Розділ 8. Поборник правди 

Христос говорив про невіруючих юдеїв: “Холи б Я не прийшов і не говорив їм, вони не мали б гріха, а тепер не мають виправдання за свій гріх” (Івана 15:22). Та сама божественна сила свідчила через Лютера і зверталася до імператора і князів Німеччини. І коли світло істини Божого Слова осяяло зібрання, Дух Божий в останній раз звернувся до багатьох присутніх тут. Подібно до того, як Пилат багато століть тому допустив, щоб гордість і жадоба популярності закрили його серце для Відкупителя світу; як Фелікс із тремтінням повелів вісникові істини: “Тепер іди собі, відповідного ж часу покличу тебе!” (Дії 24:25); як заявив гордий Агріппа: “Ти мало що не намовляєш мене, щоб я став християнином...” (Дії 26:28), але не прийняв послане йому небесами світло, — так Карл V, поступаючись світській гордості та політиці, вирішив відкинути світло правди.

По місту поширились чутки про змову проти Лютера і викликали велике збудження. У реформатора було багато друзів, і знаючи віроломну жорстокість Рима до всіх, хто насмілювався викривати його зіпсутість, вони вирішили врятувати Лютера. Сотні знатних мужів поклялись захищати його. Чимало з них відверто заявили, що імператорське послання є нічим іншим, як проявом покірності панівній силі Рима. На брамах домів і громадських місць були вивішені плакати і гасла; в одних Лютера захищали, а в інших — осуджували. На одному із них були написані сповнені великого значення слова стародавнього мудреця: “Горе, краю, тобі, коли цар твій — хлопчина” (Екклезіяста 10:16). Повсюдне співчуття, яке висловлювали Лютеру в Німеччині, переконало як імператора, так і сейм, що найменша несправедливість до реформатора загрожує не тільки спокою імперії, а й престолу.

Фрідріх Саксонський виявляв розумну стриманість, старанно приховуючи своє ставлення до реформатора, але водночас охороняв його, спостерігаючи як за всіма його кроками, так і за діями його ворогів. Багато було й таких, хто не приховував своєї симпатії до Лютера. Його відвідували князі, графи, барони й інші як державні, так і церковні знамениті діячі. “Невелика кімната доктора, — писав Спалатін, — не могла вмістити всіх відвідувачів” (Vartin. V.I. P.404). Люди дивились на нього як на когось більшого, ніж звичайна людина. Навіть ті, хто не вірив у його вчення, не могли не захоплюватися його душевною шляхетністю, ніж піти проти власного сумління.

Були вжиті найрішучіші заходи, щоб змусити Лютера примиритися з Римом. Князі та інші впливові особи переконували реформатора, що коли він і надалі буде опиратись і продовжувати виступати проти церкви й собору, то його проженуть з країни і він залишиться без захисту. На це Лютер відповів: “Євангеліє Христа не може бути проповідане без боротьби... Чому ж тоді страх перед небезпекою повинен розлучити мене з Господом і Його Словом, котре єдине є істиною? Ні, я краще віддам у жертву своє тіло, кров і життя! ” (D'Aubigne. V.7. Ch.10).

Знову й знову робилися спроби переконати Лютера підкоритись імператорові, а тоді вже ніщо не буде загрожувати йому. “Я погоджуюсь, — сказав він у відповідь, — і глибоко переконаний, що імператор, князі чи найпростіші християни мають право досліджувати і судити мої діла, але за однієї умови — робити це в світлі Божого Слова. Людям не залишається нічого іншого, як тільки підкоритися йому. Не примушуйте мене чинити проти сумління, яке зв'язане узами Слова Божого” (Ibid. V.7. Ch.10).

Іншого разу Лютер відповів: “Я готовий відмовитися від охоронної грамоти і віддати своє життя в руки імператора, але відмовитися від Слова Божого — ніколи!” (Ibid. V.7. Ch.10). Він був готовий підкоритися рішенню сейму, але за умови, що його дії не будуть суперечити Святому Письму. “Що стосується Слова Божого і віри, — додав він, — то кожний християнин є таким же добрим суддею, як і папа зі своїми численними соборами” (Martyn. V.1. P.404). Невдовзі друзі і вороги переконались, що будь-які намагання примирити Лютера з Римом будуть марними.

Якби реформатор поступився хоча б одним принципом, тоді сатана і все його воїнство отримали б перемогу. Але його непохитна стійкість стала запорукою звільнення Церкви і поклала початок новій, кращій ері. Вплив цієї однієї людини, яка насмілилася думати і самостійно діяти в духовних питаннях, викликав зміни в церкві й світі не тільки в його час, але і в прийдешніх поколіннях. Стійкість і вірність Лютера до кінця часу будуть служити натхненним прикладом для тих, хто пережили подібні випробування. Сила і велич Божа були звеличені понад людські собори і силу сатани.

Незабаром імператорським наказом Лютерові було звелено повернутися додому, і він знав, що вслід за цим повелінням буде його осудження. Загрозливі хмари згущалися над ним, але коли реформатор покидав Вормс, його серце було сповнене радісних почуттів. “Сам диявол, — писав він, — охороняв папську твердиню, але Христос зробив у ній великий пролом, і сатана змушений був визнати, що Господь сильніший за нього” (D'Aubigne. V.7. Ch.10).

Не бажаючи, щоб його стійкість і рішучість розцінювалися як бунт, Лютер незабаром після від'їзду з Вормса написав до імператора: “Хай Бог, Який бачить усі серця, буде і моїм Свідком, бо я готовий в честі і в безчесті, у житті і в смерті покірно коритися Вашій імператорській величності в усьому, якщо це не суперечить Святому Письму, котрим людина живе. В усіх справах земного життя моя вірність вам буде непохитною, бо для спасіння немає значення, чи придбаю я тут щось, чи втрачу. Але якщо йдеться про вічність, то ми повинні підкорятися Божій волі, а не людській. Бо таке підкорення в духовних питаннях є істинним поклонінням, яке повинно належати тільки Творцеві” (Ibid. V.7. Ch.ll).

Коли Лютер повертався з Вормса, люди зустрічали його значно тепліше, ніж по дорозі на сейм. Високе духовенство вітало відлученого від церкви ченця, а світська влада вшановувала людину, засуджену монархом. Його просили проповідувати, і незважаючи на заборону імператора, Лютер знову став за кафедру. “Я ніколи не обіцяв закувати Слово Боже в кайдани, — говорив він, — і не зроблю цього” (Martyn. V.1. P.420).

Одразу ж після від'їзду Лютера із Вормса папісти змусили імператора видати наказ, в якому реформатор був проголошений “самим сатаною в подобі людини, одягнутої у чернечу рясу” (D'Aubigne. V.7. Ch.11). Після закінчення часу чинності охоронної грамоти цей наказ вимагав вжити найрішучіших заходів для припинення діяльності Лютера. Ніхто не мав права надавати йому притулок, забезпечувати їжею чи водою, надавати йому допомогу словом чи ділом, таємно чи прилюдно. Усюди, де Лютер не знаходився б, його мали право арештувати і передати владі. Прихильники реформатора також підлягали арешту, а їхнє майно — конфіскації. Твори Лютера було наказано знищити; і врешті-решт всі, хто б насмілився порушити цей наказ, підлягали осудженню. Курфюрст Фрідріх Саксонський і князі, котрі прихильно ставилися до Лютера, незабаром після його від'їзду залишили Вормс, і сейм затвердив імператорський наказ. Прибічники Риму торжествували. Тепер, як вони думали, доля Реформації вирішена.

Але в цей небезпечний час Бог передбачив шлях для порятунку Свого слуги. Пильне око друга стежило за кожним рухом Лютера, шляхетне і вірне серце вирішило врятувати його, адже було ясно, що Рим задовольниться тільки смертю реформатора. Врятувати його із пащі лева можна було тільки у відлюдній схованці. Бог наділив мудрістю Фрідріха Саксонського розробити план врятування Лютера. За допомогою вірних друзів цей план був здійснений, і реформатор був надійно схований як від друзів, так і від ворогів. По дорозі додому Лютер був несподівано схоплений, розлучений зі своїми супутниками і поспішно вивезений у Вартбурзький замок — самітню гірську твердиню.

Викрадення Лютера було огорнено такою таємницею, що тривалий час навіть сам Фрідріх нічого не знав про місце його перебування. Але навмисна необізнаність курфюрста також була запланована з метою, щоб ненароком не зрадити таємниці. Фрідріх Саксонський був задоволений, що реформатор у безпеці, і щиро радів цьому.

Минули зима, літо, осінь. Знову настала зима, а Лютер далі залишався полоненим у невідомому замку. Алеандр і його прихильники торжествували, сподіваючись, що світло Євангелія невдовзі зовсім згасне. Але всупереч їхнім сподіванням реформатор увесь час наповнював свій світильник оливою із скарбниці істини, і його світло повинно було засяяти ще яскравіше.

У гостинній атмосфері Вартбурзької фортеці Лютер деякий час насолоджувався відпочинком після запеклої боротьби. Але нетривалою була його насолода спокоєм і тишею. Звиклий до діяльного життя і впертої боротьби, він тяжко зносив вимушену бездіяльність. У ті сповнені самотності дні він замислився над станом церкви і у відчаї вигукнув: “На жаль, в останні дні Його гніву нема жодної людини, яка б стіною стала перед Господом, щоб спасти Ізраїль!” (Ibid. V.9. Ch.2). Він знову думав про себе, побоюючись за втечу з поля бою. Він докоряв собі за бездіяльність і потурання своїм слабкостям. Але щодня він робив більше, ніж взагалі здатна зробити людина. Його перо ніколи не відпочивало. Вороги тішили себе надією, що примусили замовкнути голос реформатора назавжди, але незабаром були стривожені й вражені очевидними доказами його діяльності. Велика кількість трактатів, які вийшли з-під пера Лютера, розійшлась по всій Німеччині. Крім того, він зробив велику послугу своїм співвітчизникам тим, що переклав німецькою мовою Новий Заповіт. Зі свого скелястого Патмоса він цілий рік продовжував проповідувати Євангеліє і викривати гріхи й оману свого часу.

Бог усунув Свого слугу з арени суспільного життя не тільки для того, щоб зберегти його від люті ворогів, але щоб дати змогу в спокійній обстановці виконувати іншу важливу працю. Мала бути виконана ще цінніша робота і досягнуті ще важливіші результати. В самотності своєї гірської схованки Лютер був позбавлений людської підтримки і відгороджений від світської похвали. Таким чином він був урятований від гордості та самовпевненості, якими так часто супроводжується успіх. Через страждання і приниження Лютер знову приготувався до того, щоб упевнено іти по запаморочливих вершинах, на котрі був так несподівано піднесений.

Коли люди втішаються свободою, яку їм приносить істина, вони схильні прославляти тих, кого Бог використав для того, щоб розірвати пуга омани і забобонів. Сатана намагається відвернути думки і почуття людини від Бога і зосередити їх на людях, котрих використовує Бог; диявол спонукає людину прославляти знаряддя і опускати з поля зору божественну руку, яка керує всіма історичними подіями. Дуже часто духовні вожді, звеличені таким чином, забувають про свою залежність від Бога і більше покладаються на себе. Внаслідок цього вони намагаються впливати на сумління і свідомість людей, котрі схильні шукати керівництва в них, а не в Слові Божому. Справа реформи часто затримується, коли її прихильники плекають у собі такого духа. Бог захистив Реформацію від такої небезпеки. Він бажав, щоб на цій праці лежала не людська печать, а Божа. Очі людей були звернуті на Лютера як на тлумача правди, але він був усунутий, щоб погляди всіх звернулися до вічного Творця правди.