Розділ 1. Любов та довготерпіння Христа 

“О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Луки 19:42—44).

З вершини Оливної гори Ісус дивився на Єрусалим. Чудовий і мирний краєвид відкривався перед Ним. Був час Пасхи, і з усіх земель сюди збиралися сини Якова на велике національне свято. Серед садів і виноградників, зелених схилів, вкритих наметами мандрівників, підносилися вкриті терасами величні пагорби, палаци й могутні башти столиці Ізраїлю. Здавалося, “дочка Сіону” гордовито говорила: “Сиджу, як цариця, і не побачу смутку” (Об'явлення 18:7). Вона була такою ж прекрасною і такою ж впевненою в прихильності небес, як і тоді, коли багато років тому царський співець вигукнув: “Прекрасна країна, відрада всієї землі, — гора Сіон... місто Царя великого” (Псалми 47:3). З гори відкривалась велична панорама храмових споруд. Промені призахідного сонця освітлювали сніжну білизну мармурових стін та відбивалися в позолоті воріт, башти й крила. Це була досконала краса, гордість юдейської нації. Хто з дітей Ізраїлю міг без почуття радості й захоплення споглядати цю картину?! Однак цілком інші думки хвилювали Ісуса. “Коли Він наблизився до Єрусалима, то, дивлячись на нього, заплакав над ним” (Луки 19:41), Серед загальних радощів Свого тріумфального в'їзду в Єрусалим, коли Його зустрічали з пальмовим віттям в руках, серед урочистих вигуків “Осанна!”, які луною відбивалися в горах, серед тисяч голосів, що вітали Його як Царя, Відкупитель світу був охоплений раптовою й незрозумілою скорботою. Він, Син Божий, Обіцяний Месія, влада Котрого перемагала смерть і викликала її в'язнів з могил, плакав; і це були не сльози звичайного горя, але страшної, невгамовної муки. 

Він плакав не за Себе, хоч добре знав, куди вела Його дорога. Перед Ним простягалася Гефсиманія, де Він зазнає тяжких душевних мук. Ісус бачив Овечі ворота, через які протягом багатьох століть проводили жертовних тварин і які відчиняться перед Ним, коли Він “як ягня буде проваджений на заколення” (Ісаї 53:7). Поруч підносилася Голгофа — місце розп'яття. І незабаром Христос мусить пройти цим шляхом, вкритим страшною темрявою, коли Він принесе Своє життя в жертву за гріх. Однак не роздуми над цими сценами пригнічували Його в цей час радощів. Не передчуття надлюдських страждань стискало Його любляче серце. Він плакав за тисячами приречених мешканців Єрусалима — сліпих і глухих у своїй нерозкаяності, яких Він прийшов благословити і спасти. 

Перед очима Ісуса пройшла більш ніж тисячолітня історія вибраного народу, який користувався особливою прихильністю Бога, перебуваючи під Його охороною. 

Ось гора Моріа, де син обітниці, покірна жертва, був зв'язаний на жертівнику — символ жертви Сина Божого. Там був укладений заповіт благословення з батьком усіх віруючих, і йому була дана славна обітниця про Месію (Буття 22:9, 16—18). А там полум'я, що здіймалося до неба з жертівника на току Орни, зупинило меч ангела-губителя; це символізувало жертву Спасителя та Його заступництво за грішників (1 Хронік 21). Єрусалим був звеличений Богом понад усі інші місця землі. Господь обрав Сіон. “Він вибрав його за оселю Собі” (Псалми 131:13). Тут протягом століть святі пророки несли людям вістку застереження. Тут кадили священики, і разом з пахощами фіміаму підносилися до Бога молитви віруючих. Тут щоденно проливалася кров заколених тварин, які вказували на Божого Агнця. Тут Єгова з'являвся в хмарі слави над престолом благодаті ковчега заповіту. Сюди опустилися таємничі сходини, що з'єднували землю з Небесами, по яких підіймаються і спускаються Божі ангели і які відкривають світові шлях до Святого святих (Буття 28:12; Івана 1:51). Якщо б Ізраїль як нація залишався вірним Богові, Єрусалим навіки був би обраним Божим містом (Єремії 17:21—25). Однак історія цього обраного народу — лише повість відступництва і бунту. Ізраїльтяни чинили опір милосердю Небес, зловживали даними їм перевагами та нехтували своїми можливостями. 

Хоч Ізраїль і “соромив Божих послів, і погорджував їхніми словами, і насміхався з Його пророків” (2 Хронік 36:16), Бог продовжував виявляти Себе як “Господь милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий” (Вихід 34:6). Незважаючи на численні зневаги, Його милість і далі продовжувала благати до них. З любов'ю, більшою за любов батька до свого сина, Бог “посилав до них через Своїх послів слова остороги, бо Він змилосердився над народом Своїм та над оселею Своєю” (2 Хронік 36:15). А після того, як умовляння, прохання і докори залишилися без уваги, Бог послав їм найдорогоцінніший дар Небес; в цьому Дарі Він віддав людям усі Небеса. 

Щоб вблагати нерозкаяне місто, був посланий Син Самого Бога. Це Христос переніс ізраїльський народ, як добру виноградну лозу, з Єгипту (Псалми 79:9). Його рука прогнала язичників, і Він посадив цю лозу “на плодючій вершині гори” (Ісаї 5:1—4). Піклуючись про неї, Господь оточив її огорожею, послав Своїх слуг доглядати її. “Що ще можна було вчинити для Мого виноградники, — запитував Він, — чого Я не зробив для нього?” Він очікував, що виноградник принесе добрі грона, а він приніс дикі ягоди. І все ж, не втрачаючи надії врятувати виноградник від остаточної загибелі, Він прийшов Сам особисто, обкопав його, розчищав і доглядав його. Господь був невтомним у Своїх намаганнях врятувати посаджений Ним виноградник. Протягом трьох років Господь світла і слави ходив серед Свого народу. Він “ходив, чинячи добро і зціляючи всіх, кого поневолив диявол”, “зціляючи розбитих серцем, проповідуючи полоненим визволення, сліпим — прозріння”, очищуючи прокажених, повертаючи кривим і глухим можливість рухатись і чути, воскрешаючи мертвих та звіщаючи вбогим Євангеліє (Дії 10:38; Луки 4:18; Матвія 11:5). До всіх людей Він звертався з милосердним закликом: “Прийдіть до Мене, всі знеможеш і обтяжені, і Я заспокою вас” (Матвія 11:28).

Незважаючи на те, що за добро Ісусові платили злом, а на любов відповідали ненавистю (Псалми 108:5), Він неухильно продовжував справу милосердя. Він не прогнав жодного з тих, хто шукав Його благодаті. Безпритульний мандрівник, щоденною долею Котрого були нестатки й глузування, Він жив, щоб допомагати нужденним, потішати засумованих та переконувати їх прийняти дар життя. Хвилі милості, відкинуті цими зачерствілими серцями, знову поверталися до них ще могутнішим потоком співчутливої, невимовної любові. Але Ізраїль відвернувся від свого найкращого Друга та Єдиного Помічника. Умовляння Його любові були зустрінуті з презирством. Його поради і застереження зневажені. 

Час надії й благодаті наближався до кінця. Чаша довгостримуваного Божого гніву була майже наповненою. Хмари, які збиралися протягом довгих століть відступництва й повстання, тепер готові були вилитися на винуватий народ страшними прокляттями. Той, Котрий Один лише міг врятувати їх від страшної долі, був відкинутий, зневажений і в недалекому майбутньому розп'ятий. У день, в який Христос висітиме на Голгофському хресті, закінчиться час благодаті та милості для Ізраїлю як обраного народу. Загибель лише однієї душі — це безмежна втрата, котру неможливо порівняти з усіма скарбами й багатствами світу. Але коли Христос дивився на Єрусалим, Він бачив сумну долю цілого міста, цілого народу — того міста і того народу, що колись були вибрані Ним як особливий скарб. Пророки оплакували відступництво Ізраїлю та страшні спустошення, які спіткали його за гріхи. Єремія бажав, щоб його очі перетворилися на джерело сліз, аби він міг день і ніч оплакувати загиблих дочок свого народу й забрану в полон отару Господню (Єремії 9:1; 13:17). Яким же мав бути сум Того, Чий пророчий погляд охоплював не роки, а цілі століття! Він бачив ангела-губителя з мечем, занесеним над містом, котре так довго було містом оселі Єгови. Зі схилу Оливної гори — саме з того місця, яке пізніше буде зайняте Титом та його армією, — Христос дивився через долину на святі двори і галереї, і перед Його затьмареним від сліз поглядом відкривались стіни міста, оточені ворожими військами. Він чув ходу армії, готової до бою. Він чув голосіння матерів і дітей про хліб в обложеному місті. Він бачив святу, прекрасну споруду, охоплену полум'ям пожежі, і на місці, де колись стояли чудові палаци й башти, залишилися лише звалища руїн, над якими здіймався дим. 

Проникаючи Своїм поглядом у глибину століть, Христос бачив народ заповіту розсіяним по цілій землі, “подібно до уламків розбитого корабля на самотньому морському березі”. І в цій відплаті, котра мала спіткати їхніх дітей, Він бачив перші краплі з чаші гніву, яку вони вип'ють до дна на останньому суді. Його божественне співчуття, любов, сповнена журби, знайшли своє відображення у скорботних словах: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчаток своїх під крила, та ви не схотіли!” (Матвія 23:37). 

“О, якби ти, народ, вибраний Мною, пізнав час твоїх відвідин і те, що потрібно для миру тобі. Я стримував руку ангела справедливості, закликав тебе до покаяння, але, даремно. Ти відкинув не лише Моїх слуг, вісників та пророків, а й Святого Ізраїлевого, твого Відкупителя. І ти сам винен у власній загибелі”. “Та ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя” (Матвія 23:37; Івана 5:40). 

Христос вбачав у Єрусалимі прообраз світу, закам'янілого в своєму невір'ї і повстанні, який швидко йшов назустріч караючим Божим судам. Страждання грішного людства пригнічувало душу Христа, і з Його уст вихопився цей гіркий зойк. Він читав історію людського горя, написану слізьми і кров'ю. Серце Христа безмежно співчувало усім страждаючим і нещасним на цій землі; Він прагнув принести їм полегшення. Однак навіть руки Спасителя не могли зупинити потік людських страждань, бо лише деякі звернуться до цього єдиного Джерела допомоги. Він бажав віддати Свою душу на смерть задля їхнього спасіння, та лише деякі прийдуть до Нього, щоб мати життя.

Велич Небес у сльозах! Син безмежного Бога, вражений душевною скорботою, похилився під тягарем невимовних страждань! Ця сцена наповнила Небеса подивом.

Біль Христа виявляє нам увесь жах гріха; як важко — навіть для безмежної Могутності — врятувати беззаконника від наслідків порушення Божого Закону. Проникаючи в глибину століть і дивлячись на останнє покоління, Ісус бачив світ, оповитий тією ж оманою, яка свого часу стала причиною зруйнування Єрусалима. Найбільшим гріхом юдеїв стало відкинення Христа, а найбільший гріх усього християнського світу полягає у відкиненні Закону Божого — основи Його правління на небесах і на землі. До постанов Єгови будуть ставитися з презирством, їх матимуть за ніщо. Мільйони людей, закуті в кайдани гріха, в'язні сатани, приречені на другу смерть, відмовляться прийняти слова правди в час їхнього відвідання. Яка дивовижна нерозсудливість!

За два дні до Пасхи, коли Христос востаннє відвідав храм та докорив юдейських вождів за лицемірство, Він знову разом зі Своїми учнями піднявся на Оливну гору та, розташувавшись на порослому травою схилі, милувався містом. Ісус ще раз дивився на мури, башти й палаци; ще раз оглянув храм у його сліпучій величі, цю прекрасну діадему, котра вінчала собою священну гору.

За тисячу років до цього псалмист звеличував Бога за Його милість до Ізраїлю, за те, що Він зробив храм Своєю оселею. “Намет Його в Єрусалимі, а мешкання Його на Сіоні” (Псалми 75:3). “А вибрав плем'я Юдине, гору Сіон, яку Він полюбив. І влаштував, як небо, святилище Своє” (Псалми 77:68—69).

Перший храм споруджений у найбільш квітучий період історії Ізраїлю. На його будову цар Давид зібрав величезні скарби, і Божественне натхнення керувало складанням планів його будівництва (1 Хронік 28:12, 19). Соломон, наймудріший з царів Ізраїлю, завершив цю роботу. Храм став однією з найвидатніших споруд, яку будь-коли бачив світ.

Однак через пророка Огія (Аггея) Господь сказав про другий храм: “Більша буде слава цього останнього дому від першого. І затрясу всіма народами, і прийде Бажаний всіма народами, і наповню цей дім славою, говорить Господь Саваот” (Огія 2:9, 7).

Після зруйнування храму Навуходоносором він був відбудований приблизно за 500 років до Н.Х. Це зробив народ, який після тривалого полону повернувся до свого спустошеного, майже цілком зруйнованого краю. Серед нього були старші за віком люди, котрі бачили колись славу Соломонового храму. Вони гірко ридали під час закладення підвалин нової споруди, яка вже не буде такою величною, як попередній храм. Пророк яскраво змальовує їхній душевний стан: “Хто серед вас позостався, що бачив цей дім у першій його славі? А яким ви бачите його тепер? Чи ж не є він супроти того, як ніщо в ваших очах?” (Огія 2:3; Ездри 3:12). Тоді було дано обітницю, що слава нового храму перевершить славу попереднього.