Розділ 52

Я спостерігав, як тонкі лінії його сухожиль здіймають шкіру.

Потім він єдиним рухом допив вміст своєї чарки й поставив її, дзенькнувши, на стільницю.

Тиша.

— Світ добігає кінця, — зрештою зітхнув я. — Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Ця ідея так само завелика для розуміння, як і ті питання, на які ти намагаєшся знайти відповіді. Але за нею стоять люди, життя, які зараз знищуються та губляться. І це зробили ми. Світ добігає кінця.

Тиша.

А потім він — так само раптово, як допивав чарку — підвівся, пройшов через кімнату, розвернувся на місці, склав руки за спиною, наче вчитель, яким йому слід було стати, і сказав:

— Я маю сумнів у тому, що він єдиний.

Я вигнув брови, чекаючи на неминуче пояснення.

— Ми руйнуємо не єдиний світ, Гаррі, — докірливо сказав він, — а лише один зі світів. Ми не монстри-науковці, що злетіли з котушок. Те, що ми вплинемо на течію часу, беззаперечно — ми не можемо не впливати на перебіг історичних подій — але йдеться лише про один світ, який може змінитися. Ми живемо, помираємо, а потім усе стає таким, яким було від початку, і ніщо з того, що ми робили, більше не має значення.

— Я не згоден. Ми змінюємо життя людей. Для нас це може не мати значення, можливо це навіть… дрібниця в масштабі всього Всесвіту. Але навіть у масштабі Всесвіту, навіть лише в цьому сторіччі існують мільярди людей, для яких це має велике значення, і хоч ми й маємо більше часу, ніж вони, в масі їх усе одно більше. Наші вчинки… важать. Ми маємо відповідальність не тільки за великі справи, але й за дрібніші, просто тому, що на цьому має існувати весь світ навколо нас, світ свідомих живих істот. Ми не боги, Вінсенте, і наше знання не дає нам право удавати їх. Боги — не те, чим ми маємо бути.

Він обурено пирхнув, здійняв руки й рушив навколо маленької кімнати так, ніби його тіло було змушене не відставати від рук. Я стояв і дивився, як він ходить.

— Так, — зрештою сказав він. — Я згоден з тим, що ми не боги. Але те, що ми робимо, Гаррі, воно зробить богів, дасть нам бачення творця; це дослідження може відімкнути нескінченність. Ти кажеш, що ми завдаємо шкоди. Але я цього не бачу. Через Клуб Хронос надіслано повідомлення? Це нічого не означає, ми з тобою обоє розуміємо, що жодні математичні формули та жоден історичний аналіз не можуть показати, що до цього призвели наші прилади — надто багато різноманітних факторів. Ти вважаєш, що людство обов'язково знищить себе знанням, я правильно тебе розумію? Це дуже песимістичний погляд, як для людини, яка стає на захист короткого життя.

— Вигадане тобою квантове дзеркало має певні теоретичні наслідки. А що як…

— «А що як», «а що як», «а що як»!.. — різко сказав він, обертаючись на місці, щоб змінити напрямок руху. — А що як ми завдаємо шкоди майбутньому? А що як наші дії змінюють життя? «А що як», «а що як», «а що як»! Я вважав тебе холоднокровною людиною, для якої «а що як» є теоретичною анафемою, — зморшки на його нахмуреному обличчі поглибилися й раптом він повернувся й ударив долонею по стіні. Потім він трохи постояв, чекаючи, доки відлуння різкого звуку розчиниться в тиші. Не дивлячись на мене, він сказав: — Ти потрібен мені в цьому, Гаррі. Ти більше, ніж просто асистент, більше, ніж просто друг. Ти блискучий. Твої знання, твої ідеї, твоя підтримка… Я можу розкрити таємниці буття, нашого буття, всього лише за кілька життів. Мені потрібно, щоб ти залишився зі мною.

— Ця праця, — зізнався я, — була найзахопливішим часом за всі мої життя. І колись це може повторитися. Але тут, зараз, поки ми не розуміємо повністю наслідки… Я вважаю, що ми повинні зупинитися.

Він не відповідав, тому я квапливо продовжив:

— Якщо ми поговоримо з Клубом Хронос… — презирливе ричання, зневага до самої ідеї, — ми можемо надіслати вперед у часі питання до тих, чиї уявлення про технології можуть бути кращими за наші. Ми можемо подивитися, чи має наше дослідження вплив на час, на людей…

— Клуб Хронос застійний! — прогарчав він. — Вони ніколи не зміняться, ніколи не розглядатимуть можливість розвитку, бо це загроза їхньому комфорту! Вони відразу схоплять нас, Гаррі, а може навіть спробують стерти. Такі люди, як ми з тобою, є загрозою для них, бо ми не можемо задовольнятися вином, сонцем і нескінченним, безглуздим, покірним повторенням!

— У такому разі не повідомлятимемо Клубові, — відповів я. — Залишмо послання в камені. Ми попросимо, щоб відповідь передали крізь час назад. Ми можемо не розкривати свої імена, а коли дізнаємося…

— Тисячі років! — презирливо сказав він. — Сотні поколінь! Ти готовий чекати?