Розділ 21. Знехтуване застереження

Проповідуючи вчення про Другий прихід Христа, Уїльям Міллер та його однодумці працювали з єдиною метою — спонукати людей приготуватися до дня суду. Вони прагнули збудити тих, які визнавали себе християнами, допомогти їм збагнути правдиву надію Церкви та відчути потребу в глибоких християнських досвідах; вони також невтомно працювали над тим, щоб переконувати ненавернених покаятись і звернутися до Бога. Вони не намагалися навертати людей до якоїсь релігійної громади або групи і тому працювали серед усіх конфесій, не втручаючись до їхньої організації або порядку.

“В усій моїй праці, - говорив Міллер, — я ніколи не прагнув до того, щоб утворити якусь нову течію, що відрізнялася б від усіх існуючих, або принести користь якомусь одному віровизнанню за рахунок інших. Я хотів бути корисним для всіх. Я вважав, що всі християни радітимуть надією скорого приходу Христа; а ті, що не поділяють моїх поглядів, не стануть менше любити тих, котрі прийняли це вчення; я ніколи не припускав, що виникне необхідність в окремих зібраннях. Моєю єдиною метою було навернути душі до Бога, сповістити світові про майбутній суд та спонукати моїх ближніх приготувати серця для зустрічі свого Бога в мирі. Більшість тих, що навернулися через мою працю, приєдналися до різних, діючих на той час церков” (Bliss. P.328).

Деякий час до праці Міллера ставилися прихильно, бо вона сприяла зростанню церков. Але оскільки служителі та релігійні діячі відкинули це вчення і не бажали допустити його поширення, вони не тільки виступали проти нього з кафедр, а й забороняли членам своїх церков відвідувати зібрання, де проповідували про Другий прихід Христа, забороняли навіть говорити про свою надію під час богослужіння. Таким чином, віруючі опинилися в скрутному становищі. Вони любили свої церкви і не бажали відокремлюватися від них, але коли побачили, як придушується свідоцтво Слова Божого, як їх позбавляють права досліджувати пророцтва, тоді вони переконалися, що вірність Богові несумісна з цими вимогами. Вони не могли вважати Церквою Христа, “стовпом і опорою правди” (1 Тимофію 3:15) тих, хто відкидав свідоцтво Слова Божого. Це давало їм сміливість відчувати правоту в своєму відокремленні від колишньої церкви. Влітку 1844 р. близько 50 тис. членів вийшли зі своїх церков.

В цей же час у більшості церков Сполучених Штатів відбулися значні зміни. Протягом багатьох років зауважувалося повільне, але неухильне підпорядкування церковного життя світським звичаям І традиціям, і як наслідок цього — глибокий занепад духовного життя; та в 1844 р. ознаки раптового різкого занепаду виявилися майже в усіх церквах країни. Хоч ніхто не міг пояснити причину, сам факт був настільки очевидним, що преса і церква широко обговорювали це питання.

На зібранні пресвітеріанської церкви у Філадельфії Барнес, автор відомого біблійного коментаря, пастор однієї з провідних церков міста, сказав, що “протягом його двадцятирічного служіння в церкві не було жодного випадку, щоб до церкви під час здійснення вечері Господньої не приєдналась певна кількість новонавернених. Але тепер немає ні пробудження, ні навернення; серед членів не зауважується зростання в благодаті, і ніхто не заходить до його кабінету поговорити про спасіння своєї душі. З розвитком бізнесу, комерції та виробництва спостерігається поширення духу світськості. Таке становище характерне для всіх віровизнань” (Congregational Journal. 1944. May 23).

У лютому того ж року професор Фінній з Оберлінського коледжу писав: “Ми змушені визнати, що в цілому протестантські церкви нашої країни виявили або байдужість, або ворожість майже до всіх моральних реформ століття. Звичайно, є винятки, проте їх замало, щоб змінити суть справи. Ми бачимо ще й інший незаперечний факт: у церквах майже зовсім відсутній дух відродження. Всюди панує жахлива духовна байдужість; про це свідчить і релігійна преса країни... Дуже багато членів церкви стають прихильниками моди, беруть разом зі світськими людьми участь у гріховних розвагах, танцях, святкуваннях і т.п.... Однак немає потреби вдаватися в подробиці. Факти свідчать самі за себе, і все це великим тягарем лягає на нас, коли бачимо, що церкви загалом вироджуються. Вони далеко відійшли від Господа, і Він залишив їх”.

Один літератор писав у журналі “Religions Telescope”: “Ми ще ніколи не були свідками такого всезагального релігійного занепаду, як тепер. Воістину, Церква має пробудитися, шукати причину цього лиха, бо кожний, хто любить Сіон, повинен вважати це тільки нещастям. Якщо ми зважимо рідкі, поодинокі випадки правдивого навернення та майже безприкладну нерозкаяність і зашкарублість грішників, тоді мимоволі вигукнемо: ‘Невже Бог забув про милість? Невже двері благодаті зачинилися?’”

Причину такого становища потрібно шукати в самій Церкві. Духовна темрява огортає народи, церкви й окремих людей зовсім не тому, що Бог свавільно забирає від них Свою благодать, — вона є наслідком того, що люди нехтують або відкидають божественне світло. Разючу ілюстрацію цієї істини можна знайти в історії юдейського народу за днів Христа. Захопившись світськими справами, вони забули Бога і Його Слово; їхній розум помутився, а серця віддалися суєтності та пристрастям. Тому юдеї нічого не знали про прихід Месії, і в своїй зарозумілості й невір'ї відкинули Відкупителя. Але навіть тоді Бог не позбавив юдейську націю пізнання та благословень спасіння. Однак ті, що відкинули Правду, втратили будь-яке бажання отримати небесний дар. Вони “з пітьми роблять світло, а зо світла — пітьму, доки їхнє світло не перетворилося на темряву; і якою ж великою була ця темрява!” (Ісаї 5:20; Матвія 6:23).

Політика сатани полягає в тому, щоб люди дотримувались лише релігійних форм в той час, як справжня побожність відсутня. Відкинувши Євангеліє, юдеї продовжували ревно виконувати свої стародавні обряди, суворо оберігали національну замкнутість; водночас вони були змушені визнати, що Божа присутність залишила їх. Пророцтво Даниїла так безпомилково вказувало на час приходу Месії і так певно розповідало про Його смерть, що вони намагалися відволікти людей від його вивчення, і врешті-решт рабини виголосили прокляття тим, хто буде намагатись вирахувати цей час. У своїй сліпоті й нерозкаяності ізраїльський народ упродовж наступних століть залишався байдужим до милостиво запропонованою дару спасіння, забув про благословення Євангелія та про урочисті й грізні застереження тим, хто відкидає небесне світло.

Там, де існує байдужість, подібними будуть і наслідки. Той, хто свідомо порушує в собі почуття обов'язку тільки тому, що воно суперечить його природним нахилам, втратить здатність відрізняти Істину від заблудження. Розум затьмарюється, сумління притупляється, серце черствіє і душа віддаляється від Бога. Де відкидають і зневажають вістку божественної Істини, там церкву огортає темрява; віра і любов холонуть, з'являються відчуженість і розділення. Члени церкви зосереджують свої інтереси на світських справах, а грішники робляться ще запеклішими в своїй нерозкаяності.

Вістка першого ангела 14-го розділу книги Відкриття, що проголошує про настання часу Божого суду і закликає людей: “Побійтеся Бога і вклоніться Йому”, — була дана для того, щоб захистити народ Божий від згубного впливу світу та збудити його, щоб він побачив своє справжнє становище та відступництво. У цій вістці Бог послав Церкві застереження, яке в разі прийняття виправило б ті пороки, які віддаляли її від Бога. Якщо б люди прийняли небесну вістку, впокоривши свої серця перед Господом і щиро прагнули приготуватися, щоб встояти перед Ним, тоді Дух Божий і Його сила виявилися б серед них. А Церква знову досягла б того благословенного рівня єдності, віри й любові, який існував за апостольських днів, коли всі віруючі “мали одне серце і одну душу” і “говорили Слово Боже з сміливістю”, а “Господь щоденно додавав до Церкви тих, що спасалися” (Дії 4:32, 31; 2:47).

Якщо б Божий народ прийняв світло, що сяяло для нього зі сторінок Слова Божого, він досягнув би тієї єдності, про яку молився Христос та писав апостол: “...Єдність духа в союзі миру”; і далі: “Одне тіло, і один дух, як ви і покликані в одній надії покликання вашого. Один Господь, одна віра, одне хрещення” (Ефесянам 4:3—5).

Таким був благословенний досвід тих, хто прийняв адвентистську вістку. Ці люди вийшли з різних віросповідань; відмінності, які існували поміж ними, були скасовані, розбіжності в питаннях віри розбилися в порох; безпідставна надія на тисячолітнє царство була залишена; хибні погляди щодо Другого приходу Христа були виправлені; гордість і світськість були усунуті; недобрі вчинки — залишені, серця об'єдналися в братській спільноті, у них запанували любов і радість. Якщо це вчення здійснило такі зміни в тих небагатьох, що прийняли його, воно могло б зробити те ж саме і для всіх, коли б вони також прийняли світло.

Однак загалом церкви не прислухалися до цього застереження, їхні служителі, “вартові дому Ізраїлю” (Єзекіїля 3:17), повинні були б першими розпізнати ознаки приходу Ісуса, однак вони не бажали прийняти цю істину ані зі свідоцтва пророків, ані з ознак часу. В той час, як земні надії та честолюбні прагнення наповняли їхні серця, любов до Бога і віра в Його Слово охололи; доктрина про Другий прихід Христа викликала в них тільки невір'я й упередженість. Той факт, що цю вістку переважно проповідували рядові члени, служив аргументом не на її користь. Як і в давнину, зрозумілі свідчення Слова Божого були зустрінуті питанням: “Хіба хто з начальників або фарисеїв увірував..?” (Івана 7:48). Переконавшись, як нелегко спростувати докази на підставі пророчих періодів, багато хто радив не досліджувати пророцтва, посилаючись на те, що пророчі книги є запечатані, а тому незрозумілі. Чимало парафіян, сліпо довіряючи своїм пастирям, відмовлялися прислухатись до застереження, а інші, хоч і переконані в істині, не наважувалися визнати її, побоюючись “відлучення від синагоги” (Івана 12:42). Вістка, дана Богом для випробування й очищення Церкви, ясно показала, яка велика кількість тих, хто більше любив світ, аніж Христа. Зв'язки зі світом виявилися міцнішими від уз, що притягали їх до небес. Вони обрали земну мудрість та відкинули вістку Істини, котра випробовує серця.

Відмовляючись прийняти застереження першого ангела, вони одночасно відкинули і той засіб, який Небо дало їм для виправлення. Вони з презирством відкинули милостивого Вісника, Котрий бажав звільнити їх від пороків, які розділяли їх з Богом; і вони ще з більшим завзяттям почали шукати дружби зі світом. В цьому полягала причина того страшного стану світськості, відступництва і духовної смерті церков у 1844 р.

У 14-му розділі книги Відкриття другий ангел летить услід за першим, кажучи: “Упав, упав великий Вавилон, бо він напоїв усі народи шаленим вином розпусти своєї” (Об'явлення 14:8). Назва Вавилон походить від слова “вавил”, що значить “замішання”. У Святому Письмі це слово вживається для зображення різних видів неправдивих церков або церков-відступниць. В 17-му розділі книги Відкриття Вавилон представлений жінкою-символом, котрий Біблія використовує для означення Церкви; доброчесна жінка уособлює чисту Церкву, а розпусна — церкву-відступницю.

Священні, тривалі відносини між Христом і Його Церквою представлені в Біблії шлюбним зв'язком. Господь з'єднав Себе зі своїм народом урочистим заповітом. Він обіцяв бути його Богом, а Його народ зобов'язався належати тільки Йому одному. Господь говорить: “Я заручу тебе Собі навіки, я заручу тебе Собі в справедливості й у правді, в ласкавості й у любові” (Осії 2:21). І ще: “Я ваш Владика” (Єремії 3:14). Апостол Павло також використовує цей символ у Новому Завіті, коли говорить: “..я заручив вас Єдиному Мужу, щоб представити вас Христу чистою дівою” (2 Коринтянам 11:2).

Невірність Церкви Христові, коли вона перестала довіряти Йому, любити Його і дозволила земним предметам заполонити її серце, прирівнюється до порушення шлюбної обітниці. Гріх Ізраїлю, котрий відступив від Бога, представлений саме таким символом, а чудова любов Божа, яку вони з презирством відкинули, знайшла своє відображення в наступних зворушливих словах: “Я присягнув тобі, увійшов у союз з тобою, — слово Господа Бога, — і ти стала Моєю” (Єзекіїля 16:8). “Прекрасною ти стала, хоч би й у царині. І слава твоя пронеслась поміж народами через твою вроду, бо вона була досконала величчю, яку Я поклав на тебе... Ти ж, покладаючись на твою вроду й послуговуючись твоєю славою, запопалася блудити” (Єзекіїля 16:13—15). “Як зраджує жінка свого чоловіка, так ви Мене зрадили, доме Ізраїлів!” — каже Господь, “як перелюбна жінка, що замість свого чоловіка бере собі чужих” (Єремії 3:20; Єзекіїля 16:32).

У Новому Завіті подібні слова звернені до християн, які підносили дружбу зі світом вище милості Божої. Апостол Яків говорить: “Перелюбники і перелюбниці! Чи ж ви не знаєте, що дружба зі світом — це ворожнеча проти Бога? Тож хто хоче бути приятелем світові, той стає ворогом Богові” (Якова 4:4).