Розділ 11 Протест князів 

Одним з найблагородніших свідчень виступів на захист Реформації був протест християнських князів Німеччини на державному сеймі в Шпеєрі 1529 p. Відвага, віра і рішучість цих Божих мужів допомогли відстояти свободу думки і сумління для майбутніх поколінь, їхній протест дав реформаторській церкві ім'я Протестантської, а його принципи становлять “саму сутність протестантизму” (D'Aubigne. V.13. Ch.6). Для Реформації настали темні та загрозливі дні. Усупереч Вормському едикту, який проголосив Лютера поза законом і забороняв визнавати і поширювати його вчення, в імперії все більше утверджувалися принципи віротерпимості. Божественне Провидіння стримувало сили, які боролися з істиною. Карл V мав намір завдати нищівного удару по Реформації, але часто, коли він вже підносив руку, він змушений був відкласти рішучі заходи. Часто неминуча загибель, здавалось, загрожувала всім, хто насмілювався чинити опір Риму, але в найкритичнішу хвилину турецька армія з'являлася на східному кордоні або французький король, а то й сам папа, що заздрив величі імператора, починали з ним війну. Таким чином, серед незгод і хвилювань Реформація змінювалась і поширювалась.

Нарешті папські монархи припинили взаємну ворожнечу, щоб об'єднатися проти реформаторів. Державний сейм, який зібрався 1526 р. у Шпеєрі, надав кожній з німецьких земель повну свободу в питаннях релігії до скликання вселенського собору. Але як тільки минула небезпека, котра змусила імператора поступитися, у 1529 р. він скликав наступний сейм у Шпеєрі для придушення єресі. Було вирішено докласти всіх зусиль, щоб змусити німецьких князів ніби за своєю власною волею виступити проти Реформації. Проте на випадок невдачі Карл V був готовий взятися за меч.

Прихильники папи торжествували, їх немало зібралося в Шпеєрі, і вони відкрито демонстрували свою ворожість до реформаторів та їхніх покровителів. Мелангтон говорив: “Ми стали прокляттям і покидьками цього світу, але Христос змилосердиться над своїм бідним народом і спасе його” (Ibid. V.13, Ch.5). Протестантським князям, що прибули на сейм, було заборонено проповідувати Євангеліє навіть у своїх домах. Але мешканці Шпеєра прагнули почути Боже Слово, і незважаючи на заборону, тисячі людей приходили на богослужіння, які відбувались у каплиці курфюрста Саксонії.

Це прискорило кризу. Імператор оголосив сейму про скасування попередньої угоди щодо свободи сумління, оскільки вона нібито стала поштовхом до заворушень. Цей самовільний акт викликав обурення і тривогу серед християн-протестантів. Один із сучасників висловився так: “Христос знову в руках Каяфи і Пилата”. Папісти ставали все більш лютими. Один папіст-фанатик сказав: “Турки кращі від лютеран, бо вони дотримуються постів, а лютерани порушують їх. Якщо нам доводиться робити вибір між Словом Божим і стародавніми помилками церкви, то ми повинні відкинути перше”. Мелангтон писав: “Кожний день при повному зібранні Фабер кидає все нові камені в нас, євангелістів” (Ibid. V.13. Ch.5).

Віротерпимість була дозволена законодавчим порядком, і землі, в яких утвердився протестантизм, вирішили боротися проти зазіхання на їхні права. Лютер, усе ще перебуваючи під анафемою, якій він був підданий Вормським едиктом, не отримав дозволу бути присутнім у Шпеєрі, але замість нього поїхали його соратники і князі, яких Бог спонукав в цій критичній ситуації виступити на захист Своєї справи. Шляхетний Фрідріх Саксонський, попередній оборонець Лютера, помер, але герцог Йоан, брат Фрідріха, що став курфюрстом, радо вітав Реформацію і, хоч був миролюбний, та все ж виявив велику енергію і сміливість у всіх питаннях, що стосувалися віри.

Священики вимагали, щоб землі, котрі прийняли Реформацію, беззастережно підкорилися юрисдикції Рима. Реформатори ж відстоювали свободу, вже дану їм раніше. Вони не могли погодитися з тим, щоб держави, котрі з такою великою радістю прийняли Слово Боже, знову підпали під владу Рима.

Врешті-решт було запропоноване компромісне рішення: в тих місцях, де Реформація не набула достатнього поширення, Вормський едикт повинен суворо виконуватися, а там, де “народ відхилився від нього і де його запровадження може призвести до повстання, — не проводити нових реформ, не виносити на обговорення суперечливих питань, не перешкоджати проведенню меси, і ні один католик не повинен переходити в лютеранство” (Ibid. V.13. Ch.5). На велику радість папських священиків і прелатів це рішення було прийняте сеймом.

Якщо б цей указ прийняв силу закону, “Реформація не змогла б поширюватись у тих місцях, де вона була невідома і не могла утверджуватися на майбутній основі там, де вона вже існувала” (Ibid. V.13. Ch.5). Свобода слова була заборонена. Навернення в правдиву віру було неможливе. Від прихильників Реформації вимагали негайно підкоритися цим обмеженням і заборонам. Надія світу, здавалось, була втрачена. “Відновлення римської ієрархії... неминуче призведе до попередніх зловживань”, і легко буде знайдено привід для того, щоб “цілком зруйнувати справу, котра і так вже захиталася під шаленою бурею” фанатизму і розбрату (Ibid. У. 13. Ch.5).

Коли члени протестантської партії зібралися для наради, вони у відчаї дивились один на одного. У всіх на вустах було одне й те саме запитання: “Що робити?”. Від їхнього рішення залежала доля світу. Чи погодяться вожді Реформації поступитися і прийняти цей едикт? У цей критичний час реформатори могли б дуже легко помилитися і зайняти неправильну позицію. Скільки поважних причин і обґрунтованих підстав могли б вони знайти для того, щоб виправдати своє підкорення сеймові! Лютеранські князі користувалися свободою віровизнання. Це ж саме було обіцяно тим їхнім підданим, які до видання едикту зайняли сторону Реформації. Хіба цього було не досить? Скількох небезпек уникнуть вони, якщо підкоряться імператорському едикту! На який непередбачений ризик і важку боротьбу вони наражають себе, не підкорившись едикту! Хто знає, які можливості відкриються їм у майбутньому? Давайте оберемо мир, ухопимося за оливкову гілку, запропоновану нам Римом, і нехай загояться рани Німеччини. Подібними аргументами реформатори могли б виправдати своє підкорення сейму, що через дуже короткий час завдало б нищівного удару їхній справі.

“На щастя, вони звернули увагу на принцип, який лежав у основі цієї пропозиції, і керувалися у своїх діях вірою. У чому полягав цей принцип? Це було право Рима примушувати сумління і забороняти вільну дискусію. Але хіба їм особисто та їхнім підданим-протестантам не надана релігійна свобода? Так, вона надана, але як милість, застережена однією умовою, а не як право. А всі, на кого не поширювався зміст цієї угоди, залишалися під владою панівного авторитету, а сумління навіть не бралося до уваги. Рим залишався непогрішним суддею, якому треба було коритися. Прийняття запропонованої угоди означало, що свобода віровизнання повинна обмежитись протестантською Саксонією, щодо решти християнського світу вільна дискусія і визнання протестантської віри розцінювалось би там як злочин, котрий карається тюремним ув'язненням і спаленням на вогнищі. Чи могли вони погодитися з обмеженням релігійної свободи, з тим, що вже ні одна людина не навернеться до реформованої віри? Хіба Реформація вже завоювала останню п'ядь землі? Чи могли вони погодитися з тим, що в тих місцях, де Рим зберігав свій вплив, назавжди повинно залишитись його панування? Чи могли реформатори вважати себе невинними в крові тих сотень і тисяч людей, які будуть убиті в папських країнах унаслідок прийняття цього компромісу? Це було б зрадою Євангелія і християнських свобод у найкритичніший час” (Wylie. V.9. Ch.15). Вони були готові “пожертвувати всім, навіть своїми маєтками, становищем і власним життям” (D'Aubigne. V.13. Ch.5).

“Ми відкидаємо цей едикт, — сказали князі, — у питаннях сумління, більшість голосів не має сили”. Посланці заявили: “Едикт 1526 року приніс мир нашій імперії, скасування його викличе хвилювання і розбрат у Німеччині. Сейм не правочинний відмінити свободу віровизнання, доки не буде скликаний вселенський собор” (D'Aubigne. V.13. Ch.5). Захищати свободу совісті — це обов'язок держави і водночас межа її авторитету в релігійних справах. Усякий уряд, який намагається за допомогою цивільних законів запровадити ту чи іншу релігію або регулювати духовне життя людей, жертвує тим принципом, за який так благородно боролися євангельські християни.

Папісти вирішили придушити те, що вони називали “зухвалою впертістю”. Вони спробували посіяти незгоду серед прибічників Реформації і залякати тих, хто ще відкрито не висловив їй підтримку. Нарешті, на сейм були покликані представники вільних міст, і від них зажадали прямої відповіді: чи згодні вони прийняти умови угоди? Останні попросили час на обдумування відповіді, але їм було відмовлено. Коли від них зажадали негайної відповіді, майже половина опитуваних приєдналася до реформаторів. Ті, хто відмовився пожертвувати свободою сумління і правом особистої думки, добре знали про те, що їх чекають переслідування, критика й осудження. Один із посланців сказав: “Ми повинні або відректися від Слова Божого, або загинути на вогнищі” (Ibid. V.13. Ch.5).

Король Фердинанд, представник імператора на сеймі, розумів, що декрет викличе серйозне розділення, якщо не вдасться змусити князів прийняти і підтримати його. Тому він удався до дипломатії переконання, добре знаючи, що застосування сили зробить князів тільки більш рішучими. Він “благав князів прийняти декрет, запевняючи їх у тому, що цей учинок буде дуже приємний імператору”. Але вірні мужі визнавали авторитет, вищий від авторитету земних імператорів, і спокійно відповіли: “Ми коримося імператору в усьому, що може сприяти збереженню миру і прославленню Бога” (Ibid. V.13. Ch.5).

Перед усім сеймом король Фердинанд сказав курфюрсту Саксонському і його друзям, що едикт незабаром буде оголошений у вигляді імператорського наказу, і тоді в князів буде “єдиний вихід — підкоритися більшості”. Сказавши це, він залишив зібрання, не надавши, таким чином, реформаторам жодної змоги обдумати своє рішення і дати відповідь. Марно князі зверталися до нього через послів, благаючи його повернутися. На всі їхні прохання король Фердинанд відповідав: “Рішення прийняте, вам залишається тільки підкоритися йому” (Ibid. V.13. Ch.5).

Прихильники імператора були переконані, що християнські князі будуть дотримуватися Святого Письма як вищого авторитету, незважаючи на людські вимоги і вчення; вони знали, що там, де дотримуються цього принципу, папство буде врешті-решт повалене. Але подібно до тисяч інших, котрі “бачать тільки видиме”, вони потішали себе думкою, що імператор і папа набагато сильніші від реформаторів. Якби реформатори покладались тільки на людську допомогу, вони насправді були б такими безсилими, як про них думали їхні вороги. Але незважаючи на свою малочисленність і протиборство самому Римові, вони були сильними. “Від рішення сейму реформатори звернулися до Слова Божого, а від імператора Карла — до Ісуса Христа, Царя царів і Пана над панами” (Ibid. V.13. Ch.6).

Оскільки Фердинанд відмовився рахуватися з переконаннями князів, вони вирішили, незважаючи на його відсутність, негайно подати свій протест на розгляд сейму. Була складена урочиста декларація і передана сейму.

“Ми висловлюємо протест перед Богом, нашим Єдиним Творцем, Охоронцем, Відкупителем і Спасителем, Який колись буде судити нас, а також перед усіма людьми і всім творінням, що як ми, так і наш народ, не погоджуємося і не приєднуємося до викладеного в декреті рішення, котре протирічить Богові, Його Святому Слову, нашому доброму сумлінню і спасінню наших душ...

Як ми можемо прийняти цей декрет, погодитися з тим, що коли Всемогутній Бог відкриває людині пізнання про Себе, то ця людина не має права прийняти його? Тільки те вчення, яке погоджується зі Святим Письмом, є правдиве... Господь забороняє навчати чогось іншого... Кожний вірш Святого Письма повинен пояснюватися іншим, більш зрозумілим... ця свята Книга у всіх відношеннях є необхідною для християнина; вона доступна для розуміння і покликана розвіювати темряву. З милості Божої ми схвалюємо рішення проповідувати тільки Його чисте Слово, котре міститься в книгах Старого і Нового Заповітів, не додаючи до них нічого, що могло б суперечити йому. Це Слово — єдина істина, це надійне правило життя і підвалина всякого вчення; воно не може підвести нас і не введе в оману. Хто будує на цій основі, той устоїть перед пекельними силами, а людська марнота впаде перед лицем Божим.

З цієї причини ми скидаємо ярмо, покладене на нас... Водночас ми сподіваємося, що Його Імператорська Величність поставиться до нас як християнський князь, котрий любить Бога більше за все; ми висловлюємо свою готовність як перед Богом, так і перед вами, милосердні панове, виявити свою любов і покору, що і є нашим прямим і законним обов'язком” (Ibid. V.13. Ch.6).