Розділ 9

Дженні.

Вона мала властивий мешканцям Ґлазґо акцент, від якого мати марно намагалася її відучити. Її мати вірила в те, що треба прагнути вперед, батько вважав за краще триматися позаду, як наслідок вони залишалися там, де були, аж доки Дженні не виповнилося вісімнадцять; тоді вони змогли розлучитися й ніколи більше не бачитися.

У своєму сьомому житті я знову зустрівся з нею.

Це було на науковій конференції в Единбурзі. На моєму беджику було написано «Проф. Г. Оґаст, Університетський Коледж Лондона», а на її — «Доктор Дж. Монро, хірург». Під час невимовно нудної лекції про взаємодію іонів кальцію в периферійній нервовій системі нас розділяли три ряди крісел, я сидів позаду й зачаровано розглядав її шию. Обличчя мені не було видно, але я не мав жодного сумніву. Увечері були напої та закуски у вигляді пересмаженої курки й картопляного пюре з в'ялим горошком. Музики грали музику п'ятдесятих. Коли двоє чоловіків, з якими вона була, напились і пішли танцювати, залишивши її саму за столом із м'ятою скатертиною та брудним посудом, я сів біля неї й простягнув руку.

— Гаррі, — представився я.

— Професор Оґаст? — виправила мене вона, прочитавши мій беджик.

— Докторе Монро, — сказав я, — ми з вами вже зустрічалися.

— Справді? Я не…

— Ви вивчали медицину в Единбурзькому університеті й перший рік свого навчання жили в маленькому будинку в Стокбриджі разом із чотирма хлопцями, які всі як один боялися вас. Ви доглядали за близнятами ваших сусідів, щоб заробити трохи грошей, а хірургом вирішили стати після того, як побачили серце, яке билося на операційному столі.

— Це правда, — тихо сказала вона й трохи повернулася на стільці, щоб краще подивитися на мене. — Але вибачте, я досі не пам'ятаю, хто ви.

— Це не дивно, — відповів я. — Я був одним з тих хлопців, хто боявся заговорити з вами. Потанцюймо?

— Що?

— Ви потанцюєте зі мною?

— Я… Боже, ви що, намагаєтеся клеїти мене? Я вас правильно зрозуміла?

— Я щасливо одружений чоловік, — збрехав я, — в Лондоні в мене сім'я, щодо вас я не маю ніяких нечесних намірів. Я захоплююсь вашою роботою й ненавиджу, коли жінка залишається сама. Якщо вам так буде спокійніше, під час танцю ми можемо обговорити останні досягнення технологій візуалізації та що має більший вплив на розвиток нейронних ланцюгів у дитинстві та підлітковому віці, генетична схильність чи сенсорні стимули? Потанцюєте зі мною?

Вона вагалася. Не усвідомлюючи цього, вона вертіла на пальці обручку; три діаманти на золоті — значно дорожча за ту, яку їй в іншому житті, яке померло дуже давно, купив я. Вона подивилася туди, де танцювали, побачила там безпечну відсутність усамітнення й почула, що музики почали ще один мотив, який був написаний саме для того, щоб суворо дотримуватися соціальних обмежень.

— Гаразд, — сказала вона й подала мені руку. — Сподіваюсь, що ваші знання біохімії на належному рівні.

Ми танцювали.

Я спитав, чи не важко бути першою жінкою у своєму відділі.