Розділ 8. Поборник правди 

Коли Лютер знову став перед сеймом, на його обличчі не залишилось і тіні страху та збентеження. Спокійний, сповнений миру, але відважний і шляхетний, він стояв як свідок Божий перед сильними цього світу. Імператорський чиновник вимагав від нього відповіді, закликаючи відректися від свого вчення. Лютер відповів покірно і смиренно, без емоцій і хвилювання. Його поведінка була скромною і шанобливою, але виявляла упевненість і радість; це здивувало присутніх.

“Пресвітліший імператоре, ясні князі, милостиві панове, — почав Лютер, — я став сьогодні перед вами. Згідно з учорашнім повелінням і милістю Божою благаю, Ваша величносте і князівська високосте, ласкаво вислухати захист справи, котра, я впевнений, справедлива і правдива. Якщо я в чомусь порушу етикет і звичаї двору, благаю вибачити мені, бо я виховувався не в королівських палатах, а в усамітненому монастирі” (Ibid V.7. Ch.8).

Потім, перейшовши до суті питання, Лютер заявив, що не всі видані ним твори мають один і той самий характер. У декотрих він писав про віру і добрі вчинки, і навіть його вороги вважали їх не шкідливими, а навпаки, корисними. Відректися від них — означало б осудити істини, які визнають усі сторони. В інших книгах він викривав зіпсутість і зловживання папства. Засудити ці твори означало б зміцнити тиранію Рима і широко відчинити двері для багатьох великих беззаконь. А ще в інших книгах він піддавав критиці окремих осіб; котрі захищали пануюче зло. Щодо цих останніх він відверто визнав, що був надто різким. Він не вважав себе вільним від помилок, але навіть від цих творів не може відректися, бо це додасть більшої сміливості ворогам правди і вони скористаються його відреченням, щоб і далі пригнічувати народ Божий.

“Але, — продовжував Лютер, —я лише смертна людина, а не Бог. Тому буду захищати себе як Христос: ‘Якщо зле я сказав, —покажи, що то зле’. Милосердям Божим благаю Вашу імператорську величність і вас, шляхетні князі, і всіх високоповажна осіб: доведіть мені із пророцтв і апостольських послань мої помилки. І коли я буду переконаний у цьому, то відречусь від усіх моїх творів і першим кину їх у вогонь.

Сподіваюсь, що з моїх слів ви зрозумієте, що я ретельно зважив і розглянув небезпеку, на котру наражаю себе; але це не лякає мене. Навпаки, радий бачити, що Євангеліє в наші дні, як і в попередні часи, є причиною неспокою і розбіжності поглядів. Бо такий характер і доля Слова Божого. ‘Я не мир принести прийшов, а меча’, — сказав Ісус Христос. Бог величний і страшний у Своїх судах, тому будьте обережні, бо, керуючись бажанням покласти край розбіжностям у поглядах, ви можете стати гонителями святого Божого Слова і стягнути на себе страшну повінь нездоланних перешкод і небезпек, нещастя і вічну погибель... З цього приводу я міг би навести багато біблійних прикладів. Я міг би розповісти про фараона, вавилонських та ізраїльських царів, чиї прагнення ніколи так успішно не сприяли їх власній погибелі, як тоді, коли вони, здавалось, шляхом лише мудрих порад намагались зміцнити власне панування. Бог пересуває гори, а вони цього не помічають” (Ibid. V.7. Ch.8).

Лютер говорив по-німецьки, потім його попросили повторити свою промову по-латинськи. Хоч він і був утомлений, але все ж погодився і знову виголосив свою промову з тією ж ясністю і натхненням. Це була справа божественного Провидіння. Розум багатьох князів був настільки засліплений оманою і забобонами, що вони при першому виступі Лютера не сприйняли його доказів, але коли він повторив їх, тоді вони цілком зрозуміли все сказане.

Ті, хто вперто відвертав очі від світла, хто вирішив опиратися істині, розлютились, коли зрозуміли силу слів Лютера. Коли реформатор закінчив промову, імператорський чиновник сердито сказав йому: “Ти не відповів на поставлене тобі запитання... Ти повинен дати пряму відповідь: відрікаєшся чи ні?”

Реформатор відповів: “Оскільки Ваша світлість і присутні тут великі князі вимагають від мене простої і прямої відповіді, то я готовий сказати: не можу підкорити свою віру ні папі, ні соборові, бо це ясно, як день, що вони самі нерідко помиляються і протирічать один одному. Якщо я не отримаю ясних доказів зі Святого Письма, не буду переконаний в своїй неправоті, то я не відречусь, бо небезпечно для християнина виступати проти свого сумління. Ось я стою перед вами і не можу чинити інакше; і нехай допоможе мені Бог. Амінь” (Ibid. V.7. Ch.8).

Так стояв цей праведний муж на непохитній основі Божого Слова. Небесне світло осяяло його обличчя. Велич і чистота його характеру, спокій і радість серця виявились перед усіма, коли він викривав оману і свідчив про перевагу віри, що перемагає світ.

Деякий час всі присутні на сеймі втратили від здивування дар мови. Під час своєї першої відповіді Лютер говорив пригніченим тоном і поводився шанобливо, майже покірно. Папісти вважали це доказом того, що відвага реформатора похитнулась. Прохання Лютера дати йому час для обдумування вони вважали передвістям його відречення. Сам Карл V, напівпрезирливо дивлячись на виснажену постать реформатора, його скромний одяг і відмітивши його просту мову, сказав: “Цей чернець ніколи не зробить мене єретиком”. Але відважна і смілива поведінка Лютера, а також сила і ясність його доказів тепер здивували всіх. Захоплений монарх вигукнув: “Цей чернець говорить безстрашно і з непохитною відвагою!” Чимало німецьких князів з гордістю і радістю дивилися на представника свого народу.

Прихильники Рима зазнали поразки; їхня справа постала в непривабливому світлі. Вони намагались підтримувати владу не посиланнями на Святе Письмо, а погрозами — цим незмінним і улюбленим аргументом Рима. Представник сейму, звертаючись до Лютера, сказав: “Якщо ти не відречешся, то імператор і державні мужі вирішать, як вчинити з таким упертим єретиком”.

Друзі Лютера, із захопленням слухаючи його відважний захист, здригнулись від цих слів, але сам доктор спокійно відповів: “Хай Бог допоможе мені, бо я не можу відректися” (Ibid. V.I. Ch.8).

Поки князі радились, Лютерові було наказано залишити сейм. Відчувалося, що настав час випробування. Рішуча відмова Лютера підкоритися зібранню могла вплинути на всю майбутню історію Церкви. Тому реформаторові дана була ще одна можливість відректися від свого вчення. В останній раз його привели в зібрання. І знову йому було поставлене запитання, чи відречеться він нарешті. “У мене немає іншої відповіді, — промовив Лютер, — крім уже даної мною”. Стало ясно, що ні обіцянки, ні погрози не змусять його поступитися вимогам Рима.

Папські ієрархи були обурені: до їхньої влади, перед якою тремтіли земні володарі, простий чернець поставився з погордою, і вони робили все можливе, щоб він відчув їхній гнів і рішучість віддати його на тортури і смерть. Але Лютер, цілком усвідомлюючи небезпеку, яка загрожувала йому, відповідав з християнським смиренням і гідністю. В його словах не було ні гордості, ні гніву, ні свідомого перекручення фактів. Він цілком забув про себе, про знать, котра оточувала його, бо відчував, що перебуває в присутності Того, Хто незрівнянно вищий від пап, прелатів, імператорів і князів. Христос з такою силою і величчю говорив устами Лютера, що як друзі, так і вороги Реформації пройнялись благоговінням і подивом. Дух Божий був присутній на цьому зібранні, впливаючи на серця великих світу цього. Дехто з князів відважно визнав справедливість справи Лютера. Багато із них переконалися в істині, хоч для декого цей вплив виявився нетривалим. Були тут і такі, хто спочатку не пройнявся переконанням, але пізніше, самостійно досліджуючи Святе Письмо, стали безстрашними прихильниками Реформації.

Курфюрст Фрідріх Саксонський із занепокоєнням чекав появи Лютера на сеймі і з великим хвилюванням вислухав його промову. Він з гордістю і радістю відзначив відвагу реформатора, його стійкість і самовладання і рішуче взявся захищати його. Курфюрст порівнював аргументи сторін, які змагалися між собою, і зрозумів, що силою істини мудрість пап, прелатів і князів була обернена в ніщо. Папство зазнало поразки, наслідки якої довго відчуватимуть всі народи.

Коли папський легат оцінив враження, яке справив виступ Лютера на присутніх, він, як ніколи раніше, став побоюватися за міцність римської влади і вирішив за всяку ціну перемогти реформатора. Використовуючи свою красномовність і дипломатичне мистецтво, чим він особливо відзначався, папський посол доводив молодому імператорові, як небезпечно і нерозсудливо заради якогось нікчемного монаха жертвувати дружбою і підтримкою могутнього римського престолу.

Його слова не залишились поза увагою. Наступного дня після виступу Лютера Карл V виголосив перед сеймом рішення продовжувати політику своїх попередників на підтримку і захист католицької віри. Оскільки Лютер відмовився відректися від свого заблудження, то проти нього і його єресі буде вжито найрішучіших заходів. “Одинокий чернець збожеволів, повставши проти віри всього християнського світу. Щоб покінчити з таким блюзнірством, я готовий пожертвувати своєю імперією, скарбницею і друзями, моїм тілом, кров'ю, душею і навіть власним життям. Я готовий відпустити доктора Лютера, але надалі забороняю йому підбурювати народ; інакше я буду боротися з ним та його прибічниками як з непокірними єретиками. Я буду, відлучаючи їх від церкви, піддавати анафемі і винищувати іншими засобами. Я закликаю всіх великих князів поводитись як вірним християнам” (Ibid. V. 7. Ch.9). Водночас імператор підкреслив, що видана Лютеру охоронна грамота залишається недоторканою і що, перш ніж проти реформатора буде вжито будь-яких заходів, він повинен в повній безпеці повернутися до свого дому.

Члени сейму висловили дві протилежні думки. Посланці та представники папства вимагали позбавити Лютера охоронної грамоти. “Рейн, — говорили вони, — повинен прийняти його попіл, як і попіл Яна Гуса сто років тому” (Ibid. V. 7. Ch.9). Але німецькі князі, хоч і самі були прихильниками папства і явними ворогами Лютера, протестували проти такого віроломства, котре зганьбило б честь нації. Вони згадали заворушення, які мали місце після смерті Гуса, і заявили, що не насміляться знову накликати на Німеччину і на голову свого молодого імператора подібне страхітливе лихо. Сам Карл V на цю ганебну пропозицію відповів: “Коли честь і віра будуть вигнані із цього світу, вони знайдуть собі притулок у серцях князів” (Ibid. V.7. Ch.9). Але люті вороги Лютера наполягали на тому, щоб імператор вчинив з реформатором те саме, що Сигізмунд учинив з Гусом, тобто залишив його на милість церкви. Згадавши, як на вселенському соборі Гус, показуючи на свої кайдани, нагадав монахові про його віроломство, Карл V заявив: “Я не хочу червоніти так, як Сигізмунд” (Lenfant. History of the Council of Constance. V.1. P.422),

Проте Карл V свідомо відкинув викладену Лютером істину. “Я твердо постановив іти за прикладом своїх, предків”, — писав монарх (D'Aubigne. V.7. Ch.9). Імператор вирішив не відступати від старих переказів навіть заради істини і праведності. Він буде підтримувати папство з його жорстокістю та зіпсутістю лише тому, що це робили його батьки. Отже, він вирішив наслідувати приклад своїх батьків і відмовився прийняти більше світло та виконати обов'язки, якими вони занедбали.

І сьогодні є багато таких, котрі міцно тримаються звичаїв і переказів своїх батьків. Коли Господь посилає їм нове світло, вони відмовляються приймати його через те, що воно не було дано їхнім батькам. Ми живемо в інших умовах, ніж наші батьки, отже, наші обов'язки і відповідальність зовсім інші. Бог не схвалить наших учинків, якщо ми замість того, щоб самостійно досліджувати Слово істини, будемо оглядатися на приклад батьків у визначенні власних обов'язків. Наша відповідальність більша за відповідальність, котру мали наші батьки. Ми відповідальні не лише за світло, яке отримали вони і передали нам, а й за нове світло, що випромінюється тепер зі сторінок Слова Божого.