Розділ 4. Захист віри в горах

 Серед духовної темряви, яка оповила землю під час тривалого папського панування, світло Істини не могло бути згашене. В кожному сторіччі були свідки Божі — люди, які зберігали віру в Христа як єдиного Посередника між Богом і людиною, котрі дотримувалися Біблії як єдиного правила в житті і котрі святкували правдивий Божий день — суботу. Наступні покоління ніколи не дізнаються про те, як багато світ завдячує цим людям, їх таврували ганьбою як єретиків, на них зводили наклепи, письмові праці приховували, а зміст спотворювали. Однак, незважаючи ні на що, вони залишалися непохитними та від покоління до покоління зберігали чистоту своєї віри як святу спадщину для майбутнього.

Історія Божого народу протягом похмурих століть римського панування записана на небесах, хоч дуже скупо відображена у людських літописах. Як мало ми можемо прочитати про слуг Божих, хіба що у звинуваченнях їхніх гонителів! Політика Риму полягала у тому, щоб стерти всі сліди розходження з його вченням і постановами. Він намагався знищити усе єретичне — і людей, і їхні твори. Досить було висловити сумнів щодо авторитету папських вчень, і це могло коштувати життя багатому й убогому, знатному й простолюдинові. Рим прагнув також знищити будь-які записи про своє жорстоке ставлення до інакодумців. Папські собори постановили спалити всі книги й документи, що містили такі записи. Перш ніж було винайдено друк, книг було небагато і вони мали незручну форму для зберігання, тому папській владі було неважко здійснити свій намір. Жодній церкві в межах юрисдикції Риму довгий час не було дозволено насолоджуватися свободою совісті. Як тільки папство прийшло до влади, воно простягнуло свою руку, щоб знищити всіх, хто відмовлявся визнати його, і поступово всі церкви підкорилися його пануванню.

У Великобританії первісне християнство виникло дуже рано. Євангеліє, прийняте мешканцями цих островів у перші сторіччя нашої ери, не було спотворене відступництвом Риму. Переслідування християн язичницькими імператорами, які досягали навіть цих віддалених берегів, були тим єдиним даром, котрий британські церкви отримали від Риму. Багато християн, рятуючись від переслідувань в Англії, знайшли захисток у Шотландії; звідти Істина була перенесена до Ірландії, і всюди її приймали з радістю.

Коли сакси завоювали Британію, там запанувало язичництво. Переможці вважали для себе принизливим навчатися будь-чого від своїх невільників-християн, і ті змушені були тікати в гори й непрохідні болота. Однак приховане на час світло продовжувало світити в Шотландії. Через століття воно знову засяяло так яскраво, що його проміння досягло найвіддаленіших країн. З Ірландії вийшли благочестивий Колумб зі своїми однодумцями; вони зібрали навколо себе розсіяних дітей Божих на самотньому острові Йона та перетворили його на центр місійної діяльності. Серед цих євангелістів був один чоловік, що дотримувався біблійної суботи, і через нього ця істина поширилась серед народу. На острові Йона була заснована школа, звідки посилали місіонерів не лише до Шотландії та Англії, а й до Німеччини, Швейцарії і навіть Італії. Однак Рим звернув увагу на Британію і вирішив підкорити її своїй владі. У VI ст. римські місіонери зробили спробу навернути язичників-саксів. Вони були з прихильністю прийняті гордовитими варварами і переконали багато тисяч язичників прийняти римську віру. В міру розвитку своєї діяльності папські посланці та навернені ними сакси стикалися з послідовниками первісного християнства. Яка ж разюча різниця була між ними! Християни були простими й скромними, їхній характер, вчення та звичаї були сформовані на основі Святого Письма, в той час як їхні супротивники були забобонні й зарозумілі. Посланці Риму вимагали, щоб ці християни визнали верховну владу папи. Британці лагідно відповіли, що вони бажають любити всіх людей, але папі не дано права панувати над церквою, і тому вони можуть підкорятися йому лише тією мірою, якою підкоряються кожному послідовникові Христа. Неодноразово робилися спроби примусити їх підкоритися Римові, але ці скромні християни, вражені гордовитістю римських посланців, твердо відповідали, що не знають іншого володаря, крім Христа. Тоді й виявився справжній дух папства. Римський посланець відповів так: “Якщо ви не бажаєте прийняти братів, котрі принесли вам мир, тоді ви приймете ворогів, котрі принесуть вам війну. Якщо ви не об'єднаєтеся з нами, щоб вказати саксам на шлях життя, тоді ви приймете від них удар смерті” (І.Н.Merle D'Aubine. History of the Sixteenth Century. V.17. Ch.2). І ці погрози не були даремними. Проти свідків біблійної віри були застосовані насильство, кровопролиття, змови і обман, доки церкви Британії не були знищені або змушені підкоритися авторитету папи.

В країнах, що залишалися за межами римського панування, протягом багатьох століть існували громади християн, котрих зовсім не торкнулися папські “нововведення”. Вони були оточені язичниками і, звичайно, з часом потрапили під вплив їхніх заблуджень, однак продовжували вважати Біблію єдиним мірилом віри та дотримуватися багатьох її істин. Ці християни вірили в незмінність закону Божого і святкували суботу згідно з четвертою заповіддю. Такі церкви існували, наприклад, у Центральній Африці та серед вірмен Азії.

Однак серед тих, хто чинив найрішучіший опір папській владі, перше місце посідають вальденці. Саме в тій країні, де папство утвердило свій престол, виник наймогутніший опір неправді та заблудженню. Протягом століть церкви у П'ємонті зберігали свою незалежність, але надійшов час, коли Рим став вимагати в них покори. Після безрезультатної боротьби з римською тиранією керівники цих церков неохоче визнали ту владу, перед котрою, здавалося, схилився увесь світ. Проте знайшлися люди, що відмовилися підкоритися авторитету папи й прелатів. Вони були сповнені рішучості зберігати вірність Богові, а також чистоту й простоту своєї віри. Відбулося розділення. Прихильники стародавньої віри розсіялися: одні, залишивши рідні Альпи, піднесли знамено Правди в інших країнах, інші подались до віддалених гірських долин та ущелин і там продовжували вільно служити Богові.

Віра, яку протягом багатьох століть зберігали й поширювали вальденські християни, різко відрізнялася від фальшивого вчення Риму, їхні релігійні переконання були засновані на писаному Слові Божому, правдивій системі християнства. Але ці скромні селяни у своїх похмурих сховищах, відрізані від світу і приречені на важку щоденну працю серед своїх отар і виноградників, прийшли до розуміння Істини, котра так разюче відрізнялася від догм та єресі церкви-відступниці. їхня віра не була новою. Свої релігійні погляди вони отримали у спадщину від батьків. Вони змагалися за віру апостольської Церкви, “раз і назавжди передану святим” (Юди 3). Церква в пустелі, — а не горда ієрархія, що зацарювала у величній столиці світу, — була правдивою Церквою Христа, що берегла скарби Істини, доручені Богом Його народові, щоб передати їх світові.

Однією з головних причин відокремлення правдивої Церкви від Риму була його ненависть до біблійної суботи. Згідно з пророцтвом папська влада кинула Істину на землю. Закон Божий був скинутий і потоптаний, в той час, як людські традиції та звичаї — звеличені й піднесені. Церкви, що перебували під папським пануванням, із самого початку були змушені шанувати неділею як святий день. Серед пануючого заблудження та забобонів багато людей, навіть з числа правдивого народу Божого, настільки були спантеличені, що, святкуючи суботу, не працювали і в неділю. Але це не задовольняло папську владу. Вона не лише вимагала шанувати неділю, а й примушувала людей порушувати суботній спокій і різко засуджувала кожного, хто намагався святити Божий день. Лише на вигнанні, далеко від влади Риму, діти Божі могли спокійно виконувати Закон Божий.

Вальденці одними з перших серед народів Європи зробили переклад Святого Письма. За сотні років до початку Реформації вони вже мали Біблію в рукописах на рідній мові. Завдяки цьому вони зберегли Істину і водночас викликали до себе особливу ненависть та переслідування. Вальденці оголосили римську церкву Вавилоном, який відпав, зображеним в Апокаліпсисі. Ризикуючи власним життям, вони протистояли його згубному впливові. Хоча під тиском тривалих переслідувань деякі поступилися своїми переконаннями, поступово жертвуючи ясними принципами Істини, інші продовжували рішуче відстоювати її. Протягом всіх віків темряви та відступництва залишалися вальденці, які відмовлялися визнавати верховний авторитет Риму, відкинули поклоніння іконам як ідолослужіння та святкували біблійну суботу. В умовах найжорстокіших переслідувань вони зберегли свою віру. Зранені савойськими списами, спалювані на римських вогнищах, вони непохитно відстоювали Слово Боже і Божу честь.

За недоступними вершинами гір, які протягом усіх століть були місцем сховища для пригноблених і переслідуваних, вальденці знайшли для себе притулок. Там, в темряві Середньовіччя, продовжувало сяяти світло Правди. Там протягом цілого тисячоліття свідки Правди зберігали стародавню віру.

Для Свого народу Бог приготував надзвичайно величну святиню, відповідну тим великим істинам, які були йому доручені. Для цих вірних вигнанців гори стали символом незмінної праведності Єгови. Показуючи своїм дітям їхні вершини, що в незмінній величі височіли над ними, вони розповідали про Того, Котрий ніколи не змінюється, в Кому немає й тіні переміни, Чиє Слово таке ж непохитне, як і віковічні узвишшя. Бог створив гори й утвердив їх, лише рука Безмежної Сили здатна зрушити їх з місця. Так само Він встановив Свій Закон — підвалину Божого правління як на небі, так і на землі. Людська рука здатна відібрати життя у свого ближнього, але подібно до того, як вона не може зрушити гори з основи і кинути їх у море, так само вона не здатна змінити жодної постанови закону Єгови, стерти навіть одну з Його обітниць, даних тим, хто виконуватиме Божу волю. У Своїй вірності Його Закону слуги Божі повинні бути такими ж непорушними, як віковічні гори.

Гори, оточені тихими долинами, були постійним свідченням Божої творчої сили та незмінності Його обітниць і опіки. Ці пілігрими навчилися цінувати мовчазні символи присутності Єгови. Вони не нарікали на труднощі, що випали на їхню долю, і ніколи не почували себе самотніми серед безлюдних гірських вершин. Вони були вдячні Богові за це пристановище, де знайшли спокій і захист від людської жорстокості. Вони раділи, що можуть вільно служити Йому. Часто переслідувані ворогами вальденці знаходили надійний захист за стінами цих величних гір. З багатьох гірських вершин лунали похвальні гімни Богові, і римські воїни були неспроможні примусити змовкнути їхній вдячний спів.

Якою чистою, простою й полум'яною була побожність цих послідовників Христа! Вони дорожили принципами Правди більше, аніж домами, землею, друзями, рідними і навіть власним життям. Вальденці щиро прагнули закарбувати ці принципи в серцях юнацтва. Від раннього дитинства дітей навчали свято виконувати постанови Закону Божого і Святого Письма. Рукописних Біблій було небагато, тому її дорогоцінні слова вивчали напам'ять. Багато вальденців знали цілі розділи зі Старого й Нового Завітів. Роздумування про Бога пов'язувалися з величними пейзажами природи та скромними благословеннями щоденного життя. Маленькі діти навчалися з вдячністю ставитися до Бога як до Подателя усякого добра й утіхи. Батьки, при всій своїй ніжності та прихильності до дітей, були достатньо мудрими, щоб не привчати їх потурати своїм бажанням. На них чекало життя, сповнене випробувань і труднощів, а можливо, і мученицька смерть. Від дитинства їх вчили долати труднощі, бути слухняними і водночас самостійно мислити і діяти. З раннього віку в них формували почуття відповідальності, виробляли звичку бути обережними в розмові та розуміти мудрість мовчання. Одне необережне слово, що зірвалося з уст в присутності ворога, могло коштувати життя не лише тому, хто його сказав, а й сотням його братів; бо подібно до того, як вовки переслідують здобич, так і вороги Правди переслідували тих, хто наважувався претендувати на свободу віровизнання.

Задля Істини вальденці пожертвували своїм земним добробутом, з наполегливістю і терпінням вони здобували свій хліб. Кожний клаптик орної землі серед гір був старанно оброблений, рівнини і менш родючі схили гір приносили щедрий врожай. Економія і суворе самозречення становили частину виховання, яке діти отримували як єдину спадщину, їх навчали, що Бог бажає бачити їх дисциплінованими, що свої потреби вони можуть задовольняти лише власною працею, передбачливістю, старанністю і вірою.

Такий спосіб життя був тяжким і навіть втомлюючим, проте благотворним; він був саме тією школою, якої потребує грішна людина і яку Бог призначив для її виховання і розвитку. Хоча молодь привчали до важкої праці й труднощів, однак її розумовому розвитку приділялася належна увага. Підлітків навчали, що всі їхні здібності належать Богові і вони повинні вдосконалюватись і розвивати свої таланти для служіння Йому.

Вальденські церкви своєю чистотою і простотою нагадували Церкву апостольських часів. Відкидаючи верховенство авторитету папи і прелатів, вони послуговувались Біблією як єдиним, найвищим, непомильним авторитетом, їхні проповідники, на противагу зарозумілим священикам Риму, наслідували приклад свого Вчителя, Котрий “не прийшов, щоб Йому служили, але щоб служити іншим”. Вони пасли отару Божу, направляючи її на зелені пасовища, до живих джерел Його Святого Слова. Далеко від пам'ятників світської величі й зарозумілості народ збирався не в розкішних храмах і величних соборах, але під тінню скель, в долинах Альп, а під час небезпеки — в якійсь скелястій фортеці, щоб там почути слова правди від слуг Христа. Пастори не лише проповідували Євангеліє, а й відвідували хворих, навчали дітей, допомагали тим, хто помилявся, намагалися вирішити всі суперечки і досягти загальної згоди і братської любові. Мирного часу вони жили завдяки добровільним пожертвуванням народу, але подібно до Павла — майстра по виготовленню наметів — кожний оволодівав якимось ремеслом, щоб в разі потреби заробляти собі на прожиття.

Пастори навчали молодь. Звичайно, увага приділялася і загальноосвітнім предметам, однак вивчення Біблії стояло на першому місці. Євангеліє від Матвія та Йоана, а також багато послань вивчалися напам'ять. Юнаки також переписували Святе Письмо. Деякі рукописи охоплювали цілу Біблію, інші вміщали лише стислі вибірки, до яких подавалися прості тлумачення текстів, складені тими, хто мав здібність пояснювати Писання. Таким чином побачили світ скарби Істини, так довго приховувані тими, хто намагався піднести себе вище Бога.

Завдяки терплячій, невтомній праці, часом в темних печерах землі, при світлі смолоскипів, текст за текстом, розділ за розділом, переписувалося Святе Письмо. І в міру продовження цієї праці відкрита Божа воля сяяла, наче чисте золото. Наскільки яскравішою, зрозумілішою й могутнішою вона ставала в результаті перенесених задля неї випробувань, могли усвідомити лише ті, що брали участь у цій праці. Небесні ангели оточували вірних працівників.

Незважаючи на всі зусилля сатани, спрямовані на те, щоб через папських священиків і прелатів поховати Слово Боже під сміттям заблуджень, єресі й забобонів, воно чудом збереглось без перекручень протягом усіх століть темного Середньовіччя. Воно несло на собі не людську печатку, а Божу. Люди невтомно намагалися затьмарити ясний і простий зміст Святого Письма, внести суперечності до його свідоцтв, але, подібно до ковчегу на велетенських хвилях морської глибини, Слово Боже витримує усі бурі, які загрожують знищити його. Подібно до того, як копальня приховує в собі багаті жили золота й срібла, а кожний бажаючий знайти дорогоцінні поклади мусить копати землю, так і Святе Письмо містить скарби Істини, що відкриваються лише старанним, скромним людям, які шукають їх з молитвою. Бог передбачив, щоб Біблія стала підручником для всього людства — в дитинстві, молодості й похилому віці, щоб люди досліджували її протягом усього свого життя. Бог дав Своє Слово людям, щоб розповісти про Себе. Кожна істина, що була заново засвоєна, більш глибоко розкриває характер її автора. Дослідження Писань — божественний засіб, покликаний ще тісніше з'єднати людину з її Творцем і дати більш повне розуміння Його волі. Біблія — це посередник у спілкуванні між Богом і людиною.