Розділ 14. Розповсюдження вістки на британських островах

У той час, коли Лютер відкрив німецькому народові недоступну досі Біблію, Уїльям Тіндаль був спонуканий Духом Божим зробити те саме для Англії. Біблія Уїкліфа була перекладена з латинського тексту, в котрому було багато помилок. Вона ніколи не друкувалася, а ціна рукописного примірника була настільки високою, що тільки дехто з багатих людей та дворян міг придбати її. І більше того, суворо заборонена церквою, вона не набула значного розповсюдження. У 1516 p., за рік до знаменитих тез Лютера, Еразм Роттердамський опублікував грецьке і латинське видання Нового Завіту. Вперше Слово Боже було надруковане мовою оригіналу. У цьому виданні було виправлено чимало помилок попередніх видань, а зміст текстів викладений більш доступно. Це допомогло багатьом людям з освічених верств суспільства глибше зрозуміти суть істини і додало нової сили справі Реформації. Однак Слово Боже залишалось недоступним простолюду. Тіндаль повинен був закінчити почату Уїкліфом роботу і дати Біблію своїм співвітчизникам.

Старанний дослідник і ревний шукач істини, він прийняв Євангеліє, читаючи Новий Завіт, перекладений Еразмом грецькою мовою. Тіндаль безстрашно проповідував свої переконання, твердячи, що всяке вчення повинно перевірятися Святим Письмом. На заяву папства, що церква дала Біблію і тільки вона може пояснювати її, Тіндаль відповідав: “Ви знаєте, хто навчив орлів шукати собі здобич? Той Самий Бог навчає Своїх голодних дітей шукати Свого Отця в Його Слові. А щодо вас, то ви не тільки не дали Святого Письма, а й сховали його від нас. Це ви спалювали тих, хто проповідував його, і якби могли, то спалили б і саме Писання” (D'Aubigne. V.18. Ch.4).

Проповіді Тіндаля викликали велике зацікавлення, і багато людей приймали істину. Але священики були на сторожі, і тільки він залишав поле своєї діяльності, як вони погрозами і обманом намагалися звести нанівець наслідки його роботи. І це нерідко їм вдавалося. “Що робити? — запитував він. — У той час, як я сію в одному місці, ворог спустошує поле, яке я тільки що залишив. Я не можу бути одночасно всюди. О, якби християни мали Святе Письмо рідною мовою, то вони самі могли б опиратися цим фальшивим філософам. Без Біблії не можна утвердити народ в істині” (Ibid. V.18. Ch.4).

Ця думка не давала Тіндалю спокою. “У храмі Єгови, — міркував він, — псалми співалися мовою Ізраїлю, деяких суддів, то хіба Євангеліє не повинно звучати в нашому середовищі англійською мовою?.. Хіба церква повинна мати менше світла опівдні, ніжна світанку?.. Християни повинні читати Новий Завіт рідною мовою”. Богослови та вчителі церкви не могли прийти до єдиної думки. Але тільки за допомогою Біблії люди можуть прийти до істини. “Один слухає одного вчителя; другий — іншого. Кожний з цих авторів протирічить іншому. Як ми зможемо відрізнити правдиве від неправдивого?.. Як? Тільки за допомогою Слова Божого” (Ibid. V.18. Ch.4).

Трохи пізніше один католицький богослов у дискусії з Тіндалем вигукнув: “Краще ми залишимося без Закону Божого, ніж без папського!” Тіндаль відповів на це: “Я відкидаю папу і його закони. Якщо Бог збереже моє життя, то через кілька років я доб'юся того, що хлопчина, що йде за плугом, знатиме більше із Писання, ніж ви” (Anderson. Annals of the English Bible. P. 19).

Мета Тіндаля — дати народові Новий Завіт рідною мовою, що він плекав її у своєму серці, тепер остаточно визріла, і він зараз же взявся до цієї праці. Змушений покинути свій дім через переслідування, він вирушив у Лондон, де певний час безперешкодно працював. Однак незабаром гнів папістів знову змусив його втікати. Здавалося, в усій Англії Тіндалю не знайти місця, і він вирішив шукати притулку в Німеччині. Тут він почав друкувати переклад Нового Завіту англійською мовою. Двічі його праця зупинялася, але коли йому забороняли друкувати в одному місці, він перебирався в інше. Нарешті Тіндаль прибув у Вормс, де кілька років тому Лютер захищав Євангеліє перед сеймом. У цьому старовинному місті було багато друзів Реформації, і Тіндаль міг безперешкодно продовжувати свою справу. Незабаром було надруковано 3000 примірників Нового Завіту, і тоді ж з'явилось друге видання.

Він продовжував свою працю з великою ревністю і наполегливістю. Незважаючи на пильність англійської влади, Слово Боже різними способами доставлялося в Лондон, а звідти розповсюджувалось по всій країні. Папісти докладали чимало зусиль, щоб придушити істину, але даремно. Якось єпископ з Дарема купив в одного книготорговця, приятеля Тіндаля, цілу пачку його Біблій з наміром знищити їх, думаючи, що цим перешкодить поширенню Святого Письма. Але сталося цілком протилежне — на виручені гроші був куплений матеріал для нового, більш досконалого видання, яке в іншому випадку не було б надруковане. Коли пізніше Тіндаля ув'язнили, то йому було обіцяне звільнення за умови, що він видасть тих людей, які надавали йому матеріальну допомогу в друкуванні Біблії. Тіндаль відповів, що єпископ з Дарема зробив у цій справі більше, ніж будь-хто інший, бо заплатив велику суму грошей за віддруковані Біблії, давши йому змогу з новими силами продовжувати виконання цієї справи.

Тіндаль був виданий у руки ворогів і на багато місяців ув'язнений у в'язницю. Нарешті мученицькою смертю він засвідчив свою віру. Але приготовлена ним зброя допомогла іншим воїнам боротися протягом багатьох століть аж до наших днів.

Латимер за кафедрою теж відстоював думку, що народ повинен читати Біблію рідною мовою. “Автором Святого Письма, — писав він, — є Сам Бог, і це Писання містить у собі силу і вічність свого Творця. Нема царя, імператора, судді чи іншого правителя, який не був би зобов'язаний коритися Його святому Слову, Ми не повинні ходити манівцем, нехай Слово Боже керує нами. Ми не повинні йти шляхами наших предків, будемо робити не те, що робили вони, а те, що вони повинні були б робити” (Hugh Latimer. First Sermon Preached Before King Edward VI).

На захист істини стали Барнес і Фрайт, вірні друзі Тіндаля. їх підтримали Рідлей і Кранмер. Ці керівники англійської Реформації були освіченими людьми, і більшість із них користувалися повагою католицької церкви за їхню ревність і побожність, їхня опозиція папству стала результатом усвідомлення ними заблуджень “святого престолу”, їхня знайомство з таємницями Вавило-на надавало більшої сили свідченням проти нього.

“Тепер я задам вам дещо дивне запитання, — сказав одного разу Латимер. - Хто є найстараннішим єпископом і прелатом в усій Англії? ...Я бачу, що ви хочете почути його ім'я... Я скажу вам: це диявол... Він ніколи не покидає своєї єпархії; шукайте його будь-коли — і ви знайдете його завжди вдома; він повсякчас за роботою; ви ніколи не побачите його без діла ... за це я ручаюсь... Де поселяється диявол, там звільняються від книг і ставлять свічки; там зникає Біблія і з'являються чотки; там позбавляються світла Євангелія і запалюють свічки, які горять навіть опівдні; зрікаються хреста Христового і розмірковують про чистилище, яке очищує кишені віруючих; відмовляються зодягнути нагих, допомогти бідним і калікам, а прикрашають образи, дерево і камінь. Геть Божі постанови і Його святе Слово, нехай живуть людські перекази і закони... О, якби наші прелати з такою наполегливістю сіяли насіння доброго вчення, як сатана сіє кукіль!” (Ibid. Sermon of the Plough).

Головний принцип, який відстоювали ці реформатори, був той самий, що за нього боролися вальденці, Уїкліф, Гус, Лютер, Цвінглі та всі ті, хто об'єднався з ними, — це непохитний авторитет Святого Письма як мірила віри і життя. Вони відкидали право пап, соборів, святих отців і королів впливати на сумління людини в питаннях релігії. Біблія служила їм єдиним авторитетом, і нею вони випробовували всі інші вчення і твердження. Віра в Бога і Його Слово підтримувала цих святих мужів, коли вони віддавали своє життя на вогнищі. “Не падай духом, — звернувся Латимер до свого товариша, коли полум'я почало заглушати їхні голоси, — ми сьогодні запалимо таку свічку в Англії, яка, я в цьому впевнений, по милості Божій ніколи не згасне” (Works of Hugh Latimer. V.1. P.13).

У Шотландії насіння істини, посіяне Колумбом і його соратниками, ніколи не було цілком знищене. Протягом століть, навіть після того, як церкви в Англії підкорилися Риму, шотландська церква продовжувала відстоювати свою незалежність. Однак у XII ст. папство і тут пустило свої корені, і ніде його влада не була такою безмежною, як у цій країні. Ніде темрява не була густішою. Однак і тут пробивалися промені світла, які несли зі собою надію на світанок. Лоларди які проникали в Шотландію з Англії, приносячи з собою Біблію і вчення Уїкліфа, багато зробили для збереження євангельського світла. В кожному столітті були свої свідки і мученики.

З початком великої Реформації з'явилися твори Лютера і Новий Завіт Тіндаля англійською мовою. Не помічені папською ієрархією, ці вісники тихо обходили гори й долини, освітлюючи шлях в нове життя факелом істини, який майже зовсім згас у Шотландії. Таким чином руйнівна робота Рима, котра тривала чотири століття, зазнала поразки.

Пролита кров мучеників влила нові сили в цей рух. Папська влада, усвідомивши раптом небезпеку, яка загрожувала їй, спалила на вогнищі кількох найшляхетніших і найбільш шанованих синів Шотландії. Але цим вона тільки спорудила кафедру, з якої по всій країні залунали слова вмираючих мучеників, сповнюючи людські серця непохитним бажанням скинути кайдани Рима.

Гамільтон та Уішарт, мужі шляхетні як за походженням, так і за характером, а також багато інших скромніших послідовників, були спалені на вогнищі. Але з полум'я Уїшарта народився муж, якого вогонь уже не змусить замовкнути і якому з Божою допомогою судилося завдати смертельного удару папству в Шотландії.

Джон Нокс відвернувся від традицій і містицизму церкви і прийняв істину Божого Слова; учення Уїшарта ще більше зміцнило його рішення відкинути авторитет Рима і прилучитися до переслідуваних реформаторів.

Друзі умовляли Нокса стати проповідником, але він довго відмовлявся, боячись великої відповідальності, і погодився прийняти на себе цей обов'язок тільки після довгих роздумів на самоті та болісної внутрішньої боротьби. Але прийнявши це служіння, він виконував його з непохитною рішучістю і незмінною відвагою аж до кінця свого життя. Цей щирий реформатор не знав страху ні перед ким з людей. Палаючі навколо нього вогнища, на яких спалювали мучеників, тільки запалювали в ньому ще більшу ревність. Хоча сокира тирана була занесена над його головою, він стояв на міцному фундаменті, завдаючи нищівних ударів направо й наліво з метою знищення ідолопоклонства.

Навіть перед шотландською королевою, коли відвага залишила багатьох протестантів, Джон Нокс безстрашно засвідчив правду. Реформатора не можна було зламати ні лестощами, ні погрозами. Королева звинуватила його в єресі і в тому, що він підбурює народ приймати заборонену державою релігію і тим самим порушує заповідь Божу про необхідність послуху світській владі. На це Нокс твердо відповів: “Оскільки істинна релігія черпає силу не від князів світу цього і утверджується не на їхньому авторитеті Вічного Бога, то й піддані не зобов'язані в питаннях віри погоджуватися зі смаком князів. Часто трапляється, що в питаннях правдивої віри князі є найбільш необізнані люди... Якби все насіння Авраама дотримувалося релігії фараона, підданими якого воно було такий тривалий час, то яка, насмілюся спитати вас, Ваша Величність, була б тепер релігія в світі? І якби в дні апостолів усі прийняли релігію римських кесарів, яка б тоді була релігія на землі? Отже, ви бачите, що піддані не зобов'язані визнавати віру своїх князів, хоч їм і звелено слухатися їх”.