Розділ 73

Ми наближаємо кінець — ти і я.

Я раптом збагнув, що досі майже нічого не розповів тобі про свого названого батька, Патрика Оґаста, а точніше про те, як він помирає. Гаррієт, добра Гаррієт, помирає між моїм шостим та восьмим днями народження; Рорі Г'юн, як ти знаєш, помирає бідним, хоча й не завжди в тому самому місці. Патрик, мовчазний Патрик, який сидів по інший бік від каміна від мене, сумуючи за померлою дружиною, помирає в 1960-их, незадоволений своєю долею. За всі життя, в яких я його знаю, він жодного разу не одружився вдруге, і часто повільний занепад Г'юнів затягує його в їхні тенета, і він стає бідним, без пенсії, самотнім. Я надсилаю йому гроші й кожного разу отримую у відповідь стриманого листа, який кожного життя повторюється з точністю майже до слова.

Любий Гаррі!

Я отримав твої гроші. Сподіваюсь, що ти, надіславши їх, не поставив себе у скрутне становище. Я потребую мало, бо маю все необхідне, а зусилля старих мають бути спрямовані на майбутнє молодих. Я багато ходжу, щоб підтримувати своє здоров'я. Сподіваюсь, ти теж так робиш. З найкращими побажаннями,

твій Патрик.

Кожного разу, як я надсилаю йому гроші, він відмовляється витрачати їх, а тримає їх натомість у коробці під ліжком. Напевно, він береже їх, щоб одного разу повернути мені, але злидні беруть своє, і зрештою він змушений витратити їх заради виживання. Одного разу я спробував надіслати йому достатньо грошей для купівлі нового будинку, але він повернув мій чек разом із листом, в якому ввічливо повідомив, що такий статок краще витратити на молодь, а він зможе про себе подбати. Я навмисно не відвідую його впродовж щонайменше двох місяців після пересилання грошей, бо боюсь, що він помилково сприйме мою появу як вимогу вдячності. Навіть зараз, після стількох років, я досі не знаю, як найкращим чином зробити похилий вік мого батька щасливим.

Мого батька.

Впродовж усієї цієї розповіді я звав «моїм батьком» Рорі Г'юна, бо з генетичної точки моїм батьком є він. Він був присутній у моєму житті його незмінною, прихованою в тінях частиною: неминучою, невідворотною. І не маючи кращого способу послатися на нього, ніж «мій батько», саме так я його й називав. Можливо, я міг би назвати його солдатом, хазяїном, чоловіком, якого поглинули ревнощі, творінням розкаяння, ґвалтівником, але оскільки кожний з цих описів вимагає певних умов, я звав його тим, ким він є — своїм батьком.

Але він навіть на половину не такий батько, яким, на мою думку, був Патрик. Я не заперечую недоліки Патрика: він був холодний чоловік, віддалений у моєму дитинстві, різкий після смерті Гаррієт. Він бив мене частіше, ніж це робив би добрий чоловік, кидав мене на призволяще частіше, ніж це робив би той, хто любить, але жодного разу за всі мої життя він не вдався до найбільшої жорстокості: не сказав мені правду мого походження. Жодного разу він не заявив, що не є моїм батьком, навіть коли моє обличчя стало схожим на обличчя того, хто заперечував будь-який зв'язок зі мною. Я ніколи не зустрічав чоловіка, який був вірніший своєму слову, ніж він.

Я повернувся туди в своєму чотирнадцятому житті. Це було відразу після того, як я став свідком одруження Дженні з Вінсентом і авжеж — авжеж! — залишився з ними й виконував роль чудового друга, усміхненого й лицемірного, який сміявся з їхніх жартів, посміхався проявам їхнього кохання, і лише коли минуло шість або сім місяців, я з сумом повідомив їм, що мушу ненадовго повернутися до Англії. Вінсент запропонував заплатити за квитки — на той час я був уже глибоко в його кишені, ба навіть належав йому — але я чемно відмовився, сказавши, що це приватна справа. Коли я виїхав з аеропорту Лондона, двоє чоловіків простежили за мною до поїзда. Відірватися від хвоста так, щоб ніхто не зрозумів, що ти відриваєшся, досить важко. Для того, щоб звести нанівець упертість і завзятість спостерігачів, я скористався комбінацією біганини у справах — гарантованого способу збити з пантелику будь-якого спостерігача — та добре спланованих непередбачуваних відвідувань приватних заходів, куди вхід був тільки за запрошенням. На той час, коли я сідав у поїзд до Бервіка-на-Твіді, я був певний, що вони загубили мене, при чому я жодного разу не мусив бігти.

Патрик уже помер; помер і Рорі Г'юн, і Констанс, і Олександра, й усі, кого я знав у дитинстві. Маєток Г'юнів купив чоловік, який заробив свій статок імпортом героїну з Золотого Півмісяця, і який вважав себе сільським джентльменом, тримав дванадцятеро собак і перебудовував задню частину будинку на величезний білий басейн для дружини та гостей. Більшість величних старих дерев було зрубано, замість них старі доріжки були прикрашені живоплотами, стриженими у вигляді фігурок людей і тварин. Не бажаючи здіймати ґвалт, я постукав у двері будинку й попросив дозволу оглянути маєток. Я пояснив, що працював тут колись давно, коли був малий. Наркоділер зрадів перспективі почути байки про минулу славу та про заміське життя, а тому особисто провів мене по маєтку, пояснюючи, що він тут змінив, і як гарно тут тепер, коли в кожній кімнаті є телевізор. Я заплатив за цю екскурсію розповідями про стародавні нетактовність і порушені обіцянки, про лицемірні чутки 20-их та вечірки 30-их, коли на нас насувалася тінь війни. А коли я відпрацював належне, я непомітно пішов до старого котеджу, в якому колись жив Патрик, і побачив, що той геть заріс плющем. Всередині досі залишилося трохи меблів, старий стіл, ліжко без матраца, але все, що мало хоч якусь цінність, прибрали крадії та природа. Коли сідало сонце, я сидів між ожинами й уявляв собі розмову, яку міг би одного дня мати зі своїм мовчазним батьком. Він сидів би по один бік від каміна, а я — по інший, і як завжди, дуже довго жоден з нас нічого не казав би, доки я б зрештою не наважився:

— Я знаю, що мій батько не ти.

Я спробував промовити ці слова вголос, просто щоб відчути їх.

— Я знаю, що мій батько не ти, але ти був мені кращим батьком, ніж мій біологічний батько. Ти прийняв мене, коли я не був тобі потрібен, залишив мене, коли не хотів цього, і жодного разу не зламався й не вибовкнув правду. Ти міг би знищити мене, дитину свого хазяїна, і, напевно, багато разів мав спокусу покінчити зі мною різними способами, які вже й не згадаєш, повернути мене туди, звідки я прийшов. Але ти ніколи не робив цього. І саме цим, у більшій мірі, ніж їжею в моїй тарілці чи теплом твого вогнища, ти був моїм батьком.

Думаю, саме це сказав би я, якби мені коли-небудь стало сміливості порушити Патрикове мовчання. Якщо взагалі був сенс казати це вголос.

Можливо, в іншому житі.