Розділ 68

Світ змінювався, і джерелом цих змін була Америка.

За інших часів такі кричущі та очевидні спотворення нормального перебігу подій змусили би стіни Клубу Хронос посипатися на голови своїх засновників, як стіни Вавилона на жерців-єретиків. Але в цьому житті — другому після масового Забуття серед уроборів — Клуби були не просто послаблені; сотні членів приходили до розуміння того, ким вони є, ніби це з ними було вперше. Раніше Клубам доводилося працювати з одним новим членом приблизно раз на століття, але в цьому, новому світі ті, хто вижив, не могли впоратися.

— Нам би не завадила твоя допомога, — сказала мені Акінлеє.

Дивовижна Акінлеє, яка вирішила забути, спромоглася уникнути (здебільшого завдяки везінню) Вінсента, коли той полював на нас усіх, і взяла на себе керівництво. Наразі вона була шістнадцятирічною дівчиною і працювала в Лондоні, в Парижі, в Неаполі та в Алжирі, організовувала тих, хто вижив, і дбала про тих, хто лише починав дізнаватися, ким вони були.

— У мене діти-калачакри скоюють самогубства; у мене діти в психіатричних закладах, дорослі, які шукають Бога, дорослі, які не розуміють, чому їм не слід вбивати Гітлера, а я, Гаррі, роблю це лише впродовж чотирьох життів, які пам'ятаю себе. Ти — один з небагатьох щасливчиків, хто не втратив самоконтроль. Допоможи мені.

Акінлеє — єдина калачакра, яка знала правду; знала, що Вінсент не стер мою пам'ять. Я не наважився сказати про це нікому, крім неї.

— Я вважаю, що той, хто це зробив, досі діє, — відповів я. — Якщо я не зможу його знайти, він знову нападе на Клуби.

— Але хіба не можна знайти час для помсти пізніше?

— Можливо. Але я не певний в цьому. Для нас, для Клубу Хронос, час завжди був проблемою. Його завжди було забагато; ми не навчилися цінити його.

Я залишив її продовжувати цю боротьбу самотужки, а сам у 1947-му полетів до Америки: експерт зі стратегічної дезінформації, дослідник середземноморських корсарів 1720-их, у кишені — журналістське посвідчення маловідомої британської газети, яка прагнула розширити коло своїх звичайних тем, а мої очі постійно шукали, де міг бути Вінсент Ренкіс.

Де б він не був, часу він не марнував. Кольорові телевізори були вже в продажу, а вчені питали себе, скільки часу мине до того, як людина ступить на Місяць. Судячи з їхнього ентузіазму, це мало статися раніше, ніж я звик. Це була країна в розквіті; завзяття тих, хто пережив війну, поєдналося з приголомшенням, з відчуттям того, що цього разу Америка не просто перемогла, вона була найсильніша, її неможливо було зупинити або здолати, ця країна воювала на двох фронтах і на обох виявилася сильнішою. Настала ядерна епоха і суспільство мало враження, що досить скоро всі носитимуть обтислі костюми й літатимуть на роботу з реактивним ранцем. На обрії збиралася буря Радянської Загрози, але ж чорти забирай, Добрі Американці тріумфально здолають нечисельних Поганих Американців, що піддалися цій злій доктрині; так само, як Добрі Американці вже робили це раніше. У минулих життях я багато жив у Америці, але ще ніколи не перетинав Атлантику майже відразу після Другої світової війни. Рух за громадянські права, В'єтнам, Вотергейт — усього цього ще не було, і я був трохи приголомшений теплотою, з якою мене зустрічали, сердечними вітаннями та щирими похвалами, які отримував за такі банальні досягнення як купівля зубної щітки («Чудовий вибір зубної щітки, сер!»), та численними порадами придбати домашню техніку, яка не мала ще існувати. Дивлячись у своєму готельному номері кольорове телебачення, я думав про те, чи буде в цьому світі кар'єра сенатора Маккарті звикло успішною, зважаючи на чудове відтворення кольору його шкіри. Я зробив висновок, що чорно-біле зображення надавало трохи гідності тому, чому в реальності гідності могло бракувати.

За іронією долі я не був єдиним, хто помітив дивовижні прориви Америки в технологіях. Навіть лінійні журналісти користувалися такими заголовками, як «АМЕРИКА ЗНОВ ПОПЕРЕДУ!», коли вихваляли якесь нове несподіване відкриття. Журнали проголосили 1945–1950 роки «Епохою Винаходів», а тим часом Ейзенхауер виступив на телебаченні з попередженням не тільки про розростання воєнно-промислового комплексу, але й про втрату Американських Цінностей, яку могла принести ця нова ера сталі, міді та бездротових технологій. Уже в 1953 році вуличне освітлення ставало галогенним, популярним антидепресантом був Валіум, і нам усім пропонували відмовитися від громіздких і немодних окулярів на користь м'яких контактних лінз, які «гарантовано повернуть вашим очам блиск». Я з подивом спостерігав за тим, як суспільство 1953 року споживало технології 1960-го водночас із жадібним голодом і з легким ваганням, неначе покоління, що мало бути бунтівним, ніяк не могло визначитися, проти чого воно має бунтувати.

Найбільше з усього цього мене дратувала необхідність шукати епіцентр цього вибуху. Винаходи виникали не в одній компанії чи в одному місці, а в десятках компаній та університетів по всій країні, і всі вони судилися одне з одним через патенти, а технологія тим часом поширювалася від науковця до науковця як вірус: нестримна, непереборна, непідконтрольна. Я витратив майже два роки на спроби виявити джерело цих дивовижних ідей, і дедалі більше сердився через ігнорування моїх питань і безпомічно розведені замість відповіді руки, а науковці тим часом брали базові принципи роботи банальних речей і екстраполювали їх на щось абсолютно нове, це вже були їхні власні результати, які були надто передові для свого часу. Ще більш тривожним було те, що у відповідь на кожний новий винахід американців Радянський Союз надсилав нових агентів, щоб його вкрасти, а також сильніше тиснув на своїх учених, і таким чином почалися перегони технологій.

І лише доктор хімічних наук з Массачусетського Інституту Технологій на ім’я Адам Шофілд дав мені потрібну відповідь. Ми з ним познайомилися на семінарі «Інновації, дослідження та Нова Епоха». По закінченню заходу ми випивали в барі готелю й розмовляли про погані автомобілі, про гарні книжки, про спортсменів, які розчарували, та про прийдешні президентські перегони, а зрештою дійшли до останніх розробок у царині біопалива.

— Знаєте, що я вам скажу, Гаррі? — казав він, нахилившись до мене над уже майже пустою пляшкою портвейну, який ми пили. — Я почуваюся брехуном, коли публікую ці технології під своїм ім'ям.

Справді? Чому, докторе Шофілд?

— Я розумію їх; можу їх пояснити; завдяки їм ми вміємо робити дивовижні речі… тобто, це змінює парадигму… Але власне ідея? Я всім кажу, що «воно мені наснилося». Ви вірите в це лайно? Це ж маячня!

О, ні, докторе Шофілд! Не може бути, докторе Шофілд! Але ж звідки тоді ваші ідеї?

— Отримав лист поштою! П'ять, курва, сторінок такої науки, що не повіриш; якої, курва, ніколи не бачив. Минуло чотири дні, перш ніж я зрозумів написане. І я сидів, дивився, Гаррі, на цей лист… Той, хто його прислав — золотоносна жила.