Розділ 63

Я прийшов до висновку, що наступне моє життя буде сповнене хаосу.

Лежачи біля Мей у нашому скромному заміському будинку, який було придбано за гроші контрабандистів і аферистів, я подовгу дивився на тіні листя, що гойдалися на стелі, і міркував про речі, розділені століттями.

Ті калачакри, чиї спогади стерто, прокинуться в такому самому сум'ятті та божевіллі, в якому в перші свої життя був я. Зазвичай після Забуття члени Клубу Хронос з'являлися в другому житті, щоб захистити перелякане дитя від найгірших травм цього досвіду, щоб стати поводирями в ці найскладніші з часів. Але зважаючи на те, що Вінсент знає імена багатьох калачакр, зробити це тепер означало б ризик видати нас усіх — скільки б нас не залишилося — чиї спогади збереглись. Але що буде, якщо ми цього не зробимо? Майбутні покоління Клубу Хронос впродовж сотень років залежали від захисту членів двадцятого століття, від їхньої допомоги. Що їм робити без закладених нами підстав?

Я прийшов до висновку, що якось вони з цим розберуться, бо іншого вибору в них немає. Більш нагальне питання було тут і зараз: що робитиму я, один з тих, хто має привілей досі пам'ятати свою природу, коли в наступному житті притулки цього світу наповняться чоловіками та жінками, розуми яких пошматував Вінсент?

Мені треба було знайти Клуб Хронос, який не зачепила чистка Вінсента Ренкіса, достатньо було лише одного Клубу, члени якого досі пам'ятали, ким вони є.

У 1958 році стало очевидним, що єдиним Клубом, який міг відповідати цим критеріям, був Пекінський.

Для подорожі до Пекіна цей рік був не найкращий. З Рухом Ста Квіток було швидко й вправно покінчено, коли комуністичний уряд Китаю зрозумів, що дати культурну свободу й отримати культурну похвалу — не одне й те саме; тепер починався Великий Стрибок Вперед, в якому заради прогресу Китаю його громадяни жертвуватимуть інструменти та метал, час та енергію, життя та сили. Разом із цим настане голод, від якого загинуть від вісімнадцяти до тридцяти мільйонів людей. Людині Заходу проникнути в цю країну було майже неможливо, але я мав достатньо кримінальних контактів у Росії, щоб отримати прикриття радянського вченого, якого послали в Пекін ділитися промисловими технологіями та покращувати своє володіння китайською.

Розмовляти мандаринським діалектом з російським акцентом надзвичайно важко. З усіх мов, які я вивчив, мандаринська відняла найбільше часу, і необхідність відтворювати відповідні тони, водночас удаючи з себе радянського науковця з поганою дикцією сильно мене напружувала. Зрештою я вирішив, що російський акцент важливіший за точність вимови, і це призвело до багатьох іронічних усмішок, а також до прізвиська «Професор Сінг-Сонг», яке дуже швидко стало ім'ям, за яким мене всі знали.

Попри те, що формально я був союзником з дружньої держави, мої пересування Пекіном були сильно обмежені. Це було місто, яке зазнавало бурхливих змін, але вся країна була в такому стані, що зміни ці були жахливо несистематичні. Цілі райони забудови періоду Цін було знесено за раз, попри те, що ресурсів на заміну знищеного житла не було. Будівництво великих хмарочосів розпочалося, але не могло бути закінчене, тож дах робили над чотирма поверхами, неначе кажучи, що саме таким план і був від самого початку. Всюди були плакати, і ця пропаганда була однією з найкольоровіших і, як на мене, найбільш наївною з усіх, які я коли-небудь бачив. Починаючи з традиційних штампів комуністичного правління — зображення щасливих сімей, які на тлі червоного неба працюють у добре доглянутому полі — і до більш незвичайних кампаній на кшталт того, що утримання квітів у горщиках сприяє зростанню моралі, або заклики дотримуватися особистої гігієни заради блага нації — все це нагадувало мені шкільний проект, твори якого розвісили по всьому місту. Тим не менш, не можна заперечити завзяття більшої частини пропаганди, принаймні у виконанні найгучніших китайців, які фонтанували тогочасною риторикою з пристрастю проповідників, і які, напевно, вважатимуть через кілька років Культурну Революцію найкращим часом свого життя. Це нагадало мені стару істину: для розквіту тиранії достатньо співучасті хороших людей. Скільки мільйонів хороших людей у тодішньому Китаї, — думав я, — мовчазно спостерігали за тим, як галаслива та енергійна меншість крокує зі співами до голоду та розрухи?

Вдень я вчив суворих щирих молодих технократів усьому, що міг згадати про російську промислову догму тих часів. Я навіть малював вигадані графіки та діаграми, розповідав про неіснуючі сталеливарні заводи та про способи мотивації робітників, а наприкінці лекцій отримував питання на кшталт:

«Професоре Сінг-Сонг, а хіба нагороди бригадирам заради підвищення виробництва не заохочують ідеологічну слабкість? Хіба бригадири не мають бути рівними зі своїми робітниками?»

На що я відповідав так: «Наглядач — слуга своїх робітників, бо саме вони, а не він, є виробниками. Але в будь-якій організації має бути очевидний лідер, бо інакше ми не матимемо засобів зібрати інформацію про успіхи та невдачі, і не зможемо розраховувати на те, що загальні рішення будуть втілюватися на найнижчих рівнях. Щодо нагороди бригадирів за успіх, наш досвід каже, що якщо цього не робити, мотивація бригадирів і робітників знижується, і наступного року вони, можливо, працюватимуть гірше».

«Але ж, професоре! Хіба не буде адекватною реакцією на це кампанія з індоктринації правильного мислення?»

Я посміхався, кивав і казав пусті, незначущі, брехливі слова.

Я наполіг на тому, щоб моє перебування в Пекіні було не довшим, ніж три місяці. Я вважав, що не зможу підтримувати свою легенду довше, й хотів мати ефективний спосіб відступу на випадок, якщо мене викриють. Також я встановив зв'язки з тріадами в Гонг-Конзі, і за моїм запитом вони, хоча й боялися, вислали на північ команду з п'ятьох чоловіків, які були готові будь-якої миті допомогти мені. Ні самі чоловіки, ні навіть тріада не думали, що їхніми ресурсами в Пекіні користуватимусь особисто я; вони вважали, що я, як завжди, діятиму через підставних. Коли я зустрів їх уперше, мене стривожило, як сильно вони вирізняються в натовпі, вони досі мали залишки гонконзького блиску: нові туфлі та чисті штани, м'яка шкіра; а від одного навіть пахнуло дорогим лосьйоном. Я вилаяв їх на суміші російської та мандаринської, але трохи заспокоївся, почувши, що мандаринською вони розмовляють чудово, хоча й з хунанським акцентом. Поки я працював, вони відправилися шукати Клуб Хронос, обережно поширюючи кримінальними нетрями Пекіна одне тихе питання за іншим, бо з пійманими злочинцями уряд розправлявся досить дико.

Пекінський Клуб Хронос.

Навіть уже поїхавши туди, я досі вагався, чи звертатися до нього, бо в двадцятому сторіччі вони мали серед Клубів світу досить сумнівну репутацію. Впродовж більшої частини часу свого існування Пекінський Клуб приємний і надійний, його навіть можна назвати туристичною принадою, бо тим, хто міг до нього дістатися, пропонувалися такі стабільність і розкіш, якою інші Клуби не могли похвалитися аж до 1890-их. Але починаючи з 1910 року цей Клуб поступово закривається, стаючи таким, яким у 1950-их був Ленінградський — підпільним Клубом, що був здатний хіба що підтримати свою молодь. До 1960-их від Пекінського Клубу залишається лише проказана шепотом чутка, і кілька разів, попри всі заходи безпеки, він ставав жертвою Культурної Революції. У Радянській Росії від такого роду атаки на розкіш та інтелігенцію можна було відкупитися або шантажувати нападника, але тут під час безумства цих місяців навіть калачакри не могли точно передбачити, що трапиться.

Також цей Клуб зазнав у двадцятому сторіччі інших проблем, здебільшого ідеологічних. Його члени завжди дуже пишалися Китаєм, своїм народом, і впродовж кількох життів більшість калачакр билися на тому чи іншому боці під час довгої громадянської війни. Але зрештою більш прагматичні члени приходять до розуміння, що їхні дії ходу історії це не змінять, і деякі з них їдуть звідти, ображені та невдоволені долею, що чекала на їхню країну. Ті, хто залишається (а таких багато), часто розриваються між національною гордістю, розумінням більшої картини, якого бракує багатьом їхнім лінійним сучасникам, та тим самим ідеологічним запалом, який так часто знищує цей Клуб. Коли ти день у день бачиш лише транспаранти, що нахвалюють славу комунізму, і весь твій інтелектуальний світ зумовлюється цими гучними гаслами, проти яких у тебе немає жодного захисту, ти поступово стаєш схожим на в'язня, для якого стіни його камери стали його життям. Ось так може бути з Пекінським Клубом Хронос і його членами — запальні, пристрасні, люті, віддані, вигнані — у двадцятому столітті вони мають сумнівну репутацію. Мені сказали, що в двадцять першому столітті природа цього Клубу знову змінюється, він знову стає місцем розкоші та безпеки, але я до тих часів не доживаю.

Знайти Пекінський Клуб нелегко навіть у кращі часи.