Розділ 62

Мені треба було знайти Вінсента Ренкіса.

Я розумів — і це мене бісило — що зробити це буде не легко, а ще сильніше мене бісило те, що в цьому житті активні пошуки можуть наразити мене на значно більшу небезпеку, ніж у наступному. Якщо мене спіймають цього життя, це стане достатнім доказом того, що Забуття не спрацювало, і не було жодного сумніву, що наступного разу Вінсент не припуститься помилки й не дасть мені випити отруту, доки я не розкрию місце свого походження. Крім того, якщо я стану надто помітною та могутньою фігурою, тоді не тільки калачакри, а ще й лінійні зацікавляться моїм походженням, а цей секрет був зараз найціннішим, що я мав.

Враховуючи все це, я вперше за всі свої життя став професійним злочинцем.

Спішу додати, що моєю метою було накопичувати не багатства, а радше зв'язки. Мені було потрібно знайти уроборів, які досі були живі, які досі пам'ятали, які вижили в чистці Вінсента, але Клубом Хронос я скористатися для цього вочевидь не міг. Так само я не міг скористатися й законними методами, бо по моїх запитах мене можна було вистежити, тому я розробив для себе кілька шарів безпеки, які мали завадити поліції або будь-кому іншому дізнатися про те, ким я є насправді. Я почав з відмивання грошей, користуючись тим, що був добре знайомий із більшістю банківських закладів і знав наперед, куди розумно або нерозумно вкладати гроші. Друга світова війна певною мірою завдала шкоди й злочинності; мої клієнти втратили багато великих бізнесів і цілі галузі зменшилися до підприємств чорного ринку, над яким я не мав контролю, але в післявоєнні роки вже було чим поживитися. Я був трохи розчарований тим, як легко здобув потрібні навички, і яким безжалісним швидко став. Клієнтів, які не слухалися моїх порад або хизувалися своїм статком так, що це могло привернути увагу до мене, я відразу кидав. Зв'язки з тими, хто надто наполегливо допитувався, хто я, розривав. А тих, хто слухався мене й задовольняв мої суворі вимоги, я нагороджував щедрими дивідендами. За іронією, дуже часто підставні компанії, через які я пропускав гроші, мали такий успіх, що починали приносити більше прибутку, ніж нелегальна діяльність, на якій їх було засновано, і тоді мені доводилося або закривати їх, або відрізати від криміналу, щоб не впадати в око податківцям тієї країни, де вони базувалися. Я ніколи не керував бізнесом особисто, натомість висилав правдоподібних підставних осіб: так само, як це було багато років тому з компанією «Waterbrooke & Smith». Я навіть наймав Сайрила Гендлі, свого кишенькового актора з минулого життя, щоб той взяв замість мене участь у кількох зустрічах. Передусім через те, що цього разу я не давав йому пиячити, він добре дотримувався сценарію, аж до одного дня 1949 року, коли банда дилерів у Марселі, керуючись революційними приводами, атакувала нараду, на якій він був присутній, застрелила всіх, хто чинив опір, а решту повісила на крані як попередження суперникам про те, що тепер це їхня територія. Кримінальний синдикат, проти якого було спрямовано цей удар, мстився кров'ю і вогнем, але марно. А я зняв з їхніх банківських рахунків усе до останнього сантима, доніс на всіх бухгалтерів і підставних осіб, хто коли-небудь працював із ними, розкрив очі закону на їхні компанії-ширми, а коли здалося, що це лише розлютило їх до ще більшої дурості, я отруїв собаку їхнього ватажка.

На записці, що огортала шию собаки, було написано: «Я дістану тебе де завгодно та коли завгодно. Завтра це буде твоя донька, а післязавтра — дружина».

Наступного дня він поїхав з міста, але перед цим пообіцяв за мою голову невимовно високу ціну, яку не зміг би заплатити. Жоден вбивця не отримав цю винагороду. Жоден вбивця не знав, де шукати.

У 1953 році я вже мав інформаторів і зв'язки по всій земній кулі. А ще я мав дружину на ім'я Мей. Її я зустрів під час одного з прильотів до Таїланду; вона хотіла візу до США. Я забезпечив її цією візою та оселив у комфортабельному будинку в передмісті Нью-Джерсі, де вона вивчила англійську, відвідувала світські заходи, займалася благодійністю й завела собі дуже ввічливого молодого коханця Тоні, якого дуже любила, але з поваги до мене завжди гнала з дому до мого повернення. В обмін на ці невеликі витрати я отримував регулярну їжу дивовижної якості, компанію, коли в ній була потреба, та репутацію філантропа. Бо насправді я не знав, що мені робити з надлишком грошей, які я отримував, тож позбавлявся від компрометуючого статку за допомогою анонімних пожертвувань. Мей у цьому була неперевершена; перш ніж дозволити мені здихатися чергової суми грошей, вона відвідувала контору кожного потенційного отримувача й ретельно перевіряла все, чим вони займалися. Іноді мої прибутки ставали настільки непристойними, а Мей була така прискіплива, що мені доводилося робити анонімне пожертвування тим, кого вона не схвалила; просто, аби не марнувати час. Ми ніколи не кохали одне одного, навіть не потребували цього. Ми мали те, чого хотіли, от і все, і до кінця свого життя вона була віддана водночас і Тоні, і мені; вірила, що мене звати Джейкоб і що я з Пенсильванії. А якщо й сумнівалася в цьому, то ніколи не питала про це.

Усе це було дуже добре, але найголовніша мета моєї діяльності була досі прихована навіть від моєї дружини. В міру розгалуження кримінальних контактів зростав мій доступ до різної інформації, і в 1950-их я вже мав полісменів, держслужбовців, губернаторів і генералів якщо не в своїй кишені, то на відстані простягнутої руки. Зважаючи на те, що мої питання до них були прості й нечисельні, вони, напевно, раділи, що на них наїжджав саме я, а не хтось інший. Запити мої зазвичай стосувалися або якоїсь будівлі, або якогось імені; таким непрямим чином я рознюхував, яка доля спіткала той чи інший Клуб Хронос і його членів: хто жив, хто помер, хто Забув. Іноді мені щастило: у 1954 році я випадково натрапив на Філіпа Гоппера, сина девонширського фермера, який у цьому житті успадкував бізнес свого батька і тепер (мене це трохи потішило) виробляв з молока своїх жирних корів девонширський вершковий крем. Те, що він працював на батьковій землі, казало про відсутність у нього пам'яті, бо я ніколи за всі свої життя не бачив Філіпа за роботою, але відчувши жагу до пригод я взяв собі та Мей квитки на літак до Англії, купив їй солом’яного капелюха, показав їй Лондонський Тауер, а зрештою ми сіли на поїзд, що прямував на південний захід, де ми чудово провели відпустку, гуляючи по стрімчаках, шукаючи скам'янілості й трохи набрали ваги на фруктових кексах. І лише в передостанній день, ніби випадково, ми з Мей ішли повз ферму Філіпа Гоппера, перелізли через її огорожу й підійшли до дверей котеджу спитатися, чи не можна тут купити трохи його знаменитого вершкового крему.

Двері відчинив сам Філіп, і від першої ж секунди я не мав жодного сумніву, що він утратив пам'ять. І річ була не тільки в поверхневих деталях, в його сильному сільському акценті, в повній відсутності впізнання при погляді на мене та в презирстві, що промайнуло на його обличчі, коли він почув мій удаваний американський акцент; була помітна глибока відсутність. Утрата часу, досвіду, знань — утрата всього того, що робило цього чоловіка тим, ким він колись був. Як і багато інших уроборів, у своєму минулому житті Філіп Гоппер був схоплений невідомими, які стерли з його пам'яті суть того, ким він був.

Він продав нам вершкового крему, і попри сором я мушу визнати, що ми його весь з'їли ще до того, як наступного ранку наш поїзд прибув до Лондона.