Розділ 12. Світанок у Франції

Після протесту в Шпеєрі та Аугсбурзького віровизнання, які ознаменували перемогу Реформації в Німеччині, надійшли роки боротьби і темряви. Протестантизм, ослаблений чварами серед його прихильників і зазнаючи весь час нападу з боку могутніх ворогів, здавалось, був приречений на повне знищення. Тисячі засвідчили своє свідчення кров'ю. Вибухнула громадянська війна, справу Реформації зрадив один з її вождів; найшляхетніші князі-реформатори були віддані в руки імператора, і їх, як полонених, водили з міста до міста. Але в час уявної перемоги імператора він зазнав нищівного удару. Він бачив, як здобич виривається з його рук, і врешті-решт змушений був зняти заборону з того вчення, викорінення якого стало метою його життя. Він готовий був ризикувати своєю імперією, скарбницею і власним життям заради викорінення єресі. Тепер він бачив свої армії ослабленими і виснаженими війнами, скарбницю порожньою, у його володіннях вибухали повстання, тоді як віра, яку він марно намагався придушити, поширювалась. Карл V боровся із Всемогутнім. Бог сказав: “Хай станеться світло!” (Буття 1:3), а імператор намагався всіма силами утримати темряву. Його плани провалились; передчасно постарівши, виснажений тривалою боротьбою, він зрікся престолу і закінчив своє життя в монастирі.

У Швейцарії, як і в Німеччині, настали темні дні для Реформації. У той час, коли багато областей приймали реформовану віру, інші продовжували сліпо вірити Риму. Переслідування тих, хто бажав прийняти істину, вилились у громадянську війну. Цвінглі та багато його прихильників полягли на кривавому Каппельському полі. Еколампадій, зворушений цим страшним горем, невдовзі помер. Рим святкував перемогу і в багатьох місцях, здавалось, відновлював свій втрачений вплив. Але Той, Чиї наміри вічні, не забув Своєї справи і не залишив Свій народ. Його рука готувала їм визволення. Він покликав Своїх слуг в інших країнах, щоб вони продовжували справу Реформації.

У Франції, перш ніж там почули про Лютера, настав світанок. Один з перших прийняв світло старий Лефевр, високоосвічена людина, професор Паризького університету, щирий і відданий прихильник римської церкви. Досліджуючи давню літературу, він звернув увагу на Біблію і почав викладати її своїм студентам.

Лефевр, ревний шанувальник святих, вирішив написати історію святих і мучеників, посилаючись на церковні перекази. Це була велика праця, і він виконав значну її частину. Але одного разу йому спало на думку, що Біблія може допомогти йому в цьому, і тоді Лефевр почав досліджувати її. Справді, на сторінках Святого Письма він знайшов життєписи святих, але не тих, які згадуються в римському церковному календарі. Потоки божественного світла осяяли його розум. Він був приголомшений і з огидою відвернувся від розпочатої ним праці, присвятивши себе вивченню Слова Божого. Незабаром Лефевр почав проповідувати дорогоцінні істини, які знайшов в ньому.

У 1512 p., ще до початку реформаторської діяльності Лютера і Цвінглі, Лефевр писав: “Бог наділяє нас праведністю через віру, яка Його благодаттю дає нам виправдання до вічного життя” (Wylie. V.13. Ch.1). Якось роздумуючи над таємницею відкуплення, він вигукнув: “О, невимовна велич заміни: Безгрішний — осуджений, а злочинець — виправданий; Той, Хто є Благословенням, несе на Собі прокляття, а проклятий — благословення. Життя помирає, а мертвий оживає. Слава — оповита темрявою, а той, хто знає лише ганьбу і сором, зодягається в славу” (D'Aubigne. V.12. Ch.2).

І хоча Лефевр навчав, що слава спасіння належить тільки Богові, він також стверджував, що послух є обов'язком людини. “Якщо ти належиш до Церкви Христової, — говорив він, — то ти є членом її тіла. А якщо ти частка її тіла, то в тобі перебуває повнота божественного єства... О, якби тільки люди усвідомлювали цю перевагу, наскільки чистішим, доброчеснішим і святішим було б їхнє життя і якою нікчемною була б людська слава, що перебуває в них і котру тілесні очі не можуть бачити” (Ibid. V.12. Ch.2).

Серед студентів Лефевра були такі, що з великим зацікавленням слухали його слова, а після того, як замовкнув голос їхнього вчителя, вони продовжували звіщати істину. До них належав Уїльям Фарель. Син побожних батьків, навчений сліпо довіряти вченням церкви, він міг разом з апостолом Павлом сказати про себе: “...я жив, як фарисей, за найсуворішим в нашому віросповіданні вченням” (Дії 26:5). Вірний прихильник Рима, Фарель горів бажанням знищити всіх єретиків, які насмілилися виступити проти церкви. “Я скреготав зубами, як лютий вовк, коли чув, що хтось виступає проти папи”, — згадував він пізніше про цей період свого життя (Wylie. V.23. Ch.2). Він був невтомним шанувальником святих і разом з Лефевром відвідував церкви Парижа, молячись біля кожного вівтаря і прикрашаючи своїми дарами святі гробниці. Але ця обрядовість не могла дати душевного спокою. Усвідомлення власної гріховності не залишало його навіть після виконання всіх ритуалів для спокути гріха. Як голос з небес, він прийняв слова реформатора: “Спасіння через благодать”. “Безгрішний осуджений, а злочинець — виправданий”. “Тільки хрест Христа відчиняє ворота небес і зачиняє ворота пекла” (Ibid. V.13. Ch.2).

Фарель з радістю прийняв істину. Навернувшись, як Павло, він залишив ярмо традицій і прийняв свободу синів Божих. “Замість кровожерливого серця хижого вовка він набув серце ніжного і смиренного ягняти; він цілком відвернувся від папи і віддав себе Ісусу Христу” (D'Aubigne. V.12. Ch.3).

Якщо Лефевр продовжував поширювати світло правди серед студентів, то Фарель, такий же ревний у справі Христа, як і в своєму попередньому переконанні, почав публічно проповідувати істину. Один із сановників церкви, єпископ з міста Мо, невдовзі приєднався до нього. Інші вчителі, котрі користувалися великою повагою за свою вченість і здібності, також почали звіщати Євангеліє, і незабаром ця “Добра Новина” полонила серця людей з усіх верств, починаючи від ремісників і селян і кінчаючи королівським палацом. Сестра монарха Франциска І, який правив тоді у Франції, прийняла реформовану віру. Сам король і королева-мати деякий час прихильно ставилися до цієї віри, і реформатори з великою надією чекали того часу, коли вся Франція прийме Євангеліє.

Але їхнім сподіванням не судилося збутися. Переслідування і гоніння чекали учнів Христа. Однак за милістю Божою це було приховане від них. їм був даний спокійний час, щоб вони набрали сили, утвердились у вірі та могли зустріти бурю. Справа Реформації успішно розвивалась. Єпископ міста Мо ревно працював у своїй парафії, навчаючи світлом правди як духовних осіб, так І простий люд. Неосвічених і аморальних священиків він усував, а на їхні місця призначав освічених і побожних мужів. Єпископ дуже хотів, щоб Слово Боже стало доступним для народу, і його бажання невдовзі здійснилося. Лефевр взявся за переклад Нового Завіту. І в той самий час, коли Біблія Лютера з'явилася німецькою мовою у Віттенберзі, Новий Завіт французькою мовою був виданий у місті Мо. Єпископ не шкодував ні засобів, ні сили для розповсюдження Нового Завіту серед своїх парафіян, і незабаром селяни місцевості Мо отримали його.

Як помираючі від спраги мандрівники з радістю припадають до живого джерела, так і ці душі прийняли небесну вістку. Як селяни на ланах, так і ремісники в своїх майстернях потішали себе у своїй щоденній тяжкій праці та в хвилини короткого перепочинку розмовляли про дорогоцінні істини Біблії. Вечорами замість того, щоб проводити час у корчмах, вони збиралися по домівках, щоб читати Слово Боже, і об'єднувались у молитвах, прославляючи Бога. Незабаром у цих громадах сталися великі переміни. Хоча вони належали до найнижчих верств і були лише малоосвіченими селянами, звикнули до тяжкої праці, в їхньому житті відчувався оновлюючий, перетворюючий вплив божественної благодаті. Покірні, люблячі й святі, вони стали живими свідками того, що може зробити Євангеліє з тими, хто щиро приймає його.

Світло, запалене в місцевості Мо, поширювало свої промені далі. Щоденно збільшувалася кількість навернених. Лють римських ієрархів деякий час стримував король, котрий з презирством ставився до обмеженості та фанатизму ченців, але врешті-решт керівники папської церкви здобули перемогу. Запалали вогнища. Єпископ Мо змушений був зробити вибір: відречення або вогнище; він обрав легший шлях. Але незважаючи на падіння свого пастиря, отара залишилася вірною Богові. Багато мучеників у полум'ї вогню засвідчили Божу істину. Своєю відвагою і вірністю ці смиренні християни зверталися з палаючого вогнища до тисяч інших людей, котрі в спокійні дні ніколи не отримали б такого свідоцтва.

Не тільки прості й бідні люди насмілювалися серед страждань і глузувань свідчити про Христа. У князівських замках і палацах також знайшлися благородні душі, для котрих правда була дорожчою, ніж багатство, становище і навіть життя. Лицарський обладунок не раз приховував під собою більш піднесений і стійкий дух, ніж він був під єпископською мантією і митрою. Луї де Беркен походив зі шляхетного роду. Лицар хоробрий і сповнений гідності, вишуканої поведінки і бездоганної моралі, дуже спраглий до знань, “він був, — як зазначив один дослідник, — гарячим захисником папських постанов, старанним відвідувачем богослужінь і слухачем проповідей... а вінцем його доброчесності була особлива огида до лютеранства”. Але коли Провидіння Боже дало в його руки Біблію, він був вражений, що знайшов у ній “не вчення Рима, а вчення Лютера” (Wylie. V.13. Ch.90). З цього часу Луї де Беркен присвятив себе справі Євангелія.

Він був одним з найосвіченіших представників французької знаті. За його талановитість і красномовність, відвагу і безстрашну геройську ревність, за його вплив при дворі (він був королівським улюбленцем) де Беркена вважали великим реформатором своєї країни. Теодор Беза говорив: “Беркен став би другим Лютером, якби в особі Франціска І знайшов другого курфюрста”. “Він гірший від Лютера!” — кричали папісти (Ibid. V.13. Ch.9). Романісти Франції боялись його більш за все. Вони ув'язнили його як єретика, але король звільнив. Роками точилася ця боротьба. Франциск І, вагаючись між Римом і Реформацією, стримував лють ченців. Тричі папська влада заточувала де Беркена до в'язниці, але його звільняв монарх, який захоплювався його генієм, благородством характеру і не дозволяв, щоб він став жертвою римських ієрархів.

Де Беркена неодноразово попереджували про небезпеку, котра йому загрожувала у Франції, і радили наслідувати приклад тих, що знайшли собі притулок у добровільному вигнанні. Боязкий пристосуванець Еразм Роттердамський, котрому, незважаючи на всю глибину його знань, не вистачило моральної величі, щоб захищати істину ціною власного життя і честі, писав де Беркену: “Попроси, щоб тебе направили послом в яку-небудь країну, або вирушай в подорож по Німеччині. Ти знаєш Беде (бенедиктинського монаха) і йому подібних — це тисячоголове чудовисько, яке вивергає на всі боки отруту; твоїх ворогів легіони. І навіть якби твоя справа була кращою за справу Ісуса Христа, то й тоді вони не заспокояться, доки не знищать тебе. Не дуже покладайся на заступництво короля. У будь-якому випадку не компрометуй мене перед богословським факультетом” (Ibid. V.13. Ch.9).

Але з посиленням небезпеки зростали відвага і завзяття де Беркена. Далекий від того, щоб чинити згідно з дипломатичними та егоїстичними порадами Еразма, він вирішив діяти ще сміливіше. Він буде не тільки захищати істину, а й викривати оману. Ті звинувачення в єресі, які папісти висували проти нього, він зверне на них. Найактивнішими і найлютішими противниками де Беркена були вчені доктори і ченці богословського факультету великого Паризького університету, котрий вважався вищим духовним авторитетом як у місті, так і в державі. У їхніх творах де Беркен знайшов 12 положень і публічно оголосив їх єретичними, бо вони суперечили Біблії. Звернувшись до короля, реформатор попросив його стати суддею у цій дискусії.

Монарх, бажаючи порівняти силу й гостроту думки керівників обох сторін, які боролися між собою, і зрадівши нагоді упокорити пихатих ченців, звелів, щоб вони захищали свою справу на основі Біблії. Ченці й самі розуміли, що ця зброя не принесе їм успіху, а ось такими засобами, як тюрми, тортури і вогнище, вони володіли краще. Тепер же суперники помінялися ролями, і ченці побачили себе на краю тієї прірви, в яку сподівалися вкинути де Беркена. У розгубленості вони шукали якогось виходу.

“Якраз у той час був опоганений образ Діви Марії, встановлений на розі однієї з вулиць міста. Це викликало велике хвилювання серед мешканців міста. На цьому місці збиралися натовпи стривожених людей, котрі висловлювали свій жаль і обурення. Король також був глибоко зворушений. Ченці вирішили використати цю нагоду, щоб домогтися свого, і заявили: ‘Ось плоди вчення де Беркена. Незабаром все буде повалене — і релігія, і право, і навіть престол, — внаслідок цієї лютеранської змови’” (Ibid. V.13. Ch.9).

І знову де Беркена схопили. Короля тоді не було в Парижі, і ченці мали змогу діяти. Реформатора засудили на смерть, а щоб перешкодити Франциску І врятувати його, вирок був виконаний удень його оголошення. Опівдні де Беркена повели на місце страти. Величезний натовп людей зібрався, щоб побачити страту, і багато хто з подивом і жахом дивився, що жертвою папства став один із найхоробріших представників дворянського роду — лицар Франції. Здивування, гнів, обурення і гірка ненависть затьмарили обличчя зворушених людей, і тільки одне обличчя залишалося спокійним. Думки мученика були далекі від цієї метушні; він бачив тільки свого Господа.