Розділ 17

Складність — виправдання вашої бездіяльності.

Це завжди було мантрою Клубу Хронос, і я хочу, щоб ти це знав. У цьому немає шляхетності, немає зухвальства, немає справедливості, немає амбіційності, але якщо ти змінюєш перебіг історії, перебіг самого часу, це має бути священною клятвою, прибитою над дверима кожного осередку Клубу Хронос. Я сказав про це Фірсону, але він не зміг зрозуміти.

Я вже писав раніше по перебіг наших життів, про три стадії. На той час, коли Фірсон почав накачувати мене галюциногенами, стадія відмови від того, ким я є, у мене, напевно, вже завершилася. У тому стані я був ще дуже далеко від прийняття, але мені здається, що дослідити свою природу я своїм власним способом, у міру своїх сил, намагався. У третьому житті я звертався до Бога, в четвертому — до біології. До мого п'ятого життя ми ще повернемось, але в шостому житті я намагався дослідити таємниці того, чим ми є, через фізику.

Ти мусиш розуміти, що в 1930-ті роки я був хлопчиськом. І не просто хлопчиськом, а незаконно народженою дитиною чоловіка, цікавість якого до останніх досягнень науки була не більшою, ніж моя — до родоводу його улюблених коней. Я не знав нічого про революцію, якої зазнала наукова думка: ні про відносність, ні про ядерну фізику, ні про Ейнштейна, ні про Бора, ні про Планка, ні про Габбла з Гайзенбергом. Я мав дуже приблизне уявлення про те, що земля кругла, а яблуко, падаючи з дерева, тяжіє до маси внизу, але впродовж кількох століть моїх перших життів сам час здавався мені лінійним і нецікавим, як металева лінійка будівельника. Лише ближче до 1990-их я почав розуміти концепції 1930-их і те, яким чином вони впливають не тільки на навколишній світ, але й, можливо, на те, ким або чим є я.

У моєму шостому житті я вперше отримав науковий ступінь. Мені тоді було двадцять три роки, і річ була не в тому, що я мав до науки якийсь особливий хист, просто в мене була можливість пропустити велику кількість нудної фази освіти й одразу перейти до того, що мене цікавило. Мене запросили працювати над Манхеттенським Проектом, стати наймолодшим членом того колективу, і я багато ночей не спав, думаючи, чи не погодитися мені на цю пропозицію. Мене не турбувала етика: незалежно від моїх особистих почуттів бомбу буде зроблено, а потім скинуто. Скоріше цей проект був для мене захопливою можливістю познайомитися з найкращими вченими того часу, бути запертими з ними в одній кімнаті. Зрештою, саме перспектива того, що я буду запертим, що моє походження буде досліджено занадто ретельно, а також небажання наражатися на непотрібну небезпеку (тоді радіацію ще погано контролювали, а її вплив на тіло майже не розуміли) стримали мене, і більшу частину війни я працював, розробляючи напрочуд правдоподібні гіпотези щодо технологій нацистів, починаючи з механізмів бомб і двигунів ракет і закінчуючи важкою водою та експериментальним ядерним реактором.

З Вінсентом я познайомився у 1945 році. Війну тоді було вже виграно, але мій обід був досі обмежений картковою системою. Я розумію, що це інфантильність — досі бути розчарованим тим, якою прісною була їжа впродовж більшої частини моєї молодості, та як багато часу потрібно для того, щоб центральне опалення стало повсюдним. Тоді я викладав у Кембриджі й відчайдушно змагався за професорське крісло, для якого був занадто молодий, і яке заслуговував набагато більше, ніж мій п'ятдесятитрирічний супротивник П. Л. Джордж, який був відомий здебільшого складністю своїх математичних помилок. Зрештою я не отримаю ту посаду. Моя невчасна відданість теорії Великого Вибуху та мої безпідставні твердження про корпускулярно-хвилевий дуалізм разом із моєю надзвичайно немодною молодістю робили мене не дуже популярним серед викладачів. Мені цілком справедливо докоряли за мої погляди, бо здебільшого вони базувалися на тому, чого ще не відкрили, й потребували доведення з використанням ще не винайдених технологій.

І саме ці безпідставні твердження, взагалі-то, й привели до мого порогу Вінсента.

— Докторе Оґаст, — рішуче сказав він, — я хочу обговорити теорію багатьох всесвітів.

Це був досить несподіваний спосіб вітання, і я зі смутком усвідомив, що впродовж кожної секунди, поки Вінсент стоятиме на моєму порозі, дбайливо розведений мною в каміні вогонь згідно з законами термодинаміки витрачатиме дещицю тепла, яка нікого не втішить. Розуміючи, що він не збирається йти, та зваживши на те, що надворі сильнішав сніг, я супроти свого бажання запросив його зайти.

Вінсент Ренкіс. Під час нашої першої зустрічі він був молодий, йому щойно виповнилося вісімнадцять, але вже тоді він мав вигляд чоловіка середнього віку. Якимось чином йому вдалося попри карткову систему бути повнощоким, але не жирним, кругловидим, але не товстим; втім, мускулистим його ніколи не можна було назвати. Його русяве волосся вже рідшало на маківці, обіцяючи в майбутньому лисину, а двійко сіро-зелених очей визирали з обличчя, яке неначе зліпив із занадто вологої глини зайнятий скульптор. Холоші його штанів уже тоді були закочені так, щоб утруднити дослідження його соціального походження, а ще на ньому був твідовий піджак, без якого я його не бачив ніколи, незалежно від пори року. З його ствердженням про те, що цей піджак витримає тисячу років, я ще можу змиритися, але його впертість щодо того, ніби закочені холоші потрібні для їзди на велосипеді, була повною нісенітницею, бо того вечора вулицями Кембриджа не проїхав би жодний колісний транспорт. Крекнувши, він важко всівся на гірше з двох крісел, що стояли біля каміна, і раніше, ніж я встиг всістися навпроти й спробувати повернути свої думки з теплої тиші до світу сучасної науки, він вигукнув:

— Дозволяти філософам застосовувати їхні банальні аргументи до теорії багатьох всесвітів — розхитувати цілісність сучасної наукової теорії!

Щоб виграти час на обдумування відповіді, я потягнувся до найближчого келиха та пляшки з віскі. Та частина мене, що була вчителем, мала спокусу стати адвокатом диявола, але вчитель програв.

— Так, — сказав я. — Я згоден.

— Теорія багатьох всесвітів не має жодного відношення до індивідуальної відповідальності за вчинки; це лише продовження досить спрощеної ньютонівської концепції про наявність протидії на кожну дію, а також концепції, згідно з якою немає стану абсолютного спокою та немає розуміння природи частинки без зміни об'єкта спостереження!

Схоже, ця тема його дуже сильно обурювала, тож я знову сказав «Так».

Його брови шалено рухалися. Він мав моторошну звичку говорити бровами та підборіддям, у той час як решта його тіла залишалася майже нерухомою.

— То навіщо ви витратили п'ятнадцять сторінок своєї останньої статті на обговорення етичних наслідків квантової теорії?

Я надпив з келиха й чекав, доки його брови опустяться на свій природний (не мінімальний) енергетичний рівень.

— Вас звати Вінсент Ренкіс, — зрештою сказав я, — і мені це відомо лише тому, що коли університетський швейцар закидав вам, що ви ходите по газону, ви представилися саме цим ім'ям, одночасно поставивши швейцара до відома, що в сучасному мінливому суспільстві його посада незабаром стане не тільки непотрібною, а ще й приводом для жартів. На вас тоді, якщо не помиляюсь, була та сама, що й зараз, оливкова сорочка, і я…