Розділ 10. Успіх реформації

Таємниче зникнення Лютера налякало всю Німеччину. Повсюди питали про нього. Поширювались неймовірні чутки, і багато хто повірив у те, що Лютер убитий. Це викликало великий жаль не тільки серед вірних друзів, а й серед тисяч тих, хто ще явно не став на бік Реформації. Багато прибічників Лютера поклялися помститися за його смерть.

Римські ієрархи зі страхом усвідомлювали, до якої міри ненавидить їх народ. Хоч вони спочатку і раділи уявній смерті Лютера, але незабаром у них з'явилось єдине бажання — сховатися від гніву народу. Вороги Лютера мали набагато менше клопоту тоді, коли він був на свободі й сміливо діяв, ніж тепер, коли несподівано зник. Ті, хто в своїй люті прагнув знищити відважного реформатора, тепер боялися безпомічного в'язня. “Єдиний спосіб урятувати себе, — сказав один із них, — це запалити факел, шукати Лютера по всьому світу і повернути його народові” (D'Aubigne. V.9. Ch.1). Імператорський наказ, здавалось, не має сили. Папські посланці були обурені, коли побачили, що доля Лютера турбує людей більше, ніж воля імператора.

Звістка про те, що Лютер живий і в безпеці, хоча й у неволі, заспокоїла народ і водночас пробудила ентузіазм і прихильність до нього. Його твори читали тепер ще з більшим зацікавленням, ніж раніше. Кількість прихильників героя, котрий безстрашно захищав Слово Боже, постійно зростала. Справа Реформації набувала все більшого розмаху. Посіяне Лютером насіння сходило всюди. Поки його не було, виконувалася та робота, яка ніколи не була б виконана в його присутності. Прибічники Лютера відчули більшу відповідальність, коли їх великого вождя не було поруч з ними. З оновленою вірою і ревністю вони виступили вперед, роблячи зі свого боку все можливе, щоб так благородно розпочата справа могла безперешкодно розвиватися й далі.

Але сатана не дрімав. Тепер він намагався зробити те, що завжди робив під час кожного реформаторського руху, тобто обманути і погубити народ, спритно підмінюючи істину неправдою. Як у I ст. християнської ери, так і в XVI ст. з'явились фальшиві пророки.

Декілька людей, глибоко зворушені тим релігійним піднесенням, яке спостерігалося в світі, уявили собі, що отримали особливе відкриття з небес і божественне доручення закінчити справу Реформації, яку, на їхню думку, так боязко розпочав Лютер. Насправді ж вони тільки руйнували розпочату ним справу. Вони відкинули великий принцип, що лежав в основі Реформації, а саме: Слово Боже — це єдине правило життя і віри; вони замінили цей надійний, безпомилковий дороговказ мінливим та непостійним мірилом — своїми почуттями і враженнями. Усунувши таким чином великий критерій, який оберігав від помилок і омани, ці люди дали змогу сатані впливати на свідомість людей так, як йому це було до вподоби.

Один із цих “пророків” заявляв, що він дістав настанову від самого архангела Гавриїла. До нього приєднався ще один студент, котрий, залишивши навчання, заявив, що Бог особисто наділив його відповідною мудрістю тлумачити Своє Слово. А до них, у свою чергу, приєдналися й інші люди, які мали природну схильність до фанатизму. Діяльність цих “ентузіастів” викликала чимале збудження. Проповіді Лютера допомогли людям зрозуміти потребу в реформі, і тепер багато щирих душ було введено в оману новими “пророками”.

Керівники цього руху прийшли у Віттенберг і повідомили про свої наміри Меланхтона і його співпрацівників. Вони говорили: “Ми послані Богом навчати народ. Ми маємо тісне спілкування з Господом; нам відоме майбутнє; одним словом ми — пророки і апостоли і посилаємося на доктора Лютера” (D'Aubigne. V.9. Ch.7).

Усе це здивувало і збентежило реформаторів. Досі вони не стикалися з подібним і не знали, що робити. Меланхтон сказав: “Цими людьми опанували якісь незвичайні духи, але що це за духи?.. З одного боку, ми повинні бути обережними, щоб не погасити Духа Божого, а з другого — уважними, щоб дух сатани не спокусив нас” (D'Aubigne. V.9. Ch.7).

Невдовзі виявилися й плоди нового вчення. Люди почали нехтувати Біблією, а згодом взагалі відкинули її. У школах відбувалися заворушення. Студенти, незважаючи на заборону, залишали навчання і покидали університети. Люди, котрі вважали себе здатними відродити справу Реформації, ледь не довели її до повного занепаду. Прихильники Рима знову відчули впевненість і з торжеством запевняли: “Ще одне останнє зусилля, і все знову буде в наших руках” (Ibid. V.9. Сh.7).

Коли Лютер почув це у Вартбурзі, він з гіркотою сказав: “Я завжди боявся, що сатана пошле на нас це лихо” (Ibid.). Він бачив справжній характер фальшивих пророків і ту небезпеку, яка загрожувала справі істини. Навіть опір папи й імператора не завдавав йому стільки клопоту і страждання, скільки завдало це лихо. Уявні приятелі Реформації перетворилися на лютих ворогів. Саме ті істини, які принесли його душі стільки радості й втіхи, стали тепер причиною суперечок і непорозумінь у Церкві.

У справі Реформації Дух Божий вів Лютера, і під Його керівництвом він зробив більше, ніж може звичайна людина. Лютер не мав наміру проводити такі радикальні зміни, не думав обіймати відповідних посад. Він був тільки знаряддям у руках безмежної Могутності. Однак він часто побоювався за наслідки своєї праці. А одного разу сказав: “Якби я знав, що моє вчення завдало шкоди навіть одній-єдиній людині, якою б простою і маловідомою вона не була, чого, звичайно, бути не може, бо це — саме Євангеліє, то я швидше погодився б десять разів померти, ніж продовжувати проповідувати” (Ibid.).

Тепер же навіть Віттенберг, центр Реформації, швидко здавав свої позиції під тиском фанатизму і беззаконня. Ця криза не була викликана вченням Лютера, але його вороги по всій Німеччині звинувачували в цьому саме реформатора. Лютер з гіркотою запитував себе: “Невже так безславно закінчиться велика справа Реформації?” (Ibid.). І тільки в палкій молитві до Бога він знаходив душевний спокій. “Це не моя справа, Боже, а Твоя, — говорив він, — Ти не допустиш, щоб вона була спотворена забобонами і фанатизмом”. Але думка про те, що він і далі буде стояти осторонь боротьби в такий критичний час, стала нестерпною, і він вирішив повернутись у Віттенберг.

Не гаючи даремно часу, Лютер вирушив у цю небезпечну подорож. Він постійно перебував поза законом. Вороги мали право відібрати в нього життя, а друзям було заборонено допомогти йому або надати притулок. Уряд приймав найрішучіші заходи проти його прихильників. Але Лютер бачив, що справа Євангелія в небезпеці, і в Ім'я Господа безстрашно виступив вперед, щоб боротися за істину.

У листі до курфюрста, якого він написав зразу ж після прийнятого рішення залишити Вартбург, Лютер писав: “Хай буде відомо Вашій величності, що я повертаюсь у Віттенберг під більш надійним захистом, ніж захист князів і герцогів. Я не прошу підтримки Вашої величності і далекий від того, щоб просити Вашого захисту, я б хотів сам захистити вас. Якби я знав, що Ваша величність може і захоче захищати мене, я нізащо не пішов би у Віттенберг. Ця справа вирішується не мечем. Бог Сам повинен зробити все без людської допомоги і людського втручання. Найкраще може захистити той, хто мас найміцнішу віру.” (D'Aubigne. V.9. Ch.8).

У другому листі, написаному вже по дорозі у Віттенберг, Лютер додав: “Я готовий накликати на себе незадоволення Вашої величності та гнів усього світу, але хіба мешканці Віттенберга не ті ж вівці? Хіба Бог не довірив їх мені? І хіба я не повинен, якщо це необхідно, піти на смерть заради них? Крім того, я боюся, що в Німеччині може вибухнути повстання, яким Бог покарає наш народ” (Ibid. V.9, Ch.7).

З великою обережністю і покорою, але разом з тим рішуче й твердо Лютер повернувся до своєї діяльності. “Ми повинні Словом зруйнувати все те, що було насаджене насильством. Я не маю наміру застосовувати силу проти забобонів і невіри. Ніколи не можна примушувати людей. Свобода — це суть віри” (Ibid. V.9. Ch.8).

Незабаром по Віттенбергу поширилися чутки про повернення Лютера і про те, що він виступить з проповіддю. Народ збирався з усіх кінців, і церква переповнилася людьми. Піднявшись на кафедру, Лютер з великою мудрістю і лагідністю навчав, докоряв і наставляв. Засуджуючи дії тих, хто насильницькими методами намагався усунути месу, він сказав: “Меса — погана річ, і Бог осуджує її, вона повинна бути усунута. Я бажав би, щоб у всьому світі замість неї була запроваджена євангельська вечеря. Але нікого не потрібно примушувати відмовитися від неї. Віддамо все в руки Божі. Його Слово повинно діяти, а не ми. Чому так? — запитаєте ви. Тому що я не тримаю в руках серця людей, як гончар глину. Ми маємо право говорити, але не маємо права діяти. Будемо ж проповідувати, а решта належить Богові. Якщо я застосую силу, що здобуду цим? Тільки протиборство, формалізм, людські постанови і лицемірство... Але в усьому цьому не буде ні сердечної щирості, ні віри, ні любові. Де не виявляються ці три чесноти, там нема нічого; нізащо на світі я не хотів би прийти до такого трагічного результату... Одним Своїм Словом Бог робить значно більше, ніж ви, я і весь світ можемо зробити нашими спільними зусиллями. Бог здобуває серця, а коли завойоване серце, тоді завойоване все...

Я буду проповідувати, дискутувати і писати, але я не буду нікого примушувати, бо віра — це добровільний акт. Погляньте, що я зробив. Я виступив проти папи, індульгенцій і папістів, але зробив це без усякого насильства і галасу. Я звеличував тільки Слово Боже, проповідував і писав — ось усе, що я вчинив. І навіть, коли я спав... проповідуване мною Слово завдавало нищівного удару по папству; ні імператор, ні князь не змогли б завдати йому такої шкоди. І все-таки я не зробив нічого. Все зробило Слово. Якби я забажав вдаватись до насильства, то вся Німеччина купалася б у крові. Яким був би результат? Загибель як людського тіла, так і душі. Тому я залишався спокійним і дав змогу Слову завоювати світ” (Ibid. V.9. Ch.8).

Щодня протягом тижня Лютер проповідував спраглому натовпу. І Слово Боже розвіяло чари фанатизму. Сила Євангелія знову привела заблудлих людей на шлях істини.