Розділ 6. Два герої перед обличчям смерті

Євангеліє проникло в Богемію ще в IX ст. Біблія тоді вже була перекладена, і богослужіння відбувалося рідною мовою. Однак зі зміцненням папської влади Боже Слово все більше й більше витіснялося, нібито щось другорядне. Папа Григорій VII, який вирішив “приборкати гордість царів”, був не менше зацікавлений і в поневоленні народу; домагаючись цього, він видав буллу, що забороняла проводити богослужіння богемською мовою. Папа оголосив: “Всемогутньому до вподоби, щоб Його служіння проводилось незнайомою мовою, тому що внаслідок порушення цієї постанови з'явилися різні пороки та єретичні вчення” (Wylie. V.3. Ch.l). Отож Рим постановив згасити світло Божого Слова, щоб тримати народ у темряві. Але Небеса знайшли інші шляхи для збереження Церкви. Багато вальденців та альбігойців, тікаючи від переслідувань у Франції й Італії, зупинилися в Богемії. Хоч вони й не наважувалися відкрито проповідувати, однак ревно працювали, намагаючись при цьому залишатися непоміченими. Таким чином від століття до століття передавалася і зберігалася правдива віра.

Ще до Яна Гуса в Богемії були люди, котрі відверто осуджували зіпсутість церкви та пороки народу. Діяльність цих людей викликала широку зацікавленість. Налякані священики повстали проти учнів Євангелія, і почалися гоніння. Змушені проводити богослужіння в лісах і горах, вірні Богові люди і тут були переслідувані солдатами, а багато з них загинуло. Пізніше був виданий указ, за яким на вогнищах спалювали усіх тих, хто не відвідував богослужінь римської церкви. Але, жертвуючи своїм життям, християни вірили в перемогу Божої справи. Один з тих, хто проповідував, що “спасіння можна отримати лише через віру в розп'ятого Спасителя”, проголосив перед своєю смертю: “Зараз лють ворогів Істини взяла гору над нами, але так не буде завжди. Повстане муж без меча і влади, повстане з-поміж простого народу, і проти нього вороги будуть безсилі” (Ibid. V.3. Ch.l). Час Лютера був ще далеко попереду, але з'явився той, чиє свідоцтво проти Риму мало збудити народи.

Ян Гус походив з простої родини і рано осиротів після смерті батька. Його побожна мати, яка вважала, що освіта і “страх Господній” — це найбільший скарб, намагалася всіма силами допомогти синові придбати цей спадок. Спочатку Гус навчався у провінційній школі, а потім вступив до Празького університету, отримавши право на безкоштовне навчання. Він вирушив до Праги в супроводі матері. Бідна вдова не могла дати своєму синові жодних коштовностей, але наблизившись до великого міста, вона стала на коліна поряд з осиротілим юнаком та благала Небесного Отця злити на нього Свої благословення. Навряд чи вона передбачала тоді, яким чином буде почута її молитва.

В університеті Гус вирізнявся невтомною старанністю і блискучими успіхами, а його бездоганна поведінка та ласкаве ставлення до людей збудили до нього загальну повагу. Він був щирим прихильником римської церкви і бажав отримати духовні благословення, котрі вона обіцяла дарувати. З нагоди ювілейного свята він йшов до сповіді, віддавши останні гроші, та приєднувався до процесії, щоб отримати обіцяне прощення гріхів.

Після закінчення університету Гус став священиком і незабаром, відзначившись на цій ниві, був запрошений до королівського двору. Він також став професором, а потім ректором того університету, в якому здобув освіту. Буквально за кілька років скромний стипендіат став гордістю своєї країни, і його ім'я було відоме всій Європі.

Однак справу Реформації Гус розпочав на іншій ниві. Через кілька років після прийняття духовного сану його було призначено проповідником Віфлеємської каплиці. Засновник цієї каплиці відстоював як дуже важливу справу проповідь Божого Слова мовою народу. Незважаючи на опір Риму, в Богемії, однак, це подекуди практикувалося. Але незнання Біблії було повсюдним, серед усіх верств суспільства панували огидні пороки. Посилаючись на Боже Слово, Гус нещадно викривав зло, укорінюючи в свідомості людей принципи правди і чистоти.

Один з мешканців Праги на ім'я Ієронім, пізніше дуже тісно пов'язаний з Гусом, повертаючись з Англії, привіз із собою твори Уїкліфа. Королева Англії, яка прийняла вчення Уїкліфа, була богемською принцесою, і завдяки її впливу праці реформатора досить широко розійшлися на її батьківщині. Ян Гус з цікавістю вивчав ці праці. Він вважав їхнього автора щирим християнином і був готовий з прихильністю прийняти реформи, запропоновані ним. Так, сам того не помічаючи, Гус став на шлях, котрий мав запровадити його далеко від Риму.

Приблизно в цей же час до Праги прибули два чужинці з Англії. Це були освічені мужі, котрі прийняли світло та прибули сюди, щоб поширювати його в цій далекій країні. Свою роботу вони розпочали з відвертого виступу проти верховенства папи, але незабаром змушені були замовкнути під тиском властей. Однак, не бажаючи відмовитися від своєї мети, вони вжили інших заходів. Такі ж здібні художники, як і проповідники, ці мужі вирішили скористатися своєю майстерністю. У багатолюдній частині міста вони виставили дві картини. На одній з них був зображений Христос, Котрий в'їжджав до Єрусалима, — “лагідний, сидячи на ослиці...” (Матвія 21:5), в супроводі учнів, що йшли босоніж у поношеному від довгих мандрівок одязі. Інша картина представляла папську процесію: папа, одягнений у розкішний одяг, з тіарою на голові сидів на велично прикрашеному коні, перед ним йшли музиканти, а завершували цей похід кардинали і прелати в пишних шатах.

Ці картини стали своєрідною проповіддю, що привернула увагу людей усіх верств суспільства. Натовпи людей збиралися, щоб подивитися на них. Всі зрозуміли їхній зміст. Контраст між лагідністю й покорою Христа — Господа та гордістю й зарозумілістю папи, який називав себе Його слугою, глибоко вразив багатьох людей. У Празі почалися заворушення, і мандрівники задля своєї безпеки змушені були залишити місто. Але викладений ними урок не був забутий. Ці картини справили глибоке враження і на Гуса та спонукали його ретельніше досліджувати Біблію і твори Уїкліфа. Хоч він тоді ще не був готовий прийняти всі реформи, запропоновані Уїкліфом, однак почав краще розуміти справжній характер папства і з більшим запалом викривав зарозумілість, честолюбство і зіпсутість папської ієрархії.

З Богемії світло поширилося і на Німеччину. Заворушення в Празькому університеті призвели до того, що сотні німецьких студентів були вислані додому. Отримавши від Гуса перше пізнання Біблії, вони почали проповідувати Євангеліє на своїй батьківщині.

Звістки про заворушення в Празі дійшли до Рима, і незабаром Гуса запросили на аудієнцію до папи. Підкоритися цій вимозі означало вірну смерть. Тоді король і королева Богемії, керівництво університету, дворянство і державні мужі звернулися до папи з проханням дозволити Янові Гусу залишитися в Празі, а для необхідних пояснень послати своїх представників. Замість того, щоб задовольнити це прохання, папа засудив Гуса і оголосив Прагу містом, відлученим від церкви.

За тих часів такий вирок викликав загальне збентеження. Церемонії, які супроводжували цей вирок, були розраховані на те, щоб залякати народ, котрий дивився на папу як на представника Самого Бога, що мав ключі від пекла і неба та владу вершити як світський, так і духовний суд. Люди вірили, що ворота небес зачинені для мешканців місцевості, відлученої від церкви, і доки папа не схоче зняти це покарання, мертві “виключаються” з райських осель. На знак цього страшного нещастя усі богослужіння припинилися, церкви зачинилися, весільні церемонії здійснювалися на площах перед церквами, а померлих ховали без будь-яких церемоній, закопували в ямах на полях, бо їх заборонили ховати на освяченій для цього землі. Ось такими методами, які діяли на уяву людей, Рим намагався впливати на сумління. У Празі спалахнули ще більші заворушення. Багато мешканців міста звинувачували Гуса в усіх своїх нещастях та вимагали видати його римському судові. Щоб стишилась буря, реформатор на деякий час виїхав до свого рідного селища. Звертаючись до залишених у Празі друзів, він писав: “Якщо я й залишив ваше товариство, то це відповідає прикладу й наставленню Ісуса Христа: щоб не дати змоги лихим людям стягнути на себе вічний осуд, а побожним — не завдати прикростей і гонінь. Я поїхав, бо передчуваю, що безбожні священики можуть провадити тривалу боротьбу, забороняючи проповідувати Боже Слово. Але я не залишив вас, щоб зректися божественної Правди, за котру з Божою допомогою готовий померти” (Bonnechose. The Reformers before the Reformation. V.1. P.87). Гус не припинив своєї діяльності, але, мандруючи околицями, всюди проповідував людям, які прагнули Правди. Таким чином, заходи, вжиті папою для придушення проповіді Євангелія, навпаки, сприяли ще більшому його поширенню. “Бо ми не сильні проти істини, але сильні за істину” (2 Коринтянам 13:8).

“Для Гуса настали дні болісної боротьби. Хоч церква і сподівалася зламати його своїми громоподібними ударами, він продовжував визнавати її авторитет. Римська церква залишалася для нього нареченою Христа, а папа — представником і намісником Божим на землі. По суті, Гус боровся не проти самого принципу, але проти зловживань папської влади. І між доказами його розуму та вимогами сумління відбувалася запекла боротьба. Якщо ця влада була справедливою і непогрішимою, як він вірив, чому ж він тоді відчуває необхідність чинити їй опір? Підкорятися, як він переконався, означало грішити, але чому ж послух непогрішимій церкві призводить до такого наслідку? Він не міг розв'язати цієї проблеми. Сумніви мучили його постійно. Врешті-решт він дійшов приблизно такого висновку: те, що трапилося за днів Спасителя, сталося тепер; священики католицької церкви стали негідними людьми, використали законну владу для беззаконних справ. Прийнявши це за основу, Гус проповідував, що прийняті розумом істини Святого Письма повинні керувати й сумлінням; іншими словами, тільки Бог, Котрий промовляє через Біблію, а не церква, яка говорить через священиків, є єдиним вірним Дороговказом” (Wylie. V.3. Ch.2).

Через деякий час, коли хвилювання в Празі стихли, Гус повернувся до Віфлеємської каплиці, щоб зі ще більшим запалом і мужністю проповідувати Боже Слово. Його вороги були діяльними й могутніми, але королева і багато дворян залишалися друзями Гуса, не кажучи вже про переважну більшість народу. Порівнюючи його чисте, високе вчення і святе життя з деградуючими догматами Риму, із зажерливістю й розпущеністю римського духовенства, багато людей вважали для себе за честь бути на боці Гуса.

Досі Гус працював сам, але тепер до реформатора приєднався Ієронім, котрий ще в Англії прийняв вчення Уїкліфа. І починаючи з цього моменту, життя цих двох мужів настільки тісно переплітається, що навіть у смерті вони залишилися нерозлучні. Надзвичайна талановитість, красномовство, ученість, — дари, які здобувають загальну популярність, були притаманні Ієронімові з надлишком. Але в принципах, що визначають твердість характеру, Гус перевершував його. Стримані міркування Гуса були ніби вуздою для запального, поривного Ієроніма, котрий з правдивим смиренням визнавав його вищість і прислухався до порад. При їхній спільній праці справа Реформації неухильно просувалася вперед.

Бог освітив великим світлом розум цих вибраних мужів, відкривши їм багато заблуджень Риму, проте вони не отримали усієї повноти світла, яке мало злитися на світ. За допомогою цих Своїх слуг Бог виводив народ з темряви римської церкви, але на них чекали численні серйозні перешкоди, і Бог провадив їх крок за кроком, відкриваючи стільки, скільки вони були здатні понести. Ці реформатори не були готові до того, щоб відразу прийняти все світло. Люди, які тривалий час перебували в темряві, не можуть витримати сяйва полуденного сонця; щось подібне могло трапитись і з ними. Тому Бог відкривав їм Істину поступово і такою мірою, якою народ міг її сприйняти. В кожному столітті все нові вірні працівники провадили народ усе далі й далі шляхом Реформації.

Розкол у церкві поглиблювався. Тепер вже троє пап сперечалися за право на владу, і боротьба між ними наповнила християнський світ злочинами й заворушеннями. Не обмежившись анафемами, папи звернулися до сили земної зброї. Кожний з них намагався закупити зброю та найняти армію, і, звичайно, для цього потрібні були гроші. З цією метою на продаж були виставлені різні дари, посади і навіть благословення. Рядові священики, наслідуючи вищих ієрархів, також вдавались до симонії та зброї, щоб зміцнити свою владу та приборкати супротивників.

Гус зі зростаючою сміливістю палко виступав проти гидот, що здійснювалися в ім'я релігії, і народ відверто звинувачував римських вождів у тому, що вони є причиною лиха, яке заполонило християнський світ.

Здавалося, Прага знову перебуває на межі кривавого конфлікту. Як і в старовину, слуга Божий був звинувачений, як той, що “непокоїть Ізраїля” (1 Царів 18:17). Місто знову було відлучене від церкви, і Гус повернувся до свого рідного селища. Голос свідоцтва, який з такою відданістю й мужністю звучав з кафедри його улюбленої Віфлеємської каплиці, замовк. Гус мав проповідувати з більш високого п'єдесталу, звертаючись до всього християнського світу, а в кінці власним життям засвідчити Правду.