Розділ 60

Я не мав вибору.

Я повернувся до Бервіка.

Назад до маєтку Г'юнів, назад до Патрика та Гаррієт, до Рорі та Констанс. Назад до місця свого походження; туди, де все це почалося.

Я повернувся через чотири дні після втечі: брудний, втомлений, замурзаний. Дитина-крадій, яка втекла, але виявила, що тікати їй нікуди. Побачивши мене, Гаррієт заплакала, притиснула мене до себе й колихала мене в обіймах, ридаючи, доки мій одяг не став сирим від її сліз. Патрик відвів мене за будинок і відшмагав там так, як ніколи за всі життя. Потім він потягнув мене до будинку господарів і змусив мене, скривавленого, просити вибачення в пана Г'юна та всієї родини, а той сказав, що мені пощастило, що мене взагалі не вигнали голодувати як шибеника, і що відтепер я муситиму працювати кожен день і кожну ніч, доки не відшкодую їм збитки, бридка невдячна дитина.

Я приймав биття та приниження мовчки. Я не мав іншого вибору. Розкіш, до якої я звик упродовж минулих життів, висмикнули з-під моїх ніг. Мені було шість років. Мені було сімсот п'ятдесят років. Мене шукали.

Г'юни відмовилися платити за те, щоб я ходив до школи, а принижений моєю ескападою Патрик не став їх про це просити. Цього життя Гаррієт почала помирати раніше, і я картався думкою, чи не була в цьому моя вина. Я залишався біля її ліжка до самого кінця, давав їй поцуплений у тітки Вікторії маковий сік, мовчки тримав її за руку. Напевно, це моє пильнування дещо поліпшило мене в очах Патрика, бо на її похоронах він уперше після моєї втечі подивився мені в очі, а після цього бив мене менше.

Вражена смертю Гаррієт, не бажаючи дивитися на те, як її невизнаний племінник росте зовсім диким, моя тітка Олександра потайки взялася вчити мене літер. Я, звісно, знав усе, чому вона мене вчила, але був такий вдячний їй за компанію, за розмови, за отримані від неї книжки та заохочування, що підігрував їй — це була маленька компенсація за її великий дарунок. Через п'ять місяців про це дізналася Констанс, і лайку між ними було чути аж на ставку. Олександра виявилася сміливішою, ніж я вважав, бо після цієї сварки її візити до мене навіть почастішали. Вона була вражена тим, як швидко я вчився, але оскільки своїх дітей не мала, то й не могла збагнути, наскільки аномальною була швидкість мого розвитку. Чим більшою частиною мого життя ставала вона, тим меншою частиною ставав Патрик; коли мені виповнилося дванадцять, ми з ним майже не розмовляли і не відчували в цьому потреби.

Я чекав, бо іншого вибору не було аж доки я не виросту достатньо, щоб виглядати дорослим. Коли мені виповнилося п'ятнадцять, я вирішив, що тепер мені вдасться удавати дорослого. Половина успіху в цьому залежить від манер, а я безумовно мав достатню інтелектуальну дорослість. Я пішов до Олександри, попросив у неї невелику суму грошей, написав їй листа з подякою за її доброту, а ще одного листа Патрикові зі схожим змістом, а наступного дня поїхав звідти, не озираючись.

Переді мною стояла історична задача. Мені треба було дізнатися про долю Клубу Хронос, але при цьому не видати, що я вижив. Здавалося вірогідним, що незалежно від того, що трапилося з Клубом, ті, хто про це знає, ховатимуться. Також здавалося вірогідним те, що яким би не був вплив Вінсента, навряд чи він простягнувся в минуле далі, ніж на кілька поколінь. Лондонський Клуб Хронос має бути в минулому, якщо не в двадцятому столітті, то в дев'ятнадцятому, або ж, принаймні, у вісімнадцятому, а навіть якщо Вінсентові якимось чином вдалося приховати свідчення про минуле, мали бути інші філіали, в інших містах, на які він не вплинув. Я мусив знайти їх.

Я розпочав свою розвідку в бібліотеці Університету Лондона. Охорона тут була майже відсутня, і мені було досить просто удавати з себе студента, проходити до читальної зали й брати з полиць томи, присвячені соціальній історії Лондона. Також я почав дуже обережно намацувати зв'язки з іншими містами. Телеграми до вчених у Парижі та Берліні — не до самих калачакр, а до тих, хто міг мати інтерес до суспільства; я питав, чи не чули вони про Клуб Хронос у себе. Париж не відповів нічого, Берлін теж. У відчаї я відправив повідомлення далі. Нью-Йорк, Бостон, Москва, Рим, Мадрид — усюди тиша. Про Пекінський Клуб Хронос я знав, що там зараз надто неспокійно, щоб відповідати на запити, бо значну частину 1920–1940-х років він переховується, відсилаючи своїх членів до більш щасливих і надійних клубів. Зрештою я отримав відповідь від колекціонера дрібничок з Відня, який повідомив, що 1903 року організація, що звалася Клуб Хронос, давала банкет для послів і їхніх дружин, але в сум'ятті Першої світової війни той клуб зачинився й більше не відновлювався.

У Лондоні я переглядав книжки з історії і зрештою знайшов у «Лондон Газетт» посилання на Клуб. У 1909 році керівники Клубу Хронос закрили свій заклад «через відсутність зацікавлених у членстві». Це було майже все, що я зміг знайти.

1909 рік.

Ця дата була для мене підказкою та, певною мірою, полегшенням. Клуб Хронос існував до кінця дев'ятнадцятого століття, а з цього виходило, що ким би не були спільники Вінсента, надто далеко в минуле вони досягти не могли. Дитина, що народилася в 1895 році, до 1901 року стане з точки зору розуму достатньо дорослою, щоб вистежити калачакр у місцях їхнього походження й завадити їхньому народженню. До 1909 року це вже мали помітити, загроза Клубові мала стати очевидною; організація, що мала захищати своїх членів, раптово перетворилася на пастку, на небезпеку для всіх, хто звертався по її допомогу.

Але все одно, навіть якщо Лондонська філія зазнала особливої уваги, я не міг повірити масштабові цих подій, вони були глобальні. Ніхто, навіть Вінсент, не зміг би дізнатися про місця походження такої кількості уроборів і знищити їх, географія його діяльності була занадто великою. Щойно ця думка спала мені, навздогін спала ще одна: для того, щоб убити членів Клубу, Вінсентові необов'язково було знати про їхнє походження, йому було достатньо змусити їх забути. Цього б цілком вистачило: цілі покоління Клубу Хронос поринуть у безлад. Знайти дорослих членів Клубу Хронос було досить просто, і я не міг навіть уявити, яких заходів вжив проти них Вінсент минулого життя, бо я помер занадто рано, щоб побачити це. Він міг мати щонайменше сорок років на те, щоб вистежити всіх калачакр на Землі й стерти їхні думки або, як він хотів зробити зі мною, визначити точку їхнього походження. Кожний з цих способів був би руйнівним і потенційно завдав би шкоди в глобальних масштабах.

Якщо все дійсно було так, мені потрібно було знайти когось, хто вижив, хто міг би підтвердити мої підозри.

Я попрямував до Відня.