише один висновок — головний тут саме він. Коли я їв, він сидів за два столики від мене, коли я виходив з ванної, він стояв у кінці коридору, тож я зробив висновок, що саме за його наказом у моїй спальні встановлено напівпрозоре дзеркало для безперервного спостереження за моєю кімнатою, про яке я здогадався лише завдяки тихому дзижчанню кінокамери.

Під час одного зі сніданків він сів біля мене й сказав:

— Тепер ви маєте значно кращий вигляд.

Я тоді обережно пив чай — там я завжди пив обережно, ковтаючи потроху, щоб переконатися у відсутності токсинів. Я відповів:

— Я почуваюся краще. Дякую.

— Вам може бути приємно дізнатися, що доктора Абеля звільнено.

Він сказав це так невимушено — на колінах газета, очі бігають по питаннях кросворда — що з першої спроби я його навіть не зрозумів. Але слова були промовлені, тож я знову сказав, як колись слухняним сином казав батькові:

— Дякую.

— Я вітаю його наміри, — продовжував Фірсон, — але його методи були порочні. Ви хотіли би побачитися зі своєю дружиною?

Перш ніж наважитися відповісти, я подумки порахував до десяти.

— Так. Дуже.