Розділ 8. Поборник правди 

Новий імператор Карл V вступив на престол Німеччини, і римські емісари поспішили до нього зі своїми поздоровленнями та намовляннями застосувати свою владу проти Реформації. Але курфюрст Саксонський, якому Карл V був багато в чому зобов'язаний своєю короною, просив його не вживати ніяких заходів проти Лютера, поки сам його не вислухає. Таким чином, імператор потрапив у скрутне становище. Папістів міг задовольнити тільки імператорський наказ про смертний вирок для Лютера. Курфюрст рішуче заявив: оскільки “ні його імператорська величність і ніхто інший не можуть спростувати творів Лютера”, тому він просив, щоб “доктору Лютеру була дана охоронна грамота і щоб він виступив перед ученими, побожними і неупередженими суддями” (D'Aubigne. V.6. Ch.11).

Тепер увага всіх сторін була привернена до з'їзду представників німецьких земель, який мав зібратись у Вормсі невдовзі після вступу Карла V на престол. Цей національний з'їзд повинен був розглянути важливі політичні питання. Уперше німецькі князі зустрічалися з молодим монархом на державному з'їзді. З усіх кінців країни прибули державні та церковні сановники. У Вормсі зібралися могутні світські вельможі, що ревно оберігали свої спадкоємні права і становище, представники високого духовенства, які пишалися перевагою свого чину, і сили, відважні лицарі у супроводі своїх зброєносців, посли далеких іноземних країн. Та все ж найбільший інтерес на цьому з'їзді викликала справа саксонського реформатора.

Карл V заздалегідь повелів курфюрсту взяти із собою на сейм і Лютера, запевняючи йому свою охорону і можливість відкритої дискусії із суперечливих питань з компетентними особами, Лютер з нетерпінням чекав цього дня. Його здоров'я на той час було досить ослаблене, але він писав курфюрсту: “Якби я навіть не міг здоровим прибути до Вормса, то прошу, щоб мене доставили туди, яким би я хворим не був. Бо якщо імператор запрошує мене, то я не сумніваюся в тому, що це голос Самого Бога. Якщо вони застосують насильство, що цілком ймовірно (бо мене викликають туди не з їхньої волі), все я віддаю в руки Божі. Той, Хто зберіг трьох юнаків, у розпаленій печі, живий. Якщо Він не врятує мене, то моє життя мало значить. Потурбуймося тільки про те, щоб Євангеліє не було віддане на посміховисько безбожним, і будьмо готові пролити свою кров, захищаючи його. Чи я можу знати, що корисніше для спасіння всіх: моє життя чи моя смерть... Ви всього можете чекати від мене... але тільки не втечі чи відречення. Утікати я не можу, а відректися — тим більше” (Ibid. V.7. Ch.1).

Коли у Вормсі стало відомо, що Лютер повинен стати перед сеймом, всіх охопило хвилювання. Папський посол Алеандр, якому була доручена справа Лютера, був дуже стривожений і обурений. Він знав, що наслідки виступу реформатора будуть фатальними для папства. Знову розпочинати слідство у справі, щодо якої папа вже виніс вирок, — це значить зневажати авторитет верховного єпископа. Крім того, легат боявся, що красномовні й незаперечні докази Лютера багатьох князів змусять відвернутися від папства. Тому Алеандр якнайрішучіше виступив проти появи Лютера на сеймі. Одночасно була оголошена булла, в якій папа відлучав Лютера від церкви, і під тиском папського декрету та протесту папського посла імператор поступився. Він написав курфюрсту, що коли Лютер не має наміру відректися, то повинен залишатись у Віттенберзі.

Не задовольнившись цією перемогою, Алеандр докладав усіх сил і хитрощів, щоб домогтися осудження Лютера. З усією завзятістю, гідною кращого застосування, він звертав увагу князів, прелатів та інших членів сейму на справу Лютера, оскаржуючи його у підбурюванні до бунту, беззаконні та богозневазі. Але виявлені легатом упередженість і пристрасність свідчили про те, яким духом він керувався. “Ним керують більше ненависть і помста, ніж ревність і побожність” — таким було загальне враження (Ibid. V. 7. Ch.1). Більшість присутніх на сеймі, як ніколи раніше, прихильно поставилися до справи Лютера.

З подвійною завзятістю Алеандр переконував імператора, щоб він виконав розпорядження папи. Але за тодішніми законами Німеччини цього неможливо було зробити без згоди всіх князів. Нарешті, поступившись настирливості легата, Карл V запропонував йому представити свою справу на сеймі. “Це був день торжества папського нунція. Зібрання було численним, але й справа, подана на його розгляд, була надто важливою. Алеандр повинен був відстоювати авторитет Рима — матері й володарки всіх церков”. Він повинен був захищати владу Петра перед найвищими християнськими правителями. “Наділений даром красномовності, він усвідомлював всю важливість цієї події. Провидінню Божому було до вподоби, щоб у присутності найвищого трибуналу Рим був представлений і захищений одним із найталановитіших ораторів перш ніж він буде засуджений” (Wylie. V.6. Ch.4).

Прихильники Лютера з побоюванням чекали, яке враження справить виступ Алеандра. Курфюрст Саксонський не був присутній на сеймі, доручивши своїм людям записати промову папського нунція. Алеандр у силі своєї вченості та красномовства зробив усе можливе, щоб завдати поразки істині. Він висував проти Лютера одне звинувачення за іншим, переконуючи, що реформатор є ворогом церкви і держави, живих і мертвих, духовенства і мирян, церковного собору і кожного християнина зокрема. “Омани одного Лютера досить, — заявив він, — щоб виправдати спалення ста тисяч єретиків”.

У кінці своєї промови легат виявив презирство до прихильників реформаторської віри: “Що являють собою всі ці лютерани ? Юрбу зухвалих учителів, зіпсутих священиків, розбещених ченців, неосвічених юристів, зубожілих дворян і жменьку простолюду, котрий вони ввели в оману і збили на манівці. Наскільки перевищує їх кількістю, можливостями і силою католицька церква! Одностайне рішення цього славетного зібрання просвітить прості серця, послужить пересторогою для нахабних, утвердить тих, хто хитається, і підкріпить слабких” (D'Aubigne.V.7. Ch.3).

Така зброя використовувалась у кожному столітті проти захисників правди. Ті самі “докази” і сьогодні використовуються проти тих, котрі всупереч традиційним заблудженням насмілюються проповідувати чисте і ясне вчення Слова Божого. “Хто ці проповідники нового вчення? — запитують люди, які бажають дотримуватись популярної релігії. Це неосвічені, малочисленні люди, вихідці із бідних верств. І незважаючи на це, вони насмілюються претендувати на істину і називати себе вибраним народом Божим?! Вони неуки, яких ввели в оману! Наскільки наша церква своєю чисельністю і своїм впливом перевищує їх! Як багато серед нас видатних і вчених мужів! Наскільки ми сильніші за них!”. Звичайно, такі докази справляють значний вплив на світ, але вони настільки ж непереконливі сьогодні, як і в дні реформатора.

Реформація не завершилась, як дехто думає, у дні Лютера. Вона триватиме до кінця історії світу. Лютер був покликаний до великої роботи — поширення світла, котрим Бог просвітив його, але він не отримав усього світла, яке мало бути дане світу. Від того часу аж до наших днів світло продовжує сяяти зі сторінок Святого Письма, постійно відкриваючи нові істини.

Промова легата справила глибоке враження на сейм. Там не було Лютера з його ясним і переконливим аргументом зі Слова Божого, щоб взяти верх над поборником папства. Там не було жодної спроби захистити реформатора. Було виявлено загальне бажання не тільки осудити Лютера та його вчення, а й, коли це можливо, викорінити єресь. Рим використав слушну нагоду захистити себе. Усе, що тільки можна було сказати на захист Рима, було сказане. Але очевидна перемога передвіщала поразку. З цього часу контраст між істиною та оманою ставав усе помітнішим у відкритій боротьбі. Відтоді Рим ніколи більше не почував себе так упевнено, як раніше.

Хоч більшість присутніх на сеймі була готова без вагання видати Лютера Риму, багато з них бачили і засуджували зіпсутість церкви, бажали покласти край зловживанням, яких зазнавав німецький народ внаслідок аморальності і жадібності духовенства. Легат показав папство в найпривабливішому світлі. Тоді Господь спонукав одного із членів сейму правдиво змалювати наслідки папської тиранії. Зі шляхетною рішучістю на цьому представницькому зібранні встав герцог Георг Саксонський і зі страхітливою точністю викрив оману й гидоту папства, звернувши увагу на їх страшні наслідки. Наприкінці виступу він сказав: “Це тільки деякі зловживання, які волають проти Рима. Римські ієрархи втратили всякий сором, єдина їхня ціль — це гроші, гроші і ще раз гроші; священики, які покликані навчати народ істини, навчають його обману, і їх не тільки терплять, а й нагороджують, бо чим більше вони обдурюють, тим більший у них прибуток. Із цього огидного джерела тече отруйна вода. Користолюбство і розпуста ідуть пліч-о-пліч... На жаль, непристойна поведінка прирекла багато духовенства і бідних душ на вічне засудження. Необхідна загальна реформа” (Ibid. V.8. Ch.4).

Навіть Лютер не зміг би, мабуть, переконливіше змалювати папські зловживання, ніж це зробив герцог, а те, що він був рішучим ворогом реформатора, надало його словам ще більшого значення і сили. Якби очі зібраних були відкриті, вони побачили б ангелів Божих, котрі спрямовували промені світла проти мороку омани й відкривали розум і серця людей для прийняття істини. Бог правди і премудрості вплинув навіть на ворогів Реформації, щоб таким чином приготувати шлях для виконання великої роботи. Мартін Лютер не був присутній на сеймі, але голос Того, Хто вищий за Лютера, був почутий на зібранні.

Сейм створив комітет і доручив йому подати перелік тих зловживань папства, які лягали важким тягарем на плечі німецького народу. Цей перелік містив 101 пункт різних звинувачень і був поданий імператору з проханням терміново вжити заходів для усунення зловживань. “Яка втрата християнських душ, — зазначалося в петиції, — яке пограбування, яке здирство з боку тих, ким голова християнства оточив себе. Наш обов'язок — відвернути загибель і ганьбу народу. Тому ми смиренно і наполегливо благаємо Вас утвердити загальну реформу і вжити заходів для її проведення” (Ibid. V.7. Ch.4).

Тепер сейм вимагав присутності Лютера. Незважаючи на прохання, протести і погрози Алеандра, імператор нарешті погодився, і Лютер був запрошений з'явитися на сейм. Разом із запрошенням йому була послана й охоронна грамота, котра гарантувала безпечне повернення. Усе це спеціальний посланець доставив у Віттенберг; йому ж було доручено супроводжувати Лютера у Вормс.

Друзі реформатора були стривожені й налякані. Знаючи упередженість і ненависть до нього, вони боялись, що навіть охоронна грамота не зможе захистити його, і благали не наражати себе на небезпеку. Але Лютер відповів на це: “Папісти не бажають, щоб я приїхав у Вормс, а прагнуть мого осудження і смерті. Це не має значення. Моліться не про мене, а про Слово Боже... Христос дасть мені Свого Духа, щоб здобути перемогу над служителями омани. Я зневажав їх при житті і тепер своєю смертю я візьму верх над ними. Вони занепокоєні у Вормсі тим, як змусити мене відректися. І ось моє відречення: я раніше говорив, що папа є намісником Христа: а тепер стверджую, що він — ворог нашого Господа і апостол диявола” (Ibid. V.7. Ch.6).

Лютер вирушив у небезпечну подорож не сам. Крім посланця імператора, його погодилися супроводжувати троє вірних друзів. Меланхтон дуже хотів поїхати з ними. Серцем він був з Лютером і тому прагнув піти з ним, якщо треба, то у в'язницю і навіть на смерть. Але Лютер рішуче відхилив його прохання. На випадок смерті реформатора цей молодий співробітник повинен був стати надією Реформації. При прощанні з Меланхтоном Лютер сказав йому: “Якщо я не повернуся і вороги вб'ють мене, то ти продовжуй навчати і будь стійким в істині. Працюй замість мене... Якщо ти будеш жити, моя смерть не матиме значення” (Ibid. V.7. Ch.7).

Студенти, мешканці міста, які прийшли проводжати Лютера, були зворушені. Багато з тих, чиє серце було пройняте євангельською правдою, ридаючи, прощалися з ним. Реформатор разом із друзями залишив Віттенберг.

По дорозі Лютер і його супутники помітили, що люди пройняті якимись похмурими передчуттями. У деяких містах їм не віддавали ніякої шани. Коли вони зупинились на нічліг у священика, дружньо настроєного до Лютера, він висловив їм свої побоювання, показавши портрет італійського реформатора, який загинув мученицькою смертю. Наступного дня вони довідалися, що твори Лютера засуджені у Вормсі. Імператорські гінці всюди оголосили декрет Карла V, закликаючи народ здавати заборонені твори місцевій владі. Посланець імператора, котрий супроводжував Лютера, побоювався за його безпеку на сеймі і, думаючи, що рішучість Лютера залишила його, спитав, чи справді він бажає продовжувати шлях. Лютер відповів: “Я піду далі, коли навіть буду заборонений в кожному місті” (Ibid. V. 7. Ch. 7).