Розділ 74

У 1983 році, коли перша Міжнародна Космічна Станція впала на Землю, спаливши разом із собою все, що в ній було (славна спроба блискучої нової науки, яка зазнала трагічного нещасного випадку), коли народи Землі пнулися зі шкури, щоб довести, що вони кращі за своїх сусідів, на Мальдівах і в Бангладеші десятки тисяч людей загинули під час найгірших в історії літніх повеней. Коли нагрілися моря навколо полярних льодовиків, навіть найконсервативнішим зі спостерігачів стало очевидно, що Великий Технологічний Прорив, як дедалі частіше називали результат втручання Вінсента, приносив людству більше шкоди, ніж користі. Стоячи у Вісконсині посеред поля, на якому під кресаним блискавками небом танцювали п'ять торнадо, кореспондент промовив у камеру: «Людство навчилося тесати інструментами природи, але ще не знає, яку скульптуру хоче зробити». А коли на Ближньому Сході та в Центральній Азії спалахнули перші війни через воду, я нарешті почав розуміти, як може здійснитися пророцтво Христи, почуте мною сотні років тому в палаті берлінської лікарні.

Світ добігає кінця, як це завжди мало бути. Але кінець світу настає дедалі раніше.

За всім цим стояв Вінсент, але попри те, що я склав його найскладніший іспит, стояв перед ним і довів, що я не міг досі мати свою пам'ять, бо інакше би збожеволів, він усе одно не ділився зі мною секретами свого дослідження — роботи, яка вбивала світ. Можливо, — з дещицею іронії міркував я, — саме тому, що я нібито втратив пам'ять, він вирішив, що від мене йому не буде користі. І це, взагалі-то, було правильно.

Але він тримав мене поблизу, притягнувши мене своїм багатством і комфортним життям. Зрештою я припинив працювати журналістом, а став натомість його майстром на всі руки. Слідчий, радник, іноді секретар — я був тим, кого будь-хто інший назвав би перерослим ад'ютантом; а він звав мене «мій держсекретар».

Я літав на зустрічі з тими, в кого він думав вкласти гроші, лобіював сенаторів, підлещував науковців, чия робота його цікавила, а кілька разів навіть робив так, щоб йому не довелося платити штраф, коли він вирішив зупинитися на подвійній червоній лінії посеред однієї з центральних вулиць міста. На позір він поважав мою роботу та мої висновки, цурався проектів, які я вважав нерозумними, і брав участь у тих, які я хвалив як цікаві або корисні. Мушу визнати, що іноді я навіть захоплювався цією роботою. У 1983 році у продажу почали з'являтися технології, яких я не бачив у 2003-му, і кожну вільну хвилину я присвятив їх аналізу, бо був певний, що те саме робив і Вінсент; тож ми обоє прагнули бути в курсі передових ідей заради наступних життів. Дженні неодмінно брала участь у всіх соціальних заходах. Я приховував свої почуття, але вона, певно, щось відчула, бо одного дня, коли Вінсент пішов на кухню по ще одну пляшку вина, вона розвернулася до мене й сказала:

— Гаррі, я мушу спитати це. Я тобі подобаюсь?

Це питання наче пройняло мене до самого хребта, а там влаштувалося наче паразит, і гризло мої нерви.

— А… чому ти питаєш? — запинався я.

— Будь ласка… Просто дай відповідь. Швидко, будь ласка.

— Так, — бовкнув я. — Ти мені подобаєшся. Ти… Ти завжди мені подобалася, Дженні.

— Тоді гаразд, — спокійно сказала вона. — Тоді зрозуміло.

І більше, схоже, сказати було нічого.

У 1985 році я почав відчувати біль і важкість у ногах, а після кількох тижнів ігнорування цього вирішив піти до лікаря по свій звичайний діагноз: множинна мієлома. Лікарка заслужила мою повагу вмінням, з яким надала мені цю інформацію, розкриваючи її кількома обережними діагностичними кроками: спочатку «аномалії, що можуть бути…», потім «утворення, які схожі на…», і зрештою, вже приготувавши пацієнта першими двома раундами до сприйняття поганої новини, спокійно сказала, що це саме воно, і що я мушу готуватися до важкої боротьби. Я був настільки зворушений манерою, з якою вона виконала цю останню, найважчу фазу, що наприкінці встав, потиснув їй руку й похвалив за її чесноти та умілість. Вона зашарілася й, ведучи мене до дверей, бурмотіла щось уже не так красномовно, ніж коли інформувала мене, що я помираю.

Вінсент, почувши цю новину, обурився:

— Ми мусимо щось зробити! Що тобі потрібно, Гаррі? Чим я можу допомогти? Я негайно зателефоную до Шпиталю Джонса Гопкінса — здається, я нещодавно купив їм чи то палату, чи то…

— Ні, дякую.

— Не кажи дурниць, я наполягаю.

Він наполягав.

Я втомлено погодився на повторне обстеження.