Розділ 78

Є ритуал, який я виконую майже кожного життя — вбивство Ричарда Лайла.

Кожного життя від найпершого вбивства я покінчую з ним — або особисто, або доручаю зробити це іншим — раніше, ніж він починає вбивати жінок у Беттерсі, і кожного мого життя Розмері Досет і решта дівчат живуть трохи довше, навіть не здогадуючись про смерть того, хто мав їх убити. За винятком єдиного життя, в якому я не надіслав кілера й не зміг з'явитися сам, і тому Розмері Досет померла, а її порізане тіло лежало у ванні. Зараз я вже настільки звик убивати Річарда Лайла, що цей акт набув рис ритуалу. Я більше не даю собі клопоту складними приготуваннями, не маю жодних вагань. Я просто йду одного дня до його квартири, сідаю далі від вікна, чекаю, доки він зайде в двері, а тоді пускаю йому кулю в лоб. У мене ніколи не було відчуття, що окрім цього потрібно ще щось.

Я думав, чи не є ставлення Вінсента до мене схожим на моє ставлення до Лайла. Оскільки я не був загрозою, йому не треба було повертатися до мене, але він повертався, неначе хазяїн, що відвідував улюблену тваринку. Подібно тому, як я уважно стежив за Лайлом, Вінсент, схоже, теж хотів у кожному житті тримати мене біля себе. Можливо, він вважав, що моя особистість зроблена з такого заліза, що одного дня вона повернеться й стане для нього загрозою; можливо, він боявся, що я зможу відновити свою пам'ять; можливо, я був трофеєм його перемоги, доказом його успіху. А може він просто хотів мати друга, природу якого він від життя до життя міг творити, наче скульптор. І яким піддатливим був я, яким запобігливим і чуйним, від самого початку й до самого кінця! Можливо, роль грали всі ці фактори.

Отже, якими б не були його мотиви, Вінсент тримав мене біля себе. У 1943 році він став капітаном, і мене несподівано перевели до його підрозділу дуже особливого призначення, про який мій майор сказав: «Очкарики, буквоїди та інший набрід». Меншою несподіванкою для мене було те, що Вінсент Ренкіс створив собі імідж людини, до якої можна звернутися з питаннями про науку та техніку.

— Чому я? — запитав я, коли він запросив мене сісти в його кабінеті. — Чому ви попросили мого переведення до вашого підрозділу? Я адвокат; я нічого не знаю про цю вашу науку.

— Лейтенанте, — відповів він (я досі не отримав наступного звання), — ви себе недооцінюєте. Коли ми познайомилися в Шотландії, ви справили враження одного з найбільш здібних чоловіків, з ким я коли-небудь зустрічався, а здібні чоловіки — саме те, що потрібно армії.

І я дійсно зміг бути корисним, бо великі наукові розуми, що служили в цьому підрозділі, були занадто великими, щоб перейматися усілякими дрібницями, як-то: чи достатньо в казармі ковдр, чи достатньо в їдальні їжі, чи вистачить купонів на бензин, щоб вони змогли поїхати на нараду й повернутися.

— Бачиш, Гаррі! — вигукнув Вінсент під час щомісячної наради. — Я ж казав, що ти тут потрібний!

Отже, в той час, коли мій попередній підрозділ воював і гинув у лісах Франції, я знову грав роль секретаря Вінсента Ренкіса в його приватній імперії геніїв, яка швидко зростала. Було очевидно, хоча він цим і не хизувався, що Вінсент уже дуже багатий, але його підлеглим джерело його статку не було відомим. Втім, у міру того, як зростала моя роль помічника-адміністратора, зростав і мій доступ до інформації, у тому числі й до деталей рахунку, на який регулярно надходила Вінсентова зарплатня. За допомогою цих деталей і бездоганно підробленого Вінсентового підпису мені було досить просто звернутися до банка й запросити повну історію його транзакцій — для податківців, ви ж розумієте. Мені пощастило. У минулому житті моя виснажлива розвідка фінансів Вінсента виявила лише заплутану мережу офшорних рахунків і складні процедури перевірок, які змушували навіть найкращих фінансових аудиторів літати по всьому світу, відстежуючи надходження грошей то до сауни в Бангкоку, то до індійського ресторану в Парижі, або ж досліджуючи кредитну лінію, що закінчувалася в бакалійному відділі одного з філіалів супермаркетів «Harrods».

Цього разу Вінсентові було лише дев'ятнадцять років (хоча він непогано удавав двадцятип'ятирічного) і для розгалужування своїх фінансів у нього ще не було чи то часу, чи то можливості, тож відомості про його банківський рахунок дозволили мені простежити його бухгалтерію аж до 1920-тих. Приховувати цю діяльність і свій азарт мені було непросто. Живучи так близько з Вінсентом, я не наважувався тримати на робочому місці хоч якийсь фізичний доказ своєї цікавості, а тому вільний від служби час проводив у маленькому готелі в Гастінгсі, в якому рядок за рядком вивчав знайдені документи при засунутій шторі та тьмяному світлі; прочитані папери я спалював і змивав попіл. Його поведінка багато в чому була передбачуваною. Коли йому не вистачало грошей, він робив ставки; як будь-який калачакра, він знав переможців певних перегонів і ставив на них стільки грошей, щоб отримати значний виграш, але робив це в різних місцях, щоб ні в кого не з'являлося питань про його везіння. Але одна деталь привернула мою увагу: у найдавніші роки, які мені вдалося відстежити, він перебував здебільшого в південно-західному Лондоні, а окрім додаткового доходу за рахунок перегонів він також отримував до початку війни регулярні шістнадцять фунтів стерлінгів на місяць. І хоча цьому можна було б знайти багато різних пояснень, я не міг не запідозрити й не повірити, що це було утримання від родича. Можливо, від дуже близького родича.

Користі від цього було не дуже багато, але, принаймні, звідси вже можна було починати дуже обережні пошуки.

Коли настала Перемога, я організував пиятику в броварні, бо був єдиним чоловіком у підрозділі Вінсента, який був здатний це зробити. Напевно, це було з мого боку дріб'язковим нагадуванням співслужбовцям про те, що хоча вони й розумні, геніальні, а можливо навіть утілюють майбутній науковий прогрес, самостійно організувати своє повсякденне життя їм не до снаги. Через два тижні в двері мого кабінету зазирнула голова Вінсента.

— Гаррі! — вигукнув він. — Я поспішаю на побачення. Ти не міг би віднести це на пошту?

Він дав мені товстий стос конвертів. Я швидко оглянув адреси: Массачусетський Технологічний Інститут, Оксфорд, Кембридж, Сорбонна.

— Добре, сер.

— Боже мій, Гаррі, невже ми не можемо обійтися без цього «сер»?

Коли він пішов, я розкрив один з конвертів за допомогою пари. Всередині я знайшов цупкий жовтий папір без водяних знаків, на якому був дуже детальний опис надвисокочастотного магнетрона: параметри, принципи роботи, застосування.

Тієї ночі я довго сушив голову над тим, що мені робити з цими документами. Вони були смертельно небезпечні, а розсилання поштою було саме тим методом, яким минулого життя Вінсент примусово прискорив технологічне зростання по всій планеті, але цього разу… Цього разу він не обмежувався ідеями з двадцяти або тридцятирічного майбутнього; у цих конвертах були ідеї, які не спали б нікому в голову ще шістдесят років.

Зрештою я вирішив порадитися з Черіті.