Розділ 40. Справдження надії

Коли народ, що дотримується заповідей Божих, буде оголошений поза законом, у багатьох країнах одночасно виникне рух, метою якого буде його знищення. Коли наблизиться час, вказаний у декреті, люди намагатимуться викорінити цю “ненависну секту”. Буде прийняте рішення завдати рішучого удару вночі, щоб змусити назавжди замовкнути голос, який викривав грішників, не погоджуючись з загальноприйнятими принципами віри. Діти Божі, одні — в тюремних камерах, другі — в потаємних сховищах серед лісів та гір — все ще благають у Бога захисту. А в цей час озброєні загони в різних місцях, підбурені злими ангелами, готуються знищити їх. Саме в цей час найбільшої небезпеки Бог Ізраїлю виявить Себе, щоб визволити Своїх вибраних. Господь говорить: “Буде пісня для Вас, як за ночі освячення свята, і радість сердечна, мов у того, хто ходить з сопілкою, щоб вийти на гору Господню до Скелі Ізраїля. І Господь дасть почути велич голосу Свого, опускання ж рамена Свого покаже у гніві бурхливому та в огняному жерущому полум'ї, у бурі й дощі, та камяному граді!” (Ісаї 30:29—30).

З переможними вигуками, насмішками і прокльонами натовпи лихих людей готові накинутися на свою здобич, коли раптово густа мряка, чорніша найтемнішої ночі, впаде на землю. Потім на небі з'являється райдуга, сяюча славою від Божого престолу; вона охоплює все небо і, здається, оточує кожну групу людей, які моляться. Гнів натовпу раптом вщухає, глумливі вигуки змовкають, люди забувають про свій гнів. Охоплені страшним передчуттям, вони вдивляються у символ Божого завіту і бажають сховатись від його засліплюючого блиску.

Народ Божий чує виразний, мелодійний голос: “Погляньте вгору!” І, піднявши очі до неба, люди бачать райдугу обітниці. Темні грізні хмари, що вкрили небосхил, розсіюються, і вірні, подібно до Стефана, бачать Божу славу і Сина Людського, що сидить на престолі. На Його божественному тілі вони помічають сліди Його приниження і чують з Його вуст прохання до Отця і святих ангелів: “Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я...” (Івана 17:24). І знову лунає переможний мелодійний голос: “Вони ідуть! Вони ідуть! Святі, невинні та непорочні! Вони зберегли слово терпіння Мого: вони ходитимуть серед ангелів!”. З блідих, тремтячих уст тих, хто міцно тримався своєї віри, зриваються крики перемоги.

Опівночі Бог виявить Свою силу для визволення Свого народу. Раптом з'являється сліпуче у своєму сяйві сонце. Чудеса й ознаки швидко змінюють одні других. Нечестиві з жахом і подивом спостерігають за цими подіями, в той час як праведники з урочистою радістю вдивляються в ознаки свого визволення. Здається, все в природі перемінилось. Завмирають потоки рік. Темні важкі хмари зіштовхуються поміж собою. Серед розгніваних хмар з'являється смуга ясного неба невимовної слави, звідти лунає Голос Божий, подібний до шуму багатьох вод: “Звершилось!” (Об'явлення 16:17).

Від цього голосу здригаються небо й земля. “...Відбувається сильний землетрус, ‘якого не було, відколи людина живе на землі... Великий такий землетрус, такий міцний’” (Об'явлення 16:18). Небеса то відчиняються, то зачиняються знову. З престолу Божого подібно до пронизуючої блискавки, сяє слава Божа. Гори хитаються, як тростина, що її вітер гойдає, а пошматоване каміння летить у всі боки. Чути ревіння, котре нагадує ревіння бурі. Розбурхане море вирує. Ревіння буревію подібне до голосу демонів, що виконують свою руйнівну справу. Поверхня землі підіймається й опускається, як хвилі на морі, бо її основи захиталися. Осідають пасма гір. Заселені острови зникають. Люті хвилі поглинають портові міста, що подібно до Содома стали розсадниками розпусти. Великий Вавилон був згаданий перед Богом, “щоб дати йому чашу вина Його лютого гніву...” (Об'явлення 16:19). Град “величиною в талант” виконує свою руйнівну роботу (Об'явлення 16:19—21). Найбільш гордовиті міста землі знищені. Розкішні палаци, на побудову яких великі світу віддали своє багатство, щоб увічнити власне ім'я, на їхніх очах перетворюються в руїни. Падають тюремні стіни, і народ Божий, що був ув'язнений за свою віру, виходить на волю. Могили розкриваються: “І багато з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні — на наругу, на вічну гидоту” (Даниїла 12:2). І всі померлі, які повірили в Трьохангельську вістку, виходять з могил прославленими, щоб стати свідками Божого заповіту миру з тими, які виконували Його Закон. Тоді воскреснуть і ті, “котрі прокололи Його” (Об'явлення 1:7), і ті, котрі знущалися з Нього в Його передсмертних муках, воскреснуть також злобні вороги Його правди і Його народу, щоб побачити Його в славі та стати свідками тих почестей, котрі будуть виявлені вірним слухняним дітям Божим.

Важкі хмари все ще покривають небо, але час від часу пробивається сонце, що нагадує караюче око Єгови. Люті блискавки прошивають небо, огортаючи землю вогняним покривалом. Пересилюючи жахливий гуркіт грому, лунають таємничі страшні голоси, що провіщають долю нечестивих. Не всі розуміють ці слова, та лжевчителям добре відоме їхнє значення. Люди, які ще зовсім недавно поводилися нахабно і зухвало, котрі торжествували в своїй жорстокості щодо народу, який виконує заповіді Божі, тепер охоплені жахом і тремтять від страху, їхні зойки та голосіння пересилюють шум розбурханих стихій. Нечисті духи визнають божественність Христа і тремтять перед Його силою, тоді як люди просять помилування, божеволіючи від жаху.

Пророки минулого, побачивши в святих видіннях день Божий, говорили: “Голосіть, бо близький день Господній, — від Всемогутнього прийде, немов зруйнування...” (Ісаї 13:6). “Іди в скелю і сховайся у порох від страху Господнього і від пишноти Його величі. Горді очі людини поникнуть, і буде обнижена людська високість, — і буде високим Сам тільки Господь того дня! Бо настане день Господа Саваота на все горде й високе і на все висунене — і понижене буде воно. Покине людина того дня божків срібних, і божків своїх золотих, що собі наробила сама, щоб їм вклонятись кротам і кажанам, щоб піти у печери й розщілини скельні від страху Господнього і слави величчя Його, коли прийде Він острах збудити на землі!” (Ісаї 2:10—12, 20—21).

Крізь щілину між хмарами сяє зірка, і блиск її на тлі темряви здається особливо яскравим і сліпучим. Вона вселяє надію і радість у серця вірних дітей Божих, а порушники Божого Закону бачать в ній передвісницю гніву й покарання. Ті, що пожертвували всім заради Христа, тепер перебувають у безпеці, в таємному, неприступному Божому сховищі. Вони були випробувані перед усім світом і перед тими, що зневажають істину, засвідчили свою вірність Тому, Який помер за них. Дивна переміна відбувається з тими, хто навіть перед лицем смерті залишився вірним своїм переконанням. Враз вони відчули себе звільненими від страшної тиранії людей, котрі перетворились на демонів, їхні обличчя, нещодавно бліді, стурбовані й виснажені, тепер світяться подивом, вірою і любов'ю, їхні голоси зливаються в переможному співі: “Бог для нас — охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються, тому не лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори зсуваються в серце морів! Шумлять і киплять його води, через велич Його тремтять гори” (Псалми 45:2—4).

В той час, як ці слова святої надії підносяться до Бога, хмари розступаються, відкриваючи ясне зоряне небо, невимовно прекрасне в порівнянні з похмурими сердитими хмарами по краях горизонту. З відчинених воріт випромінюється слава небесного міста. Потім на небі з'являється рука, що тримає дві, складені разом кам'яні скрижалі. Пророк говорить: “І небеса звістять правду Його, що Бог — Він суддя” (Псалми 49:6). Святий Закон — праведність Божа — проголошений серед грому та вогню на горі Сінай як Закон життя, тепер постає перед людьми мірилом суду. Рука розгортає скрижалі, і люди бачать Десять Заповідей, написаних немовби вогняним пером. Слова настільки зрозумілі й виразні, що всі можуть прочитати їх. Пробуджується людська пам'ять. Мряка забобонів і єресі, що огортала людський розум, зникає, і Десять Божих Заповідей — стислих, всеохоплюючих і авторитетних — постають перед усіма мешканцями землі.

Неможливо описати жах і відчай тих, хто нехтував святими Божими вимогами. Господь дав їм Свій Закон; вони могли порівнювати з цим еталоном власний характер і виявити свої недоліки, коли ще була змога покаятись і виправити своє життя. Але щоб заручитися прихильністю світу, вони знехтували Його заповідями і навчали інших порушувати їх. Вони намагалися примусити і народ Божий опоганювати Його суботу. Тепер їх осуджує той же закон, яким вони знехтували. Із жахаючою ясністю вони починають усвідомлювати, Що для них немає виправдання. Вони зробили вибір, кому служити і поклонятись. “І ви знову побачите різницю між праведним та нечестивим, між тим, хто Богові служить, та тим, хто не служить Йому” (Малахії 3:18). Вороги Божого Закону — від служителів до найпростіших людей — отримують тепер нове уявлення про правду та обов'язок. Надто пізно вони зрозуміють, що субота четвертої заповіді є печаткою живого Бога. Надто пізно вони усвідомлять справжній характер своєї фальшивої суботи і те, що вони будували на піску. Вони зрозуміють, що боролися з Богом. Вчителі церкви вели душі до загибелі, запевняючи, нібито ведуть їх до воріт раю. Тільки в день остаточної відплати стане відомо, яка велика відповідальність покладена на людей, що здійснюють святе служіння і якими жахливими є наслідки їх невірності. Тільки у вічності ми зможемо правильно оцінити втрату кожної душі. Жахливою буде доля тих, котрим Бог скаже: “Відійди від Мене невірний слуго”.

З неба лунає Божий голос, що проголошує день і час приходу Ісуса та урочисте укладання вічного заповіту зі Своїм народом. Подібно до найгучнішого гуркоту грому, Його слова пролунають по всій землі. Ізраїль Божий слухає їх; погляд дітей Божих спрямований догори, їхні обличчя осяяні Його славою, світяться, як лице Мойсея, коли той зійшов з гори Сінай. Нечестиві не зможуть дивитися на них. І коли проголошується благословення над тими, які шанували Бога, дотримуючись Його святої суботи, залунають гучні вигуки перемоги.

Незабаром на сході з'являється невеличка темна хмаринка, величиною в половину людської долоні. Вона оточує Спасителя і на відстані здається темною. Народ Божий знає, що це ознака появи Сина Людського. В урочистій тиші вони уважно спостерігають за тим, як вона наближається до землі, роблячись світлішою і прекраснішою, поки нарешті не перетвориться у велику білу хмару, в основі якої — слава, подібна до поїдаючого вогню, і над нею — райдуга заповіту. Ісус гряде, як могутній Переможець. Тепер Він прийде не як Страдник, щоб випити гірку чашу ганьби і страждання, але як Переможець на небі й на землі, щоб судити живих і мертвих. “Він — Вірний і Правдивий”, Який “справедливо судить і воює. А війська небесні ішли слідом за Ним” (Об'явлення 19:11, 14). Його супроводжує сила-силенна святих ангелів, які співають небесні гімни. Здається, все небо заповнене сяючими істотами — “десятки тисяч і тисячі тисяч”. Людське перо не в змозі описати цю сцену; розум смертної людини не може збагнути цієї величі та краси. “Велич Його вкрила небо, і слави Його стала повна земля! А сяйво було наче сонячне світло” (Авакума 3:3—4). В міру наближення цієї живої хмарини кожне око бачить Князя життя. Терновий вінець більше не спотворює Його святе чоло; його прикрашає діадема слави. Сяйво від Його обличчя яскравіше за сяйво полуденного сонця. “І він має на шаті й на стегнах Своїх, написане ім'я: ‘Цар над царями і Господь над панами’” (Об'явлення 19:16).

У Його присутності “обличчя всіх поблідли” (Єремії 30:6). І почуття безмежного страху та розпачу огортає тих, хто зневажав милість Божу. “Серце мліє, коліна трясуться... і обличчя у всіх потемніли” (Наума 2:11). Праведні, тремтячи, запитують: “Хто може встояти?” Змовкає спів ангелів, і наступає страхітлива тиша. Потім чути голос Ісуса: “Досить для тебе благодаті Моєї”. Обличчя праведних світлішають, і серце кожного сповнюється радістю. Ангели беруть на тон вище і продовжують співати, наближаючись до землі.

Цар царів сходить на хмарі, оточеній палаючим вогнем. Небеса згортаються, як сувій; земля тремтить перед Ним, і кожна гора і кожен острів порушилися зі своїх місць. “Бог наш прийде і не буде мовчати; перед Ним огонь пожираючий, кругом Нього сильна буря. Кличе Він небо і землю на суд народу Свого” (Псалми 49:3, 4). “І земні царі, і вельможі та тисячники, і багаті та сильні, і кожен раб та кожний вільний поховались у печери та в скелі гірські, та й кажуть до гір та до скель: поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!.. Бо прийшов це великий день гніву Його, і хто встояти може? ” (Об'явлення 6:15—17).

Всякі насмішки припиняються. Неправдомовні уста змовкають. Брязкіт зброї, військові крики та поплямлена кров'ю одіж — усього цього вже немає (Ісаї 9:4). Чути лише молитви, голосіння та плач. З уст, які ще недавно глузували, зривається вигук: “Настав великий день гніву, і хто, може встояти?” Нечестиві благають, щоб гори та скелі покрили їх, аби тільки не бачити лиця Того, Ким вони знехтували.

Їм знайомий цей голос, його чують навіть мертві. Як часто із сумом та ніжністю він кликав їх до покаяння. Скільки разів вони чули його в зворушливих благаннях свого Друга і Відкупителя! Тих, що відкинули Його благодать, ніхто не може засудити з такою силою і справедливістю, як цей голос, що стільки часу їх закликав: “Наверніться, наверніться з ваших злих доріг, і нащо вам умирати... ?” (Єзекіїля 33:11). О якби це був для них незнайомий голос! “Бо кликав я, і ви відмовились, простягав руку Свою, та ніхто не прислухався! І всю раду мою ви відкинули, картання ж мого не схотіли!” (Приповісті 1:24—25). Цей голос пробуджує в них спогади, які вони з радістю стерли б із пам'яті: знехтувані перестороги і заклики, невикористані переваги.

Христа бачать і ті, які знущались над Його стражданнями. З хвилюванням і страхом вони пригадують слова Страждальця, урочисто сказані Ним у відповідь на закляття первосвященика: “Відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!” (Матвія 26:64). Тепер вони бачать Його у славі; їм доведеться ще побачити Його, коли Він сидітиме по правиці в Бога.

Тут також і ті, котрі заперечували Його божественність, коли Він називав Себе Сином Божим. Тепер вони мовчать. Тут і зухвалий Ірод, що насміхався над царським титулом Ісуса і дав наказ своїм воїнам коронувати Його на посміх. Тут стоять і ті, чиї нечестиві руки одягнули Його в багряницю, поклали на Його святе чоло терновий вінок і, вклавши в Його покірну руку “тростину”, кланялись Йому, виявляючи богозневагу. Люди, що били Князя життя і плювали в Його лице, тепер відвертаються від Його всепроникаючого погляду і хотіли б втекти, щоб тільки сховатись від сліпучої слави Його присутності. Ті, що забивали цвяхи в Його руки й ноги; воїн, що проколов Йому бік, тепер з жахом і соромом дивляться на сліди, що залишилися на Його тілі.

Зі страхітливою виразністю священики і старійшини пригадують події, які відбулися на Голгофі. Тремтячи від страху, вони пригадують, як, киваючи головами, вигукували із сатанинською зловтіхою: “Він інших спасав, — а Самого Себе не може спасти! Коли Цар Він Ізраїлів, нехай зійде тепер із хреста, — і ми повіримо Йому; покладав він надію на Бога, — нехай Той Його визволить, якщо Він угодний Йому...” (Матвія 27:42—43).