Розділ 8. Поборник правди 

В Ерфурті Лютера прийняли з пошаною. Оточений збудженим від захоплення натовпом, він повільно просувався вулицями міста, де колись не раз ходив із жебрацькою торбою. Він відвідав свою чернечу келію і пригадав усю боротьбу, в якій брав участь і завдяки якій тепер його душа і вся Німеччина осяяні світлом. Лютера наполегливо просили виступити з проповіддю. Хоч йому цього не дозволялось робити, але імператорський посланець дав свій дозвіл, і колишній чернець, що недавно виконував найчорнішу роботу в монастирі, зійшов на кафедру.

Він звернувся до цього великого зібрання словами Христа: “Мир вам!.. Філософи, доктори і письменники вчать людей, як їм отримати життя вічне, але безрезультатно. І про це я бажаю тепер поговорити з вами... Бог воскресив з мертвих одного Мужа — Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він знищив смерть, викоренив гріх і закрив ворота пекла. Це робота спасіння... Христос переміг! Ось найвідрадніша вістка. І ми спасенні Його заслугами, а не своїми. Наш Господь Ісус Христос сказав: ‘Мир вам, погляньте на Мої руки, тобто, людино, подивись! Це Я, тільки Я взяв твій гріх і спасаю тебе, і тепер ти маєш мир, — говорить Господь’”.

Продовжуючи, Лютер говорив далі про те, як справжня віра повинна виявлятись у святому житті. “Оскільки Бог спас нас, то ми повинні чинити так, щоб наші вчинки були до вподоби Йому. Багатий ти? Нехай твоє багатство допомагає потребам бідних. Бідний ти? Нехай твої послуги будуть прийняті багатими. Якщо ж твоя праця приносить користь тільки тобі, то все твоє служіння ніщо інше, як обман” (Ibid. V.7. Ch.7)

Люди слухали, як зачаровані. Це був хліб життя, який Лютер роздавав голодним душам. Він підносив Христа вище пап, легатів, імператорів і князів. Він нічого не сказав про своє небезпечне становище. Він не хотів викликати до себе співчуття. Говорячи про Христа, він забував про себе. Він перебував у тіні Голгофського Страдника, прагнучи лише одного — проповідувати Ісуса як Спасителя грішників.

Подорожуючи далі, реформатор усюди зустрічав до себе більшу увагу й інтерес. Цікаві натовпи оточували його, і дружні голоси попереджуали про задум прибічників Рима. “Вони спалять тебе, — говорили декотрі, — і перетворять в порох, як вчинили з Гусом”. Лютер відповідав: “Якби вони запалили вогонь на всій дорозі від Віттенберга до Вормса, а полум'я його досягало б навіть небес, то й тоді в Ім'я Господа я перейшов би через нього; я повинен стати перед ними, я ввійду в пащу цього чудовиська і потрощу його зуби, проповідуючи Ісуса Христа” (Ibid. V. 7. Ch. 7).

Звістка про наближення Лютера до Вормса викликала велике хвилювання. Друзі переживали за нього, а вороги побоювалися успіху його справи. Були прийняті всі найрішучіші заходи, щоб переконати реформатора не входити в місто. Папські агенти намовляли його піти в замок одного лицаря, прихильного до нього, де всі непорозуміння вирішаться мирно. Друзі намагались залякати його, розповідаючи про небезпеку, що загрожувала йому. Але всі ці спроби були безуспішними. Лютер залишався непохитним і заявив: “Навіть якби у Вормсі було стільки демонів, скільки плиток черепиці на дахах будинків, то й тоді я ввійду до нього” (Ibid. V. 7 Ch. 7.).

У Вормсі Лютера зустрів величезний натовп народу, котрий вийшов до воріт міста. Такої кількості людей не збиралося навіть при зустрічі імператора. Хвилювання було незвичайне. З-посеред натовпу почувся різкий і сумний голос, який монотонне співав похоронну пісню і перестерігав великого реформатора про долю, яка його чекає. “Бог буде моєю охороною”, — сказав Лютер, виходячи з екіпажу.

Прихильники папи не вірили, що Лютер насмілиться з'явитися у Вормсі, і тепер його прибуття сповнило їх жахом. Імператор негайно скликав своїх радників, щоб вирішити, яку обрати тактику. Один з єпископів, відданий папіст, заявив: “Ми надто довго обмірковували цю справу. Ваша імператорська величність може дуже швидко звільнитися від цього чоловіка. Хіба Сигізмунд не видав Яна Гуса на спалення? Ми не зобов'язані давати охоронної грамоти єретикам і дотримуватись її принципу”.

— “Ні, — відповів імператор, — ми повинні виконати свою обіцянку” (Ibid. V.7. Ch.8). І було вирішено вислухати реформатора.

Усе місто бажало бачити цю незвичайну людину, і невдовзі великі натовпи людей зібрались перед будинком, де він зупинився. Лютер ще не цілком одужав від перенесеної хвороби, був змучений двотижневим подорожуванням, та й треба було підготуватися до важливих подій, які мали відбутися на сеймі. Йому необхідний був спокій і відпочинок. Але люди так сильно прагнули побачити Лютера, що йому вдалося відпочити недовго. Дворяни, лицарі, священики і мешканці міста оточили його. Одні сміливо вимагали провести реформу церкви, викрити всі зловживання духовенства; ці люди, як говорив Лютер, “були звільнені моїм Євангелієм” (Martyn. P.393). Вороги, так само, як і друзі, прийшли подивитись на безстрашного ченця, і він приймав їх з непорушним спокоєм, відповідаючи всім з гідністю і мудрістю. Він тримався гордо і мужньо. Його бліде і худе обличчя зі слідами недавньої хвороби і втоми випромінювало радість і доброту. Урочистість і глибока щирість слів надавали йому такої сили, що навіть вороги не були спроможні протистояти йому. Як прихильники, так і недруга дивувались. Одні були переконані, що його супроводжує божественна сила, інші говорили про нього те, що фарисеї говорили про Христа: “Він демона має”.

Наступного дня Лютера викликали до сейму. Імператорський сановник увів його в зал засідань, але тільки з великими труднощами Лютер зміг добратися до свого місця. Усі проходи були заповнені народом, котрий нетерпляче хотів побачити ченця, що насмілився протистояти авторитетові папи.

Перед тим, як Лютер повинен був стати перед суддями, один старий генерал, герой багатьох битв, ласкаво сказав йому: “Бідний монаше! Тобі доведеться зайняти більш благородну позицію, якої не займали ні я, ні інші полководці у найкривавіших битвах. Але якщо твоя справа справедлива і ти впевнений у ній, іди вперед в Ім'я Боже і нічого не бійся. Бог не покине тебе!” (D'Aubigne. V.7. Ch.8).

Нарешті Лютер став перед сеймом. Імператор сів на трон. Його оточили найбільш високопоставлені сановники імперії. Ніколи ще ніхто із простих людей не стояв перед імпозантнішим зібранням, як це, де Мартін Лютер повинен був захищати свою віру. “Уже сама його присутність тут означала велику перемогу над папством. Папа засудив його, але тепер він стояв перед судом, який, переглядаючи його справу, поставив себе вище папи. Папа відлучив Лютера від церкви і викинув його з людського суспільства, та все ж реформатора ввічливо запросили на найвеличніше зібрання того часу. Папа засудив його на вічне мовчання, а йому дали змогу виступити перед тисячами уважних слухачів, котрі з'їхалися сюди з найвіддаленіших куточків християнського світу. Отже, через Лютера була звершена велика революція. Рим уже сходив зі свого престолу, і причиною його приниження був протест ченця” (Ibid.V.7. Ch.8).

Перед цим могутнім представницьким зібранням реформатор, який був простого походження, почував себе зніяковіло і збентежено. Дехто з князів, бачачи його стан, підходив до нього, щоб підбадьорити, а один з них тихо сказав: “Не лякайся тих, хто може погубити тільки тіло, а душі не в змозі полонити”. Інший додав: “Коли поведуть вас до правителів та до царів за ім'я Моє, то Дух Отця Мого пригадає вам, що говорити”. Таким чином великі мужі цього світу словами Христа зміцнили Його слугу в час випробовування.

Лютерові відвели місце перед самим престолом імператора. Глибока тиша запанувала в переповненому залі. Тоді встав імператорський урядник і, вказуючи на збірку творів Лютера, зажадав, щоб реформатор відповів на два запитання: чи визнає він їх своїми і чи має намір відректися від викладених у них поглядів. Після того, як були зачитані назви книг, Лютер відповів, що визнає ці книги своїми, “а щодо другого питання, — сказав він, — то оскільки воно стосується віри і спасіння душі, а також Слова Божого — одного з найбільших і найдорожчих дарів як на небі, так і на землі, то було б нерозважливо давати відповідь, не обдумавши цього заздалегідь. Адже ж я можу не висловити всього того, чого вимагають обставини, або навпаки, сказати більше, ніж того вимагає істина, і, таким чином, згрішити проти слів Христа: ‘Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед небесним Отцем Моїм’ (Матвія 10:33). Тому найпокірніше прошу Вашу імператорську величність дати мені час, щоб я міг відповісти, не завдаючи зневаги Слову Божому” (D'Aubigne. V.7. Ch.8).

Лютер вчинив мудро, звертаючись до імператора з таким проханням. Його поведінка переконала все зібрання, що він не діє під впливом миттєвої пристрасті. Такий спокій і самовладання, яких ніхто не чекав побачити в цьому сміливому і стійкому чоловікові, додали йому сили, і наступного разу він дав відповідь з такою розсудливістю, рішучістю, мудрістю і гідністю, що здивував усе зібрання, розчарував противників і глибоко вразив їх зарозумілість і гординю.

Наступного дня Лютер повинен був дати остаточну відповідь. Несподівано він занепав духом, бачачи, які могутні сили об'єдналися проти істини. Його віра похитнулася; страх і трепет пройняли його, і жах охопив йому душу. Лютер виразно побачив зростаючу небезпеку. Йому почало здаватись, що ворога вже готові святкувати перемогу і сили темряви виграли битву. Густі хмари все густіше огортали його, ніби віддаляючи від Бога. Він прагнув запевнення, що Господь воїнства буде з ним. В агонії духа Лютер упав ниць і від усього серця благав, щоб Бог почув його.

“О Всемогутній і Вічний Боже, — молився він, — який страшний цей світ! Ось! Він відкриває свою пащу, щоб поглинути мене, а я так мало вповаю на Тебе... Якщо я повинен покладатись тільки на могутність цього світу, то все пропало... Тоді прийшла моя остання година і вирок підписаний... О Боже! Допоможи мені перемогти мудрість цього світу. Зроби це... Тільки Ти один можеш... бо це не моя справа, а Твоя. Я не маю що тут робити, мені немає про що сперечатися із сильними світу цього... Але це Твоя справа, справедлива і вічна. О Господи, допоможи мені! Вірний і незмінний Боже, я не покладаю надії на людину. Усе, що людське, — мінливе, все, що походить від людини, — ненадійне. Ти обрав мене для цієї справи... будь зі мною в Ім'я Твого улюбленого Сина, Ісуса Христа, Котрий тільки один с моїм захистом і твердинею” (Ibid. V.7. Ch.8)

Премудре Провидіння допустило, щоб Лютер усвідомив небезпеку, яка загрожувала йому, і не покладався на власні сили та не накликав на себе біди. Однак не можливість страждань, тортур або неминучої смерті жахала Лютера. Він переживав кризу і усвідомлював свою безсилість перемогти її. Через його неміч може зазнати поразки справа істини. Він змагався з Богом не заради власної безпеки, а заради торжества Євангелія. Агонія його душі нагадувала нічну боротьбу Ізраїля з ангелом біля потоку. І подібно до Ізраїля він вийшов переможцем. Відчуваючи повну безпомічність, Лютер з вірою звернувся до Христа, могутнього Визволителя. Він отримав запевнення, що буде на сеймі не один, і це зміцнило його. В душі Лютера знову запанував спокій, і він радів через те, що йому дозволено звеличити Слово Боже перед правителями народів.

Твердо покладаючись на Бога, Лютер приготувався до боротьби. Він продумав план виступу, підібрав цитати зі своїх творів і необхідні докази зі Святого Письма для підтвердження власних слів. Потім, поклавши ліву руку на відкриту Біблію, підняв праву руку до неба і дав обітницю залишатися вірним Євангелію і визнавати свою віру навіть в тому випадку, коли йому доведеться засвідчити її власною кров'ю (Ibid. V.7. Ch.8).