Розділ 44

Багато життів тому, того насиченого подіями літа, коли ми з Вінсентом Ренкісом уперше почали своє інтелектуальне знайомство, і ще до того холодного вечора, коли він дізнався про Клуб Хронос і залишив мене страждати від легких синців і важких сумнівів, ми плавали з ним на човні по річці Кем.

Мені ніколи не подобалося штовхати човен жердиною, я завжди дотримувався думки, що це один з найменш розумних способів пересування, а найголовніше, в Кембриджі некомпетентність того, хто це робить, цінилася не менше, ніж майстерність. Як для студентів, так і для деяких моїх колег гарна подорож річкою була неповною, якщо під час неї ніхто не натикався на міст, утворюючи затори, не сідав на мулисту мілину, не впускав у швидку течію свою жердину, або ж, в ідеалі, хоча б хто-небудь не падав у воду. Дуже схожої думки я дотримуюсь щодо гондол у Венеції, де віртуозність гондольєра переважується вартістю цього атракціону та відчуттям того, що ти певним наївним чином посилюєш кліше, яке багато років по тому допомагатиме іншим гондольєрам виманювати готівку в інших туристів.

— У цьому твоя проблема, Гаррі, — пояснював Вінсент. — Ти ніколи не розумів, як можна робити щось неповністю.

Я бурчав усю дорогу до берега річки, потім бурчав усю дорогу до човна; бурчав, коли ми стикалися зі студентами, бурчав, коли Вінсент відкривав свій плетений кошик, приготований саме для цієї оказії, діставав звідти пляшки з джином і тоніком та ідеально нарізані сендвічі з огірками.

— Сендвічі з огірками, — пояснював він, — життєво необхідні для виконання наших ролей.

— А які ми маємо ролі? — сумно спитав я.

— Ми — живі докази того, що раціональність та інтелект є рабами соціального тиску та приємного сонячного світла. Ми обоє, Гаррі, розуміємо, — вигукував він, з підкресленим ентузіазмом плюхаючи жердину в воду, — що цей спосіб гаяння часу для будь-якого науковця є напрочуд сміховинним; тим не менш, хоча я й не можу вигадати жодної раціональної причини, ми мусимо це робити.

Наші супутниці хихотіли.

Мені не подобалося, яких супутниць Вінсент обрав для цієї прогулянки. Познайомився я з ними лише на березі, і їхня присутність лише підсилила моє передчуття неминучої катастрофи. Одну з них звали Летиція, другу — Франс, але хто з них був ким, я так і не розібрався. Вони були вдягнуті в дуже пристойні застібнуті по саме горло літні сукні, волосся бездоганно вилося за їхніми вухами, але ця пристойність, на жаль, породила в них фривольність, бо вони розуміли — авжеж, розуміли! — що прогулянка на човні під сонечком разом із двома холостяками — це «саме те, що матуся не схвалить», і всі інші думки, які могли їм спадати під час нашої подорожі, були поглинуті цим одкровенням.

— Батько Летиції займається біохімією, — прошепотів мені на вухо Вінсент, — а на Франс поклав око Г'ю — надзвичайно огидне створіння, яке саме зараз має грати в теніс. Коли ми допливемо туди, Гаррі, боюсь, або тобі, або мені доведеться поцілувати Франс у губи так, щоб це побачив Г'ю; краще зробити це вчасно, бо інакше нам доведеться повторювати це знов і знов, доки він не побачить.

Я оголосив, що мені, як викладачеві, досить вже того, що мене побачать на річці разом зі студентами; не вистачало, щоб я ще й цілувався з ними. Вінсент виразно зітхнув, а коли ми допливли до кортів, він дійсно, як і обіцяв, ухитрився впустити жердину в річку й наполіг на тому, щоб я та Летиція погребли проти течії та повернули йому це знаряддя, а сам він тим часом зайнявся галасливою та важливою справою тимчасового зваблення Франс. Наш галас привернув увагу загалу, а вигляд низенького, трохи огрядного Вінсента, який чуттєво обіймав моторну Франс, цю увагу утримав, тож справу було зроблено.

Діставши з води жердину й витираючи замерзлі руки об штани, на свій подив я з'ясував, що сміюся. Коли саме абсурдність ситуації почала переважати моє невдоволення обставинами, я не знаю, але хоч як би я не намагався, але надалі зображати поганий настрій вже не міг. Навіть сендвічі з огірками — тонкі, прісні та забуті — розважали мене саме цими своїми якостями. Я турбувався, що Летиція, відчуваючи себе дещо покинутою, очікує, що я теж робитиму з нею щось чуттєве, і що моя відмова робити це призведе до чуток, ніби я насправді гей і що насправді цікавлюсь тілом Вінсента, а не його розумом.

— Дідько, ну хоч комусь я до вподоби, — сказав Вінсент, коли ці чутки досягли його вух. — Важка це в наші дні справа — покладатися при зваблюванні дівчат на інтелектуальні здібності.

Чи мав я тоді побачити ознаки?

Чи мав я помітити, ким був Вінсент?

Він був новинкою. Він був незвичайним, сміховинним, блискучим, похмурим і абсурдним. Він був ковтком свіжого повітря в нудному містечку. Коли той день добіг кінця, а наших супутниць було повернено до холодних обійм їхніх родин незаплямованими, хоча й не зовсім нерозбещеними, ми сиділи в моїй кімнаті, допивали залишки джину (бо, на думку Вінсента, недопита пляшка — це набагато сумніше, ніж випита повністю) і вкотре розмовляли на вічну тему: про дипломну роботу Вінсента.

— Я не знаю, Гаррі. Ніщо мені не здається… достатньо важливим.

Достатньо важливим? Обертання зірок на небі, розщеплення атомів, з яких складається світ, викривлення променів світла в небі, поширення електромагнітних хвиль крізь наші тіла…

— Так, так, так, — махав він руками. — Це все важливо! Але десять тисяч слів дипломної роботи — це… Погодься, це — ніщо. А на додаток ще й припущення, що я маю зосередитися на чомусь одному, неначе є можливість зрозуміти будову сонця без справжнього розуміння природи поведінки атомів!