Розділ 39

Мені подобаються російські поїзди.

Не комфортом, якого в них немає, ні швидкістю, яка теж майже відсутня, особливо якщо співвіднести її з розміром країни, яку треба перетнути. І тим більше не видом з вікон, який неминуче повторюється, бо Матінка Природа проголосила, що її шедеври можуть траплятися лише подекуди.

Мені подобаються російські поїзди, принаймні ті, якими я подорожував ранньою весною 1959 року, через багато століть після того, як холоднокровно застрелив Лайла; вони подобаються мені відчуттям єдності, яке навивають пасажирам вищеназвані тяготи. Напевно, все могло скластися інакше. Якщо взяти довгу, холодну, незручну, нудну поїздку у вагоні, в якому є лише одна проблемна, небезпечна або безумна особа, то цілком можливо, весь вагон принишкне й мовчатиме хоча б заради власної безпеки. Але візьміть таку саму подорож у компанії життєрадісних супутників, і побачите, що час спливатиме набагато швидше.

Коли я прямував під прикриттям нових документів на північний схід від Ленінграда, я мав надзвичайно життєрадісних супутників.

— Там, звідки я їду, — пояснював Петро, сімнадцятирічний хлопець, надзвичайно захоплений перспективою працювати одинадцять годин на день у ливарному цеху, — всі люди — лайно, вся земля — лайно, і навіть якщо вдобрювати її лайном, вона все одно буде лайном. Але там, куди я їду, там я буду кимось, там я щось робитиму, там я зустріну дівчину, яка захоче бути зі мною, у нас будуть діти, а наші діти… їм не доведеться знати те лайно, про яке знаю я.

— Петро такий завзятий, — казала Вікторія, тихіша дев'ятнадцятирічна дівчина, яка хотіла вивчати політику сільського господарства. — Мої батьки пишатимуться мною. Моя мати навіть читати й писати не вміє!

Торохтіння маленької дерев'яної коробочки сповістило про появу Таніного доміно; ми посунулися від маленьких спітнілих вікон глибше у вологий інтер'єр вагона і робили ходи та плекали надії зі стратегічним плануванням і завзятістю Наполеона, який готував нову масштабну кампанію. Я не маю ілюзій щодо своїх супутників — їхній ентузіазм був наївний, мрії легковажні, а їхнє невідання про навколишній світ майже лякало. Мені було легко уявити, як через п'ятдесят років Вікторія скорбітиме по втраті Старих Золотих Комуністичних днів, так само як Ольга зараз скорбить по втраті царя; а Петро, дратуючись, гепатиме кулаком по стільниці й волатиме: «Війну виграли не ті падлюки, що зі Сталіним не погоджувались!» Чи є в невіданні невинність? А якщо є, чи маємо ми терпіти інших через цю невинність? Сидячи тоді в тому поїзді, коли вздовж стін здіймалася пара від нашого дихання, а вагон підстрибував на всіх стиках рейок наче молода газель, я не зміг знайти задовільної відповіді на це питання.

Після семи годин гри в доміно навіть мої супутники ставали мовчазними й дрімали сидячи, спираючись одне одному на плечі та шиї. Я сидів затиснутий поміж шевцем і солдатом, який повертався додому, і міркував, як мені діяти далі. Я шукав Пєтрок-112, і здавалося цілком імовірним, що ті, хто намагаються завадити мені знайти його, зможуть передбачити моє рішення. Зважаючи на це, непомітне проникнення може бути проблематичним, навіть із моїми документами, тож найбільш розумним рішенням було б відступити й спробувати іншого разу.

Але ж ось яка проблема: коли саме настане той інший раз, і що як на той час, коли я сюди повернусь, цей слід уже охолоне? Як довго можу я дозволити собі чекати, чи готовий я втратити цей шанс? Я був утікачем, якого розшукували, чужинцем на чужині, а такого зі мною не було вже понад сто років. Незручність мого становища виявлялася в буркотінні мого шлунку й у болі в шиї, якою я постійно вертів, але я мав документи, пістолет і гроші, а збудження обставинами пригоди наповнювало мої вени адреналіном як ніколи раніше. Я розумів, що раціональне виправдання мого рішення хитке, але не бажав перейматися цим. Я вирішив продовжувати.

У кінці маршруту чекали правоохоронці. Місцеві хлопці, яким зателефонували; середній вік — двадцять три роки, середнє звання — рядовий. Здавалося ймовірним, що вони мають мій опис, але не мають фотографії. Я поцупив з розкритої торби одного зі своїх супутників недопиту пляшку горілки, прополоскав рот, втер трохи в шию та в долоні, наче парфуми, потім протер оковитою очі, доки не потекли сльози, а тоді став до черги, що виходила з поїзда. Сонце вже сідало; воно було схоже на маленьку розлючену кулю світла на сірому обрії, яка була достатньо тьмяна, щоб можна було на неї дивитися.

На платформі був жирний шар чорної грязі: в тіні — вкритий сніжною скоринкою, а на слабкому сонячному світлі — розталою.

— Ім'я!

— Михайло Камін, — пробурмотів я, важко дихаючи в їхні обличчя. — А мій двоюрідний брат уже тут?

Солдат оглянув мої документи — бездоганні, а потім моє обличчя — не зовсім бездоганне.

— Зніміть шапку!

Я зняв з себе шапку. Удаючи алкогольний ступор, легко переборщити; особисто я зазвичай лише підкреслюю те, що люди могли б і так помітити; у цьому випадку йшлося про раболіпство. Я смикав пальцями шапку, кусав нижню губу й позирав на солдата з-під своїх брів, зігнувши шию та сутулячи плечі, наче птах, що бреде по болоту.

— Яка мета вашого приїзду?

— Двоюрідний брат, — бурмотів я. — Вмирає, покидьок.

— Хто ваш двоюрідний брат?