Розділ 19. Світло в темряві

Усі релігійні реформаторські рухи, за допомогою яких Бог у всі часи здійснював Свою справу на землі, разюче подібні між собою. Принципи взаємовідносин Бога з людьми завжди одні й ті ж. Важливі за своїм значенням рухи теперішнього часу багато в чому повторюють подібні рухи минулого, а досвіди Церкви минулих століть — дорогоцінні уроки для наших днів. Жодна істина Біблії не викладена ясніше, ніж істина про те, що Бог через Святого Духа керує Своїми слугами на землі у великих рухах для здійснення справи спасіння душ. Люди — це знаряддя у Божих руках, які Він використовує для втілення Своїх добрих, милосердних намірів. Кожна людина виконує свою частину роботи; кожному дано певну міру світла, згідно з потребами його часу. Світла дається достатньо для того, щоб ця людина могла виконати доручену їй Богом справу. Але жодна людина, як би високо не оцінювали її небеса, ще не досягла повного розуміння великого плану викуплення або хоча б досконалого розуміння божественних намірів для її часу. Люди не повністю розуміють, чого хоче досягти Бог, довіряючи їм певну справу; вони не можуть збагнути всього значення тієї вістки, яку проповідують в Його ім'я.

“Чи ж Божу глибінь дослідиш? Чи знаєш ти аж до кінця Всемогутнього?”. “Думки бо Мої — не ваші думки, і дороги ваші — не Мої дороги, говорить Господь, Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших”. “Я Бог, і іншого немає, рівні Мені немає! Я оповіщаю вже спочатку те, що буде; далеко наперед, що ще не сталось” (Йова 11:7; Ісаї 55:8—9; 46:9—10).

Навіть пророки, котрих особливо просвіщав Дух, не цілком розуміли значення доручених їм об'явлень, їх значення повинно було розкриватися впродовж століть поступово, в міру того, як у дітей Божих виникатиме потреба в тих настановах, які в них містяться.

Апостол Петро, говорячи про спасіння, висвітлене в Євангелії, писав: “Про це спасіння розвідували й досліджували пророки, що про вашу благодать пророкували. Вони досліджували, на котрий і на який час вказував Дух Христа, що був у них, Який свідчив наперед про Христові страждання та ту велику славу, яка по них мала настати. І їм було об'явлено, що не самим собі, а вам вони приготували те, що тепер вам оповіщено” (1 Петра 1:10—12).

Хоч пророки і не цілком розуміли відкриті їм істини, вони щиро прагнули отримати все світло, яке Бог благоволів їм дати. Вони “розвідували й досліджували”, “на котрий і на який час вказував Дух Христа, що був у них”. Який урок для народу Божого, котрий живе в християнську епоху! Адже ці пророцтва дані слугам Божим на користь і для повчання, “їм було об'явлено, що не самим собі, а вам вони приготували те, що тепер вам оповіщено”. Подумайте про цих святих мужів Божих, які проводили “розвідування і дослідження” об'явлень, даних для ще не народжених поколінь. Порівняйте їхній святий запал з безтурботно байдужим ставленням до цього небесного дару вибраних дітей Божих наступних століть. Який докір байдужим людям, що полюбляють світські задоволення та безтурботне життя, стверджують, що пророцтва є незрозумілими і задовольняються цим.

Хоч обмежений людський розум не може повною мірою проникнути в раду Безмежного або зрозуміти до кінця Його плани, проте часто причина такого нерозуміння небесних вісток приховується в якомусь заблудженні або особистій недбалості. Часто свідомість людей і навіть Божих слуг настільки засліплена людськими судженнями, традиціями і фальшивими вченнями, що вони здатні лише частково зрозуміти великі істини, відкриті в Його Слові. Саме так сталося з учнями Христа, навіть тоді, коли Спаситель особисто перебував з ними, їхній розум був настільки просякнутим загальноприйнятим уявленням про Месію як земного царя, за допомогою Якого Ізраїль досягне всесвітнього панування, що вони були неспроможні зрозуміти слова Христа про Свої страждання і смерть.

Сам Христос вислав їх на працю з вісткою: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє” (Марка 1:15). Ця вістка засновувалась на пророцтві з книги Даниїла (9-й розділ). Ангел об'явив Даниїлу, що до “Владики Месії” повинно пройти 69 седмиць (Даниїла 9:27), тому учні з райдужними надіями і сподіваннями очікували, коли Месія заснує в Єрусалимі Своє царство і пануватиме над усією землею.

Учні проповідували вістку, доручену їм Христом, хоч і не розуміли її цілком. В той час, як їхня проповідь спиралась на пророцтво Даниїла (9:25), вони не помічали в наступному тексті цього ж розділу слів про смерть Месії. Від самого дитинства вони плекали думку про майбутню велич земного царства, і це засліпило їхні очі настільки, що вони не зрозуміли ані особливостей пророцтва, ані слів Христа.

Учні виконували свій обов'язок, сповіщаючи юдеям запропоновану їм благодать; і в той час, коли вони сподівалися побачити свого Господа на троні Давидовому, вони стали свідками того, як Його, ніби злочинця, схопили, бичували, знущалися над Ним, засудили, а потім розп'яли на Голгофському хресті. Якого відчаю і скорботи зазнали учні в той час, коли їхній Господь мирно спочивав у могилі!

Христос прийшов точно в той час і так, як було зазначено в пророцтві. Свідоцтво Святого Письма знайшло своє виконання у кожній деталі Його служіння. Він проповідував вістку спасіння, і “Його слово було повне влади” (Луки 4:32). Серця Його слухачів переконались, що ця вістка послана небом. Слово і Дух Божий підтверджували божественну місію Його Сина.

Учні з незмінною любов'ю ставилися до свого улюбленого Вчителя. Однак їхній розум затьмарювали невпевненість і сумніви. У душевній скорботі вони не могли пригадати слів Христа про Його страждання і смерть. Якщо Ісус з Назарета був справді Месія, чи могли вони зазнати такого горя і розчарування? Саме це питання завдавало муки їхнім душам в той час, як Спаситель лежав у Своєму гробі в ту безрадісну суботу, що передувала Його воскресінню.

Хоч ніч скорботи вкрила темрявою послідовників Ісуса, однак вони не були залишені. Пророк говорить: “Хоч я перебуваю в темряві, — Господь є моє світло... Він виведе мене на світло, я побачу Його справедливість” (Михея 7:8—9). “Та мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота — як світло!” (Псалми 138:12). Бог сказав: “Світло сходить у темряві для справедливих” (Псалми 111:4). “Я поведу сліпих не знаним для них шляхом, спрямую їх не відомими їм стежками. Я перед ними темряву оберну на світло, криві дороги — на прості. Таке Я їм учиню, нічого не пропущу” (Ісаї 42:16).

Вістка, яку проголошували учні в Ім'я Господа, була вірною в усіх відношеннях, і саме тоді відбувалися події, на які вона вказувала. “Сповнився час, і Царство Боже близько” (Марка 1:15), — проповідували вони. По закінченні “часу” — 69 седмиць, згаданих у 9-му розділі книги Даниїла, що сягали до Месії, “Помазанника”, — Христос був помазаний Духом після того, як був хрещений Йоаном у Йордані. І “Царство Боже”, про настання якого вони проповідували, було встановлене смертю Христа. Це було не земне царство, як їх навчили вірити, і не майбутнє нетлінне Царство, котре буде встановлене тоді, коли “царство, влада й велич царств, які по всьому піднебессі, будуть дані народові святих Всевишнього”; не те вічне царство, в якому “всі держави будуть Йому служити й коритися” (Даниїла 7:27). Біблійний термін “Царство Боже” означає і Царство благодаті, і Царство слави. Про Царство благодаті Павло говорить у Посланні до євреїв. Вказуючи на Христа як на милосердного Заступника, Котрий може “співчувати нашим недугам”, апостол говорить: “Приступім, отже, з довір'ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать” (Євреям 4:15—16). Престол благодаті символізує Царство благодаті, бо наявність престолу свідчить про наявність царства. У багатьох Своїх притчах Христос вживає вислів “Царство небесне”, бажаючи цим показати дію божественної благодаті в людських серцях.

Таким чином, престол слави символізує Царство слави; про це Царство Спаситель говорить: “Як же прийде Син Людський у Своїй славі, й ангели всі з Ним, тоді Він сяде на престолі Своєї слави. І зберуться перед Ним усі народи” (Матвія 25:31—32). Однак це Царство майбутнього. Воно буде встановлене під час Другого приходу Христа. Царство благодаті було засноване відразу ж після гріхопадіння людини, коли був запропонований план викуплення грішного людства. Тоді воно існувало згідно з планом та обітницею Бога, і через віру люди могли стати його підданими. Однак фактично воно було встановлене тільки після смерті Христа. Навіть після того, як Спаситель розпочав Своє земне служіння, Він, змучений і обтяжений впертістю і невдячністю людей, міг би відмовитись від Голгофської жертви. В Гефсиманії чаша страждання тремтіла в Його руці. Навіть там Він міг витерти кривавий піт зі Свого чола та залишити грішне людство гинути в своєму беззаконні. І якщо б Він так вчинив, тоді людина втратила б змогу викуплення. Але коли Спаситель віддав Своє життя і з останнім подихом на хресті вигукнув: “Звершилось!” (Івана 19:30), тоді здійснення Плану спасіння було гарантоване. Обітниця про спасіння, дана едемській парі, яка згрішила, виконалась. Царство благодаті, яке досі існувало тільки в обітниці Божій, тепер було встановлене.

Таким чином, смерть Христа — саме та подія, яку учні сприйняли як остаточний крах своїх надій, — навіки утвердила їх. Хоч вона принесла їм жорстоке розчарування, але водночас Його смерть була найбільшим доказом правильності їхньої віри. Подія, що завдала їм стільки відчаю і страждань, відчинила двері надії перед кожним сином і дочкою Адама, в ній зосереджені майбутнє життя і вічне блаженство вірних усіх часів.

Наміри безмежної милості здійснилися навіть у розчаруванні, яке спіткало учнів. Хоч божественна благодать і сила вчення Того, Хто говорив, як “чоловік ще ніколи не промовляв” (Івана 7:46), і полонила їхні серця, — однак до чистого золота їхньої любові до Ісуса був домішаний низькопробний сплав світської гордості та честолюбства. Навіть в пасхальній світлиці, у той урочистий час, коли їхній Вчитель вже перебував під тінню Гефсиманії, “знялася між ними й суперечка, хто з них має вважатися за більшого” (Луки 22:24). їм ввижався престол, корона і слава, тоді як вже недалеко був час ганьби й агонії в саду, зал суду і хрест на Голгофі. Горде серце та прагнення світської слави спонукали їх міцно триматися фальшивого вчення свого часу і залишити без уваги слова Спасителя, які розкривали справжню природу Його Царства та провіщали Його страждання і смерть. І ці заблудження стали причиною випробування — важкого, але водночас необхідного, допущеного для їхнього виправлення. Хоч учні не розуміли значення дорученої їм вістки та ошукалися в своїх сподіваннях, вони проповідували дане їм Богом застереження, і Господь винагородить їхню віру і послух, їм було доручено сповістити всім народам славне Євангеліє їх воскреелого Господа. Саме для того, щоб приготувати їх до цієї праці, і були допущені переживання, які здавалися їм такими гіркими.

Після Свого воскресіння Ісус з'явився учням на дорозі до Емауса і, “почавши від Мойсея та від усіх пророків вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до Нього” (Луки 24:27). Серця учнів були зворушені, їхня віра відродилася. Перш ніж Ісус відкрився їм, вони були вже “відроджені... до живої надії” (1 Петра 1:3). Христос бажав освітити їхню свідомість та утвердити віру на “най-певнішому пророчому слові” (2 Петра 1:19). Він хотів, щоб Істина глибоко закорінилася в їхній свідомості не тому лише, що вона потверджувалась Його особистим свідоцтвом, а й завдяки таким незаперечним доказам, як символи і тіні праобразного церемоніального закону, а також пророцтва Старого Завіту. Послідовники Христа не тільки повинні були самі мати розумну віру, а й нести пізнання про Христа цілому світові. І, як перший крок у цьому пізнанні, Ісус спрямував увагу учнів на “Мойсея і пророків”. Так воскреслий Спаситель підкреслив цінність і важливість старозавітних Писань,

Яка зміна відбулася в серцях учнів після того, як вони ще раз побачили улюблене обличчя свого Вчителя! (Луки 24:32). Тепер, як ніколи раніше, вони були твердо переконані, що “знайшли Того, про Кого Мойсей у Закот писав і пророки” (Івана 1:45). А невпевненість, муки відчаю поступилися перед цілковитою впевненістю і непохитною вірою. Тому недивно, що після Його вознесіння учні “перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога” (Луки 24:53). Люди, яким була відома тільки ганебна смерть Спасителя, чекали побачити на їхніх обличчях сум, поразку і збентеження, але замість цього вони побачили радість і торжество. Яку підготовку отримали учні перед початком своєї праці! Вони перейшли через найважче випробовування, яке тільки могли знести, і коли з людської точки зору здавалося, що все втрачено, Слово Боже переможно виконалося. І з того часу хіба що-небудь могло ослабити їхню віру або згасити вогонь любові? Під час найбільшої скорботи вони мали “міцну втіху”, надію, яка була “для душі неначе якір, безпечний і міцний” (Євреям 6:18—19). Учні були свідками мудрості та сили Божої, були впевнені, “що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні теперішнє, ні майбутнє, ні будь-які сили, ні висота, ні глибина, ні інше якесь творіння” не могли відлучити їх “від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім”. “Але в цьому всьому, — говорили вони, — ми перемагаємо силою Того, Хто полюбив нас” (Римлянам 8:37—39). “Слово Господнє віковічне” (1 Петра 1:25). “Хто осуджує ? Христос Ісус помер, але і воскрес; Він праворуч Бога і заступається за нас” (Римлянам 8:34),

Господь говорить: “Народ Мій не зазнає сорому ніколи” (Йоїла 2:26). “Увечері буває плач, а вранці — радість” (Псалми 29:6). Коли в день Його воскресіння учні зустріли Спасителя і їхні серця горіли; коли вони слухали Його слова, дивилися на Його чоло, руки і ноги зі слідами ран, прийнятих заради них; коли перед Своїм вознесінням Ісус вивів їх до Віфанії та, підносячи руки в благословенні, звелів їм: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє”, додавши при цьому: “І ось Я з вами повсякчас, аж до кінця віку” (Марка 16:15;Матвія 28:20); коли в день П'ятидесятниці зійшов обіцяний Утішитель і була дана сила згори, а серця віруючих трепетали від усвідомлення того, що серед них присутній Господь, — тоді, хоча їх, як і їхнього Господа, очікував шлях жертви й мучеництва, хіба вони могли проміняти служіння Євангелію Його благодаті і “вінок праведності”, котрого вони отримають при Його приході, на славу земного престолу, якого сподівалися в перші дні свого учнівства? Той, Хто “може зробити незрівнянно більше того, чого ми просимо або про що думаємо” (Ефесянам 3:20), дарував їм участь не тільки у Його стражданнях, у Його радості — радості від “приведення багатьох синів у славу” (Євреям 2:10); невимовної радості, “через безмірну вічну славу”, порівняно з якою, як говорить апостол Павло, “страждання теперішнього часу нічого не варті” (2 Коринтянам 4:17; Римлянам 8:18).