Розділ 79

Після війни Вінсент знову став «інвестором». Для цього він не засновував якусь спеціальну компанію, а просто тинявся навколо світу як надзвичайно багатий ентузіаст, збираючи всюди по трохи того, що його цікавило. А я був його персональним секретарем.

— Я хочу, щоб ти був поруч, Гаррі, — пояснив він. — Просто ти мені дуже подобаєшся.

Як його секретар я отримав доступ до інформації, яка значно перевищувала все, що я знав минулого життя. Документи, про існування яких він навіть не здогадувався, постійно надходили від банків, університетів, голів правління, благодійних фондів (які шукали пожертвувань), від урядів і брокерів, а Вінсент припустився, на мою думку, фатальної помилки — не перевіряв їх. Він звик до мене; я був його домашньою твариною, повністю залежною від нього, абсолютно нешкідливою. Я був слухняним, вдячним йому за те, що він платив мені так багато за таку малу роботу, радів знайомствам з новими людьми, на питання про мою посаду гордо відповідав, що я зовсім не секретар, а радше адміністратор пана Ренкіса; людина, яка подорожує з ним, вертиться у вищих колах, ступаючи слід за ним. Він ставився до мене дуже добре, і як до робітника, і як до друга, знов купуючи мою лояльність за звичайною схемою: дармові вечері — вихідні — гольф (Боже, як я ненавидів гольф!) — регулярні подорожі разом із ним до його улюбленого клубу на Карибах. Усе це було частиною мого розбещення, і я зі всім погоджувався. Я люблю казати собі, що міг би грати в гольф добре, якби захотів, але скоріше за все правда полягає в тому, що є такі навички, які великим досвідом не здобудеш.

Ми ділилися розповідями про війну, про друзів, про знайомих, про випивку; спали в нічних поїздах в одному купе; сиділи поруч у літаках, якими перелітали Атлантику; по черзі сідали за кермо, коли їздили по східному, а потім по західному узбережжю Америки. Ми стояли разом над Ніагарським водоспадом — одним з небагатьох видовищ цієї планети, від якого, хоч як би добре я його не пам'ятав, мені все одно завжди перехоплює подих. А коли ми працювали разом у ділових поїздках, то жили в готелях у сусідніх номерах, між якими були двері. Багато людей вважали нас коханцями, і я міркував над тим, що я робитиму, якщо Вінсент зробить мені таку пропозицію. Я вже пройшов через стільки випробувань, що сама по собі перспектива спати з ним була для мене ніщо, я зробив би це не задумуючись. Але залишалося питання, чи можу я це собі дозволити, зважаючи на характер Гаррі Оґаста, якого я зараз грав — гарного хлопчика з Лідса, якого виховали в ті роки, коли гомосексуальність була не тільки незаконною, але й просто табу. Я вирішив, що якщо отримаю від нього таку пропозицію, то влаштую з цього приводу стару добру публічну кризу віри, і якщо це його не зупинить, то погоджусь лише після великих страждань і, можливо, нещасливого роману. Не було сенсу робити для нього все надто легким. На щастя, такої пропозиції від нього ніколи не було, хоча всі, включаючи мене, неначе чекали на неї. Але ставлення Вінсента до кохання, як виявилося, було суто терапевтичним. Руйнівна пристрасть — дурня; ірраціональне бажання — марнування часу; його розум завжди був зайнятий вищими матеріями.

Перше віяння вищих матерій, якими переймався його розум, трапилося 1948-го року, коли Вінсент, як це часто бувало, зайшов у маленьке приміщення, яким я користувався як своїм лондонським кабінетом, усівся на крісло по інший бік стола від мене, закинув ноги на стільницю між попільничкою та моєю великою колекцією кольорових чорнил і сказав:

— Я хочу завтра перевірити дещо, над чим працюють мої розумники. Хочеш поїхати зі мною?

Я відклав документ, над яким працював, і обережно склав перед собою пальці будиночком. Зазвичай ділові поїздки з Вінсентом закінчувалися сильним похміллям, великим рахунком і приголомшливим відчуттям дежавю, але цього разу туманність і легковажність, з якою він описав свої наміри, заінтригували мене.

— А де вони працюють?

— У Швейцарії.

— Ти завтра летиш до Швейцарії?

— Взагалі-то, вже сьогодні, у другій половині дня, — відповів він. — Я ж посилав тобі службову записку.

— За останні два роки ти мені жодної службової записки не прислав, — м'яко зауважив я. — Ти просто робиш щось і розраховуєш на те, що я підлаштуюся.

— І у нас усе чудово виходить, так? — сказав він. — Просто блискуче.

— Що там, у Швейцарії?

— О, вони працюють над чимось із важкою водою, частинками, та іншим. Ти же знаєш, я в такі деталі не заглиблююся.

Авжеж я знаю, що він у такі деталі не заглиблюється — він не пошкодував часу на те, щоб показати, як мало він заглиблюється в такі деталі, але зараз я надзвичайно зацікавився, бо Швейцарія була для мене сподіванням на Святий Ґрааль, на секрет, який було приховано від мене попри те, що я планував кожну деталь Вінсентового життя від ранку до ночі. Я помічав дірки у Вінсентовому розкладі, багато тижнів були помічені як «відпочинок», «сімейні справи» або «весілля» — і багатенько ж їх було, тих весіль — але оскільки від мене ніколи не вимагалося займатися підготовкою цих подорожей, я ніколи не знав усі деталі. І тепер я подумав: чи не до Швейцарії він тоді подорожував, до її важкої води, частинок та іншого? Чи не там була та чорна діра, в яку Вінсент переправляв стільки своїх грошей, коли думав, що я не бачу?

— Нема в мене настрою їхати сьогодні до Швейцарії.

Я брехав так добре, що міг не прислухатися до своїх слів. Так добре обманював і піддавався обману, що вже знав, якою буде відповідь Вінсента.

— Поїдьмо, Гаррі! Я знаю, що ти нічого зараз не робиш.