Розділ 67

Повернення до лав студентів навіяло мені багато спогадів.

Ці спогади були здебільшого про Вінсента.

Про кращі часи.

Коли розпочалася Друга світова війна і мене призвали, я зумів зробити так, щоб мене приписали до розвідки. У 1943 році я працював над способами введення ворога в оману, сушив голову над тим, чи мають бути картонні танки повноцінними об'ємними моделями, або ж для того, щоб збити пілота-розвідника с пантелику, буде достатньо розташованих під правильним кутом до сонця добре пофарбованих картонних профілів. У 1944 році я настільки занурився в цю роботу, що моє серце завмирало кожного разу, коли я чув чутки про розвідника, який долетів до Кента раніше, ніж ми повністю встановили свої моделі, або ж він пролетів надто низько над одним з наших підробних таборів. Про Вінсента я забув, аж доки в квітні 1944 року відвідувачі-американці, які інспектували одну з наших фальшивих смуг приземлення, не спитали мене цілком буденно: чи маю я готові до застосування моделі нових реактивних винищувачів?

Це питання було настільки несподіваним, що я вряди-годи засумнівався в своїй пам'яті. Реактивний винищувач? Так рано? Я знав, що реактивні двигуни вже розроблялися, і що випробовувалися потрібні технології, але реальне застосування в бою? Якщо це навіть колись і розглядалося, про це не було жодної згадки в прочитаних мною документах, в жодному з прожитих мною життів, а я свого часу обіймав посади з доступом до дуже секретної інформації. Я відповів своїм відвідувачам досить туманно й швидко почав розповідати їм, як наші радіооператори працюють цілодобово, щоб створити навколо Кента якомога більше розмов між великою кількістю вигаданих підрозділів, і які вдячні ми будемо, якщо американська армія виділить нам ширший діапазон позивних. Після закінчення тієї зустрічі й прощання з візитерами я залишився сушити мозок над тим загадковим запитанням. Граючи роль енергійного працівника, який прагне зробити свою роботу як слід, я звернувся до кількох контактів у американських повітряних силах, попросив інформацію про ці нові реактивні двигуни, щоб мені було легше змусити ворога повірити, що ми їх маємо або не маємо — залежно від того, що вимагатиме уряд. Відповідей я отримав лише кілька. Так, був же якийсь проект, над яким ці розумники працювали, так? Вибач, Гаррі, це не зовсім моя сфера. А ти не питав хлопців з Портсмута? Можливо, вони щось знають. Нічого не дізнавшись, я мало не облишив це питання, аж раптом у грудні 1945-го, коли я відвідував приятеля в шпиталі Фолкстоуна, той тепло потиснув мені руку, вигукнув, що дуже радий мене бачити, й спитав, чи не чув я про його нову нирку. Він навіть показав мені післяопераційний шрам, чим надзвичайно вразив мене, бо перша трансплантація органу мала відбутися лише через п'ять років.