Розділ 4

Є така мить, коли верескові пустища оживають. Я хотів би показати це тобі, але чомусь кожного разу, коли ми з тобою гуляли разом за містом, ми не потрапляли в ці кілька дорогоцінних годин одкровення. Натомість завжди або небо було таким самим сірим, як і каміння під ним, або посухи залишали на землі самі лише сіро-коричневі шипи; одного разу так засніжило, що двері з кухні надвір неможливо було відчинити, і мені довелося вилазити через вікно, щоб розчистити нам шлях на волю, а ще одного разу, в 1949 році, дощило безперервно впродовж п'яти днів. Ти ніколи не бачив пустища в ті кілька годин після дощу, коли все навколо пурпурове та жовте, коли пахне чорною, жирною землею.

На початку нашої дружби ти попри всі манери, яких я набув упродовж багатьох своїх життів, припустив, що я народився на півночі Англії, і це було абсолютно правильно; мій батько, Патрик Оґаст, ніколи не дозволяв мені забути про це. Він був єдиним доглядачем за територією маєтку Г'юнів, і був ним усе своє життя. Тим самим займався до нього його батько, а перед ним батько його батька, і так аж до 1834 року, коли нещодавно розбагатіла родина Г'юнів придбала цю землю для того, щоб утілити на ній свою ідеальну мрію про вище суспільство. Вони посадили дерева, провели по пустищах дороги, збудували сміховинні башти та арки, які на той час, коли я народився, вже вкривалися мохом, руйнуючись. Не для них були ті неохайні чагарники, що оточували маєток: скелі-зуби та ясна-ґрунт. Попередні, більш енергійні покоління тримали тут овець (правильніше буде сказати, що вівці на просторих землях поза кам'яними мурами тримали себе самі), але двадцяте століття не було добрим до спадку Г'юнів, і хоча земля й досі належала їм, тепер вона залишалася недоглянутою, дикою. Для хлопчика це було ідеальне місце, де він міг вільно гратися, поки його батьки поралися по хазяйству. Дивно, але живучи своє дитинство наново, я вже не вважав ці ігри такими цікавими. Западини та скелі, по яких я лазив і стрибав у своєму першому житті, моєму консервативному, старшому мозку раптом здалися небезпечними, і я ходив у своєму дитячому тілі так, як стара жінка могла б носити замале бікіні, яке отримала як подарунок і не змогла відмовитися.

Зазнавши у своїй спробі накласти на себе руки вражаючого фіаско, у своєму третьому житті я вирішив натомість шукати відповіді, що здавалися такими далекими. Я вважаю певним милосердям те, що наша пам'ять повертається до нас упродовж дитинства повільно, тож спогади про те, як я викинувся з вікна й забився на смерть, з'явилися не зненацька, а наче повільне похолодання, просто як прийняття того, що це трапилося й ні до чого не призвело.

Попри відсутність хоч якоїсь справжньої мети моє перше життя мало в собі якесь щастя, якщо невідання можна вважати невинністю, а самотність — захистом. Але з усім моїм знанням про те, що було раніше, нове життя неможливо було прожити так само. Річ була не просто в тому, що я знав, що трапиться, а перш за все в новому сприйнятті ідей, серед яких я жив, і які через те, що я був вихований згідно з ними, у першому житті вважав правдою. Ставши знову хлопчиком і володіючи всіма своїми дорослими вміннями, я бачив те, що зазвичай роблять перед дитиною з вірою в те, що дитячий розум цього не зрозуміє. Я вважаю, що мої названі батько та мати згодом полюбили мене — вона набагато раніше, ніж він — але для Патрика Оґаста я не стаю плоттю від його плоті, доки не помирає моя названа мати.

Цьому має бути якесь медичне пояснення, але вона не помирає кожного життя в той самий день. Але причина смерті, якщо не втручаються зовнішні фактори, завжди та сама. Приблизно на мій шостий день народження вона починає кашляти, а до мого сьомого дня народження вона вже кашляє кров'ю. Звернутися до лікарів мої батьки не можуть собі дозволити, але тітка Олександра зрештою дає гроші, щоб мати пішла до лікарні в Ньюкаслі, де їй ставлять діагноз «рак легенів». Я вважаю, що то була недрібноклітинна карцинома, зосереджена в лівому легені; через сорок років після того, як матері зробили діагноз, це вже лікують, але за її часів, на жаль, наука ще не була спроможною на це. Їй прописують тютюн і опіум, і в 1927 році швидко настає кінець. Після її смерті мій батько багато мовчить і часто уходить у пустища, іноді я не бачу його по кілька днів. Я в тому віці вже здатний давати собі ради, а тепер, передбачаючи смерть матері, я заздалегідь роблю запаси їжі, щоб не голодувати, коли батька довго немає вдома. Повернувшись, він залишається мовчазним і неприступним, і хоча на мої дитячі спроби наблизитися до нього він не відповідає гнівом, це лише тому, що він на них взагалі ніяк не відповідає. У своєму першому житті я не розумів ні його горя, ні того, як воно проявляється, бо і сам тоді горював зі сліпою безсловесністю дитини, що потребувала допомоги, яку ніхто не надавав. У моєму другому житті мати померла тоді, коли я перебував у притулку й був надто зайнятий власним божевіллям, щоб відреагувати на це, але в третьому житті її смерть наближалася до мене так, як наближається до прив'язаної до рейок людини повільний потяг: неминучий, невідворотний, видимий вночі здалека; моя уява про цю подію була навіть гірша за неї саму. Я знав, що має статися, але коли воно зрештою відбулося, це було полегшенням, кінцем очікування.

У третьому житті насування смерті матері дало мені, окрім іншого, чим зайнятися. Мені надзвичайно хотілося запобігти цій біді, або хоча б полегшити її страждання. Оскільки я не мав іншого пояснення того, що відбувалося зі мною, окрім того, що це прокляття, накладене на мене старозавітним богом, я щиро вірив, що роблячи благодійні вчинки або намагаючись вплинути на головні події свого життя вдасться розірвати цей цикл смерті-народження-смерті, що спіткав мене. Не скоївши жодного відомого мені злочину, який потребував би спокути, і не маючи у своєму житті значних подій, які треба було б змінити, я вирішив, що моїм першим і найочевиднішим хрестовим походом стане допомога Гаррієт, і саме до цього я доклав усе, на що був здатний мій п'ятирічний (або дев'яностосемирічний) розум.

Доглядом за нею я користувався як приводом уникати шкільної нудьги, а батько був надто заклопотаний, щоб помітити це; тож я піклувався про неї, і більше, ніж коли-небудь, дізнався про те, як жила моя мати, коли батька не було вдома. Напевно, це можна вважати можливістю пізнати дорослим жінку, яку я знав лише дитиною. І саме тоді я вперше почав підозрювати, що я не є сином свого батька.

Коли в моєму третьому житті мати зрештою померла, на її похорон прийшла вся родина Г'юнів. Мій батько промовив кілька слів, а я стояв біля нього, семирічний хлопчик, одягнений у чорні штани та піджак, позичені в Клемента Г'юна, двоюрідного брата, який був на три роки старший від мене, і який минулого життя намагався залякувати мене, коли згадував, що йому є кого залякувати. Констанс Г'юн важко спиралася на свій ціпок з рукояткою зі слонової кіски, вирізьбленою у формі голови слона, і сказала кілька слів про відданість Гаррієт, про її силу та сім'ю, яку вона залишила по собі. Олександра Г'юн сказала, що я мушу бути хоробрим; Вікторія Г'юн нахилилася й ущипнула мене за щоку, від чого я відчув дивне дитяче бажання вкусити вдягнені в чорні рукавички пальці, що зазіхнули на моє обличчя. Рорі Г'юн нічого не казав, а лише дивився на мене. Він уже дивився так на мене раніше, коли я стояв тут у позиченому одязі на похованні своєї матері вперше, але тоді я був поглинутий горем, яке не вмів висловити, і не помітив пильність його очей. Тепер я перетнувся з ним поглядом і вперше побачив віддзеркалення самого себе — того, ким я стану.

Ти знав мене не в усіх стадіях мого життя, тож дозволь мені описати їх.

У дитинстві моє волосся майже червоне, але згодом воно блякне до відтінку, який чуйна людина назвала б золотаво-каштановим, хоча чесніше було б порівняти його з морквою. Колір волосся я успадкував від родини моєї справжньої матері, як і генетичну схильність до здорових зубів і далекозорості. Я маленька дитина, трохи нижча за однолітків, і худорлява, хоча це радше через погане харчування, ніж через генетичну схильність. Коли мені виповнюється одинадцять, я починаю швидко рости, і це триває доки мені не виповнюється п'ятнадцять, і тоді я нарешті можу вже прикидатися низеньким вісімнадцятирічним і таким чином перестрибнути три нудні роки дорослішання.

У молодості я носив досить кудлату бороду, наслідуючи своєму названому батьку Патрику; вона мені не личить, а коли вона в занедбаному стані, я буваю схожим на органи чуття, що загубилися серед кущів малини. Щойно я це зрозумів, я почав регулярно голитися, і цим відкрив обличчя свого справжнього батька. У нас однакові сірі очі, однакові маленькі вуха, дещо кучеряве волосся, а ще ніс, який разом зі схильністю до хвороб кісток у старому віці є найменш приємним генетичним спадком. Річ не в тому, що мій ніс завеликий — це не так; але він настільки кирпатий, що був би доречнішим на обличчі короля фей; там, де мала би бути чітка границя між ним і рештою обличчя, він натомість плавно розчиняється, ніби його зліпили з глини. Ввічливість зазвичай заважає людям коментувати його, але в кількох випадках самий лише погляд на мій ніс доводив дітей з більш охайних генетичних ліній до сліз. У старому віці моє волосся стає білим, це відбувається майже миттєво; через стрес ця подія може трапитися раніше, ніж зазвичай, і їй не можна запобігти лікуванням — ані медикаментозним, ані психологічним. Окуляри для читання мені потрібні з п'ятдесят першого року життя; неприємно, але цей мій вік припадає на 1970-ті — погане десятиріччя щодо моди, але як і майже всі люди свого віку я повертаюся до тієї моди, до якої звик у юності: ношу досить неяскраві окуляри в стилі ретро. Начепивши їх перед своїми надто близько розташованими очима, я здаюся собі схожим на пристаркуватого академіка, що дивиться на мене з дзеркала ванної кімнати; на той час, коли ми ховали Гаррієт утретє, я мав уже майже сто років знайомства з цим обличчям. Це було обличчя Рорі Едмонда Г'юна, коли той дивився на мене, стоячи по інший бік труни жінки, яка не могла бути моєю матір'ю.