Розділ 23

Пересуватися Лондоном під час бомбардувань — мистецтво. Деякі з правил очевидні: до Бетнал Ґрін і до станції метро Белгем ходити не слід, так само, як і до більшої частини Ваппінга, Сільвертауна й Айл-ов-Доґз[3]. Чим далі на захід, тим спокійніше можна ходити вночі, сподіваючись, що в тебе не влучать, але якщо натрапиш на район, про який точно пам'ятаєш, що в сімдесятих тут були бетонні багатоповерхівки, треба накивати звідти п'ятами якнайшвидше.

Бомбардування впливають на життя в місті трьома способами. Перший з них очевидний: заблоковані вулиці, переповнені лікарні, виснажені пожежники, агресивні полісмени, важко знайти хліб. Неодмінною марудною частиною життя стає стояння в черзі, і якщо ви молодий чоловік, на якому немає однострою, то рано чи пізно ви опинитеся під мовчазним осудливим поглядом жінок, що вишикувалися для отримання тижневої порції м'яса, яке треба буде їсти повільно, по шматочку за раз. По-друге, є повільне руйнування, вплив якого на загальний настрій не такий помітний, але, можливо, навіть важливіший. Цей вплив починається непомітно, зі швидкого погляду вздовж розбитої вулиці, на якій ті, хто вижив уночі, коли загинули їхні рідні, сидять заціпенілі й приголомшені на зламаних рештках своїх ліжок. Можливо, для того, щоб зворушити щось безіменне у вашій душі, не потрібна навіть присутність людей, достатньо лише дитячої нічної сорочки, що висить на димарі після того, як її підкинуло вгору вибухом. А може це буде мати, яка не може знайти свою доньку, або притиснуті до вікон поїзда обличчя тих, кого евакуюють. Це смерть душі через тисячу порізів, а падіння небес — лише сміх ката, який іде за своїми справами.

А ще є неминуча мить шоку. Це день, коли твій сусід гине через те, що пішов лагодити велосипед у невдалий час у невдалому місці. Це письмовий стіл, на якому немає жодного документу, або пожежа, що повністю поглинула місце твоєї роботи, а ти стоїш посеред вулиці й думаєш: що я тепер робитиму? Є багато брехні про воєнний дух: легенди про співи в тунелях метро та про тих, хто заради друзів, рідних і Британії продовжував жити далі. Насправді все набагато простіше. Люди жили далі тому, що це було єдине, що вони реально могли зробити за тих умов. Що, звісно, теж є свого роду досягненням.

Те, що першого липня 1940 року був такий чудовий день, здавалося знущанням. Якби не вітер, було би спекотно; якби не сонце, вітер був би надто холодний, але сьогодні ці дві стихії об'єдналися в ідеальній гармонії. Небо було ясно-блакитне, місяць вночі мав бути повний, тому чоловіки та жінки, які швидко перетинали площу, мали досить пригнічений вигляд; їхні губи тихо лаяли небеса й молили про туман із дощем. Я сидів на північному боці площі над сходами, що вели до товстих низьких фонтанів, і чекав. Я прийшов заздалегідь, майже за годину до призначеного часу, сподіваючись огледітися й знайти ознаки небезпеки, якщо мені це вдасться. Я був дезертир. Моя повістка прийшла в 1939 році, але, пам'ятаючи про призначену зустріч із Вірджинією, я втік, осоромивши цим Патрика та, цілком можливо, батька. Як і багато інших калачакр, у четвертому житті я звернув увагу на кілька корисних подій, у тому числі й на стереотипні — на переможців перегонів. Цими знаннями, побаченими в спортивному альманасі 1957 року, я не заробив несусвітні гроші, але забезпечив собі певний вигляд добробуту й стабільності, який є таким важливим при співбесідах щодо прийняття на комфортні й стабільні посади. Я набрав вимову, яка була майже такою самою пародією на аристократичну, як у Фірсона, дозволяючи дещиці свого природного акценту спливати, коли мені було потрібно справити враження на потенційного роботодавця: ось як я важко працюю над своїм соціальним статусом. Насправді ж те, що я назвав своїм «природним акцентом», настільки спотворилося мандрівками, прожитим часом і вивченими іноземними мовами, що я часто ловив себе на тому, що пародіював своїх колег, несвідомо повторюючи їхні інтонації. З Патриком я розмовляв як житель Півночі, з бакалійником — як кокні, а зі своїми колегами — як чоловік, який мріє працювати на Бі-Бі-Сі.

Вірджинія ж, як виявилося, такими речами не переймалася.

— Привіт, дорогенький! — вигукнула вона, і я відразу впізнав її, хоча минуло вже двадцять два роки відтоді, як вона пронесла мені в будинок на Півночі розкладний ніж. Зараз вона була молодша, трохи за сорок, але все одно вдягнута наче для вечірки, на якій будуть крутий джаз і щедрі чоловіки, й жодна деталь її зовнішності не вказувала на турботи теперішнього.

Я миттєво підвівся, ніяково й формально, на що вона не зважила й відразу схопила мене за плечі й згідно з модою, часи якої ще не настали, поцілувала мене в обидві щоки.

— Гаррі! — скрикнула вона. — Боже мій, який ти зараз молодий!

Мені було двадцять два роки, а вдягався я так, щоб виглядати на двадцять дев'ять, щоб мене вважали вартим довіри. Реально я був більше схожий на дитину, яка грається в одязі свого батька, я ж бо ніколи не вмів користуватися своїм тілом. Вона взяла мене під лікоть і повела в напрямку Букінгемського Палацу, який ще не був ушкоджений тим бомбардувальником, що зрештою впаде на станцію «Вікторія», але до того було ще кілька місяців.

— Як усе пройшло? — весело спитала вона, ведучи мене вздовж Мелу наче сільського родича, що приїхав до міста на родинні свята. — Стегнову артерію важко перекрити, якщо вже порізав, і нервових закінчень там набагато менше. Я хотіла пронести тобі щось хімічне, але тоді довелося діяти поспіхом — така метушня!

— Чи була смерть єдиним варіантом? — непевно спитав я.

— Любий! — вигукнула вона. — Інакше вони б знову тебе спіймали й знову допитували, а якщо відверто, то навіщо нам це? До того ж… — непомітно штовхнувши мене в бік ліктем, вона мало не повалила мене, — якби ти не прийшов сьогодні, то звідки нам було знати, що ти дійсно один з нас?

Я повільно вдихнув, щоб заспокоїтися. Ця дуже дивна зустріч коштувала мені мого життя й двадцяти двох років очікування.

— Дозвольте спитати, впродовж найближчих п'ятнадцяти хвилин ви не збираєтеся швидко піти звідси? Я питаю про це тому, що маю питань на кілька сотень років, тож хочу знати, чи треба мені обрати з них найбільш важливі.

Вона грайливо плеснула мене по руці.

— Хлопчику мій, — відповіла вона, — ти маєш попереду цілі століття, впродовж яких зможеш питати про що завгодно.