Розділ 22

Клуб Хронос — це влада.

Не треба обманювати себе, це правда.

Лінощі, апатія та відсутність цікавості — ось що стримує застосування його ресурсів. А ще, напевно, страх. Страх того, що було, і того, що буде. Неправдою буде стверджувати, що ми, калачакри, можемо жити не зазнаючи наслідків своїх вчинків.

У четвертому житті я наклав на себе руки, щоб утекти від Фірсона та його магнітофона, а в п'ятому житті я дійсно шукав психологічної допомоги, як порадила мені Вірджинія. Після народження я не відразу усвідомлюю, ким я є; це не короткий спалах, який відновлює всі спогади, а радше поступове згадування, яке починається на мій третій день народження й завершується перед четвертим. Гаррієт казала, що в перші роки свого п'ятого життя я багато плакав. Вона казала, що ніколи не бачила такої засмученої дитини. Тепер я розумію, що згадування моїх попередніх смертей певним чином було майже природною психологічною терапією, коли я проживав усе наново й усвідомлював, ким я є.

Як я вже казав, я шукав психологічної допомоги. Вірджинія мала рацію, кажучи, що від лікарів навряд чи її отримаєш, а від нашого священика, як я вже розповів, було мало користі. На той час, коли я згадав, хто я та звідки, я міг уже бачити ознаки хвороби Гаррієт і виснажене обличчя Патрика, чия дружина марніла в нього на очах. Рак — процес, над яким здорові не мають влади. Я був дитиною й не міг висловитися перед цими двома людьми, яких я зрештою, своїм повільним шляхом, полюбив. Мені була потрібна допомога чужої людини, були потрібні засоби висловитися перед кимось іншим.

Я написав листа своєму батькові.

Можливо, мій вибір повірника здасться тобі дивним. Звісна річ, я не міг розповісти йому все, там не було навіть натяків на те, хто я такий насправді, не було про прожите майбутнє й згадок про мій вік. Натомість я твердим дорослим почерком писав листи, називаючи себе рядовим Гаррі Бруксом, який служив колись у підрозділі батька. Я написав це як вибачення, як сповідь, сказав йому, що він мене не згадає, але я його пам'ятаю й сподіваюсь на його розуміння. Я написав, що під час Першої світової потрапив у полон, вигадавши деталі цієї події на підставі прочитаних книжок і почутих байок. Я писав, як мене допитували, і в цьому себе не обмежував: побиття та страждання, приниження та втрати, маячня та наркотики; та мить, коли я спробував припинити все. Упродовж кількох місяців і багатьох листів я розповів йому все, змінюючи відповідно до легенди лише час і назви, а також описавши своє вдале самогубство як невдалий замах.

«Пробачте мені, — написав я в кінці. — Я не думав, що мене зламають».

Він не відповідав дуже довго. Я надав йому для надсилання відповіді абсолютно вигадану адресу, добре розуміючи, що віднести лист до відділення пошти доручать саме мені. Рядовий Гаррі Брукс виливав свою душу далекій людині, яка не відповідала, але я знав, що мені було потрібно не стільки отримати слова втіхи, скільки розповісти про те, ким я був. Сповідь була для мене всім, а відповідь — лише люб'язністю.

Але я все одно чекав на неї з дитячою пристрастю, яку не можу повністю пояснити гормонами та біологією тіла. Я почав розлючуватися за присутності свого батька, розуміючи, що він отримав листи рядового Брукса й прочитав їх, і дивуючись, як це він не плакав і зберігав крижаний спокій перед лицем моїх страждань. Мій гнів, напевно, було час від часу видно на моєму обличчі, бо моя бабуся звернулася до Гаррієт, вигукнувши:

— Ваш хлопець — малий розбишака! У нього такий жахливий погляд!

Гаррієт докорила мені за це. Але вона, як мені здається, краще за інших могла відчути те, що було приховане в мені, про що я не наважувався казати. Навіть Патрик, який не цурався вербового прута, здавалося, бив мене в цьому житті менше, ніж зазвичай, а мій кузен Клемент, який зазвичай тероризував прислугу, ховався від мене в будинку.

А потім, нарешті, батько відповів.

Я вкрав цей лист зі срібної таці біля дверей раніше, ніж його побачили інші слуги, й побіг у ліс читати. Його почерк був обурливо схожий на мій. Як нестерпно було мені через те, що я успадкував так багато генетичних рис від цього розпещеного чоловіка! Але коли я почав читати, моя лють вщухла.

Шановний рядовий Г. Брукс!

Я отримав і з цікавістю прочитав ваші листи, і щиро дякую вам за мужність і стійкість, які ви виявили як під час пережитих вами випробувань, так і пишучи правду своєму офіцерові. Я хочу, щоб ви знали, що я не тримаю зла на вас через те, що ви могли розповісти ворогові, бо жоден не зміг би зазнати таких страждань і триматися більш мужньо. Я схвалюю вас, сер, і віддаю вам честь!

Ми бачили таке, про що не можемо розповідати. Ми з вами навчилися розмовляти мовою кровопролиття та насилля; слова більше не досягають достатньо глибоко, музика — не більше, ніж пустий звук, посмішки чужих людей стають нещирі. Ми потребуємо розповісти й не можемо, не сміємо зробити це, хіба що посеред бруду та чоловічих криків. Ми не маємо рідних, окрім один одного, бо наша любов до матерів і дружин вимагає захищати їх від того, що ми знаємо. Ми належимо до братерства незнайомців, які знають таємницю, якою не можуть поділитися. Ми обоє зламані, розбиті, пусті та самотні. Лише заради тих, кого ми любимо, ми живемо, наче розмальовані ляльки в ляльковому будиночку цього життя. У них, у рідних, мусимо ми шукати своє призначення. У них уся наша надія. Я вірю, що ви знайдете тих, у кому ви знайдете сенс життя.

Навіки залишаюсь вашим щирим другом,

Майор Р. Е. Г'юн.