Розділ 6

Його звали Франклін Фірсон.

Він був другим зустрітим мною шпигуном і він мав жагу до знань.

Він прийшов до мене 1968-ого року в моєму четвертому житті.

Я працював лікарем у Ґлазґо і мене покинула моя дружина. Мені було п'ятдесят років і я був зламаною людиною. Її звали Дженні, я її кохав і тому розповів їй усе. Вона була хірургом, однією з перших жінок-хірургів у відділенні, а я був невропатологом, який був відомий своїми неортодоксальними та подекуди неетичними (хоча цілком легальними) дослідженнями. Вона вірила в Бога. Я — ні. Про моє третє життя треба розповісти багато, але поки що скажу лише, що моя третя смерть — самотня, в японській лікарні — переконала мене в істинності небуття. Я жив і помирав, і ні Аллах, ні Єгова, ні Крішна, ні Будда, ні духи моїх предків не спускалися до мене, щоб позбавити мене страху; натомість я народжувався наново саме там, де й починав, знову серед снігу, знову в Англії, знову в тому минулому, де все це почалося.

Моя втрата віри не була ні одкровенням, ні значним потрясінням. Це було тривале зростання відступу, якому події мого життя лише сприяли, аж доки я не був змушений прийти до висновку, що жодна з розмов, які я мав із божеством, не була взаємною. Моя смерть і наступне повторне народження на тому самому місці, з якого я починав, неминуче призвели до остаточного закриття цього питання, і я ставився до цього з розчаруванням і відчуженістю науковця, у пробірках якого не випав бажаний осад.

Я все своє життя молився, благаючи про диво, але диво не трапилося. І тепер я бачив у задушливій каплиці своїх предків символ марнославства й жадібності, заклик до молитви навіював мені думки про владу, а запах фіміаму — про марність усього цього.

У своєму четвертому житті я відвернувся від Бога й звернувся по пояснення до науки. Я вчився так, як ніхто раніше — фізика, біологія, філософія — і зрештою зробив усе, що від мене залежало, для того, щоб стати найбіднішим студентом Единбурзького університету, а зрештою закінчити його найкращим випускником і стати лікарем. Моя цілеспрямованість вабила Дженні, а її цілеспрямованість вабила мене: коли вона вперше взяла в руки скальпель, невігласи сміялися, доки не побачили точність її розтинів і впевненість, з якою вона рухала інструментом. Ми десять років прожили в непопулярному, але політично підкресленому гріху, і зрештою побралися в 1963 році, під час того великого полегшення, що настало після карибської кризи; тоді йшов дощ, вона сміялася й казала, що ми обоє заслужили на це, а я був закоханий.

Настільки закоханий, що одного вечора, без особливої причини та анітрохи не подумавши, я розповів їй усе.

Я сказав:

— Мене звати Гаррі Оґаст. Мій батько — Рорі Едмонд Г'юн, моя мати померла перед тим, як я народився. Це моє четверте життя. До нього я жив і вмирав тричі, але це завжди одне й те саме життя.

Вона грайливо вдарила мене кулаком по грудях і сказала, щоб я не верз дурниці.

Я сказав, що через кілька тижнів у США почнеться скандал, який стане кінцем президентства Ніксона. В Англії буде скасовано смертну кару, а в аеропорту Афін відкриють вогонь терористи Чорного Вересня.

Вона сказала: «Тобі слід новини виголошувати».

Три тижні по тому почався Вотергейт. Починався він тихо: за океаном звільняли пішаків. На той час, коли було скасовано смертну кару, Президент Ніксон відповідав перед Конгресом, а коли терористи Чорного Вересня застрелили пасажирів в аеропорту Афін, усім уже стало очевидно, що Ніксон має піти.

Дженні сиділа на краю ліжка, низько опустивши плечі та голову. Я чекав. До цього очікування я йшов чотири життя. У неї була кістлява спина, теплий живіт, волосся було навмисно коротке, щоб кинути виклик упередженості її колег-хірургів, а м'яке обличчя любило сміятися, коли ніхто цього не бачив. Вона сказала:

— Звідки ти знав… усе це… звідки ти знав, що це трапиться?

— Я казав тобі, — відповів я. — Я живу вже вчетверте, і в мене чудова пам'ять.

— В якому сенсі «вчетверте»? Як це можливо — вчетверте?

— Не знаю. Я став лікарем, щоб спробувати дізнатися про це. Я проводив деякі експерименти: вивчав свою кров, своє тіло, свій мозок — намагався виявити, чи є в мені щось… не таке. Але я помилявся. Це не медична проблема, а якщо й медична, то я ще не знаю, як її вирішити. Я вже давно кинув би цю роботу та знайшов би собі щось нове, але зустрів тебе. Я маю вічність, але зараз хочу бути з тобою.