Розділ 20. Велике релігійне пробудження

У пророчій вістці першого ангела з 14-го розділу книги Відкриття передречене велике релігійне пробудження, викликане проповіддю про скорий прихід Христа. Йоан бачив ангела, що летів “посеред неба і мав вічне Євангеліє, щоб благовістити тим, які живуть на землі”. “Гучніш голосом” він звіщає: “Бійтеся Бога і віддайте славу Йому, бо настав час суду Його. Поклоніться Тому, Хто створив небо, і землю, і море, і джерела вод” (Об'явлення 14:6—7).

Вже сам факт, що вісником цього застереження є ангел, сповнений значення. Божественній Мудрості було до вподоби за допомогою чистоти, слави і сили небесного вісника показати велич проголошуваної вістки, ту силу і славу, що супроводжуватимуть її. Політ ангела “посеред неба”, “гучний голос”, що проголошує застереження всім, “які живуть на землі, і кожному людові, і племені, і язику, і народові”, — усе це свідчить про те, що цей рух буде здійснюватись у всесвітньому масштабі і дуже швидко.

Сама вістка проливає світло на той час, коли має розпочатися цей рух. Сказано, що вона становить частину “вічного Євангелія” та проголошує про настання суду. Вістка спасіння звіщалась упродовж усіх часів; але ця вістка є частиною Євангелія, яке може проголошуватись тільки в останні дні, бо лише тоді настане час суду. Пророцтва представляють події, що передують початку суду, в їх послідовності. Це особливо стосується книги Даниїла. Але ту частину його пророцтв, де йдеться про останні дні, Даниїлові було наказано заховати і запечатати “до часу кінця”. Вістка про суд ґрунтувалася на виконанні цих пророцтв, тому її не можна було проголошувати до настання цього часу. Але, як говорить пророк, в останній час “багато будуть досліджувати, і побільшає знання” (Даниїла 12:4).

Апостол Павло застерігав Церкву не очікувати приходу Христа за його днів. “Бо день той не настане, — говорив він, — поки не прийде раніш відступлення, і не виявиться чоловік, беззаконня” (2 Солунянам 2:3). Ми можемо сподіватися приходу нашого Господа не раніше великого відступлення і довгого періоду панування “чоловіка беззаконня”. “Чоловік беззаконня”, який також названий “таємницею беззаконня”, “сином погибелі” і “беззаконником”, — це папство, яке, згідно з пророцтвом, мало панувати протягом 1260 років. Цей період закінчився у 1798 р. Прихід Христа не міг відбутися до цього часу. Застереження апостола Павла охоплює собою цілу християнську еру аж до 1798 р. Саме з цього часу і повинна проповідуватися вістка про Другий прихід Христа.

Така вістка ще ніколи не проповідувалась у минулому. Павло, як ми бачимо, не благовістив про це; він звертав увагу своїх братів на час Другого приходу Господа як на далеке майбутнє. Реформатори також не проповідували про це. Мартін Лютер вважав, що суд відбудеться не раніше, як через 300 років. Але після 1798 р. книга Даниїла була розпечатана, знання побільшало і багато людей почали проповідувати урочисту вістку про наближення часу суду.

Подібно до великої Реформації XVI ст., адвентистський рух виник одночасно в різних країнах християнського світу. Як в Європі, так і в Америці мужі віри й молитви були спонукані досліджувати пророцтва, і заглиблюючись у натхненне Слово, вони переконувались у близькому кінці світу. В різних країнах виникли окремі групи християн, котрі, вивчаючи тільки Писання, дійшли висновку про наближення приходу Спасителя.

У 1821 p., через три роки після того, як Міллер шляхом дослідження пророцтв довідався про час суду, Джозеф Вольф, “всесвітній місіонер”, почав проповідувати про скорий прихід Господа. Вольф народився в Німеччині в єврейській родині, батько його був рабином. Вже в ранній молодості він переконався в правдивості християнської релігії. Маючи діяльний, допитливий розум, хлопець уважно прислухався до розмов у домі батька, де щоденно збиралися побожні євреї та розмовляли про долю і сподівання свого народу, про славу майбутнього Месії та відновлення Ізраїлю. Одного разу, почувши про Ісуса з Назарета, хлопчик почав розпитувати про Нього. “Це був надзвичайно обдарований юдей, — відповіли йому, — але через те, що Він оголосив Себе Месією, юдейський трибунал засудив Його на смерть”. — “Але чому, — продовжував допитуватися хлопчик, — Єрусалим зруйнований і чому ми в рабстві?” — “На жаль, — відповів батько, — тому що юдеї вбивали пророків”. І тут у хлопчика майнула думка, що, “можливо, Ісус також: був пророком, і юдеї вбили Його, а Він ні в чому не був винний” (Trawel and Adventures of the Rev. Joseph Wolff. V.I. P.6). Це почуття настільки заполонило його, що, незважаючи на заборону відвідувати християнську Церкву, він часто стояв біля її дверей, щоб послухати проповідь.

Коли хлопчикові виповнилося сім років, він хвалькувато розповідав своєму старенькому сусідові-християнинові про блискуче майбутнє Ізраїлю, яке чекає на нього в час приходу Месії, і тоді старий чоловік лагідно відповів йому: “Любий хлопчику, я скажу тобі, хто насправді був Месією: це Ісус з Назарета... Той, Кого розп'яли ваші предки, котрі в давнину вбивали пророків. Іди додому і прочитай 53-й розділ книги Ісаї; ти сам переконаєшся, що Ісус Христос — це Син Божий” (Ibid. V.I. P.7). Це одразу ж переконало його. Він прийшов додому і, читаючи вказаний розділ, дивувався, як точно все написане там виконалося в Ісусі з Назарета. Невже християнин говорив правду? Хлопчик попросив батька пояснити йому пророцтво, однак зустрів таке суворе мовчання, що вже ніколи не наважувався говорити з ним на цю тему. Однак це тільки посилило його бажання дізнатися більше про християнську релігію.

Знання, якого Джозеф Вольф так прагнув, старанно приховувалось від нього в його єврейській родині, але коли йому виповнилося 11 років, він залишив батьківський дім і пішов у світ, щоб здобути освіту та обрати собі релігію і професію. На деякий час він знайшов притулок у родичів, однак незабаром його звідти вигнали як відступника. Залишившись без рідних, без грошей, він змушений був прокладати собі шлях серед чужих людей. Він переїздив з місця на місце, старанно займався самоосвітою та заробляв на життя уроками староєврейської мови. Потрапивши під вплив католицького наставника, він прийняв римо-католицьку віру і вирішив стати місіонером серед свого народу. З цією метою через декілька років Джозеф Вольф вступив до католицької місійної школи у Римі. Але там його незалежність у поглядах і відвертість висловлювань стали причиною того, що хлопця звинуватили в єресі. Вольф відверто засуджував зловживання Церкви та наполягав на необхідності реформи. Хоч на початку він користувався особливою прихильністю папських сановників, але пізніше був висланий з Рима. Перебуваючи під наглядом церкви, Вольф переходив з місця на місце, доки, нарешті, не стало очевидним, що він вже ніколи не підкориться рабству Рима. Врешті-решт його оголосили невиправним і дали змогу іти куди хоче. Тоді Вольф вирішив податися до Англії і, прийнявши протестантську віру, став членом англіканської церкви. Після двох років навчання, в 1821 р. він розпочав свою місіонерську діяльність.

Сприйнявши велику істину про Перший прихід Христа як “Страдника, знайомого з хворобами” (Ісаї 53:3), Вольф зауважив, що пророцтва з такою ж певністю вказували і на Другий Його прихід у силі й славі. Намагаючись привести свій народ до Ісуса з Назарета як до обіцяного Месії і вказуючи на Його Перший прихід в приниженні, на Його жертву за гріхи людей, Вольф навчав їх також про Другий прихід Ісуса, коли Він з'явиться вже як Цар і Визволитель.

“Ісус з Назарета — правдивий Месія, — говорив він, — Котрому прокололи руки і ноги, Котрого, як агнця, вели на заріз, Котрий був Страдником, що зазнав недуги; Котрий після того, як берло відійшло від Іуди і законодавча влада — від стегон його, прийшов перший раз; але Він прийде і вдруге на хмарах небесних при сурмі Архангела” (Joseph Wolff. Researches and Missionary Labors. P.62). “‘І стане на горі Оливній, і та влада над творінням, яку колись отримав, а пізніше втратив Адам’ (Буття 1:26; Буття 3:17), буде передана Ісусові. Він буде Володарем усієї землі. Тоді припиниться плач і стогін творіння, а всюди звучатимуть пісні хвали і вдячності... Коли Ісус прийде у славі Свого Отця зі святими ангелами, ‘померлі в Христі воскреснуть першими’ (1 Солунянам 4:16; 1 Коринтянам 15:23). Це і є те, що ми, віруючі, називаємо першим воскресінням. Тоді й у тваринному царстві відбудуться зміни (Ісаї 11:6—9), і воно покориться Ісусові (Псалми 8). Загальний мир пануватиме всюди” (Journal of the Rev. Joseph Wolff. P. 378—379). “Господь знову погляне на землю і скаже: ‘Вельми добре’” (Ibid. P.294).

Вольф вірив у близькість приходу Господа, а його тлумачення пророчих періодів вказували на те, що кінець матиме місце приблизно в той час, на який посилався Міллер. Тим, котрі на підставі тексту: “Про день же той і годину ніхто не знає” (Матвія 24:36), намагалися довести, що люди взагалі нічого не будуть знати про близькість приходу Христа, Вольф відповідав: “Хіба наш Господь сказав, що той день і година ніколи не будуть відомі? Хіба Він не дав нам ознак часу, щоб ми розпізнали хоча б наближення Його приходу, як по листю смоковниці можна визначити, що літо вже близько? (Матвія 24:32). Невже ми повинні залишатися в незнанні щодо того періоду, якщо Він Сам звелів нам не тільки читати книгу пророка Даниїла, а й розуміти написане? Це та книга Даниїла, в якій говориться, що слова оці будуть запечатані до останнього часу (за днів Даниїла вони були незрозумілими) і що ‘багато будуть досліджувати їх’ (єврейський вираз означає: ‘спостерігати і роздумувати про час’), ‘і знання [щодо цього часу] побільшає’ (Даниїла 12:4). Як бачимо, наш Господь не говорить, що про наближення цього часу не буде відомо, але що жодна людина не знатиме точного ‘дня і години’. Ознаки часу, на його думку, багато про що говорять, спонукуючи нас готуватися до Його приходу, як і Ной готував ковчег” (Joseph Wolff. Researches and Missionary Labors. P.404—405).

Щодо популярної системи тлумачення або перекручення Писань Вольф писав: “Переважна більшість християнських церков перестала розуміти Біблію так, як вона написана, і звернулась до облудної системи буддистів, котрі вірять, що майбутнє щастя людства полягає в тому, що люди пересуватимуться в повітрі; ці християни вважають, що, читаючи ‘юдеї’, слід розуміти під цим словом ‘язичники’, читаючи ‘Єрусалим’ —розуміти ‘церква’; коли йдеться про ‘землю’, це означає ‘небо’; під ‘приходом Господа’ треба розуміти ‘розвиток місіонерських товариств’; а вислів ‘підем на гору, до дому Господнього’ — означає ‘велике зібрання методистів’” (Journal of the Rev. Joseph Wolff. P. 196).

Протягом 24 років, з 1821 по 1845 pp., Вольф подорожував по різних країнах: в Африці він відвідав Єгипет і Абіссінію; в Азії — Палестину, Сирію, Персію, Бухару й Індію. Він побував також у Сполучених Штатах, а по дорозі проповідував на острові Святої Єлени. Прибувши до Нью-Йорку в серпні 1837 p., Вольф проповідував у цьому місті, а потім у Філадельфії, Балтіморі і, нарешті, вирушив у Вашингтон. “Там, — згадував Вольф, — за пропозицією екс-президента Джона Куїнсі Адамса, члени однієї з палат Конгресу одностайно дали мені змогу говорити в залі Конгресу. Цю лекцію я прочитав у суботу; її вшанували своєю присутністю всі члени Конгресу, а також єпископ Вірджінії, духовенство і громадяни міста Вашингтона. Таку ж честь виявили мені члени урядів Нью-Джерсі та Пенсильванії, де я читав лекції про мої дослідження в Азії, а також про особисте царювання Ісуса Христа” (Ibid. P. 398—399).

Доктор Вольф подорожував у найбільш відсталих країнах без захисту будь-якої європейської держави, зазнаючи великих труднощів і незліченних небезпек. Його карали ударами палиць по п'ятах, морили голодом, одного разу продали як раба і тричі засуджували на смерть. Неодноразово він потрапляв до рук розбійників і якось мало не помер від спраги. Одного разу його обікрали, забравши все його майно, і він був змушений іти пішки сотні миль через гори. Сніг бив йому в обличчя, а босі ноги, задубілі від холоду, ледь ступали по замерзлій землі.

Коли Вольфа застерігали не йти неозброєним до диких, ворожих племен, він говорив, що озброєний “молитвою, запалом у Христі й вірою в Його допомогу. Я також озброєний, — говорив він, — любов'ю до Бога і ближнього в своєму серці та Біблією, яка завжди зі мною” (W.H.D.Adams. In Perils Oft. P.192). Він завжди і всюди носив при собі Біблію староєврейською та англійською мовами. Про одну зі своїх останніх подорожей Вольф говорить: “Я... тримав відкриту Біблію в руці, відчуваючи, що моя сила — в цій Книзі, і ця сила підтримає мене” (Ibid. P.201).

Джозеф Вольф продовжував наполегливо працювати, доки вістка про настання суду не охопила значну частину земної кулі. Серед юдеїв, турків, персів, індусів та багатьох інших національностей і рас він поширював Слово Боже різними мовами і всюди проповідував наближення Царства Месії.

Подорожуючи по Бухарі, Вольф виявив, що вчення про скорий прихід Господа знайоме народові, який проживав ізольовано, віддалік від цивілізації. Араби Йємена, говорив він, “мають книгу під назвою ‘Сеєра’, в якій ідеться про Другий прихід Христа і Його славне царювання; вони очікують великих подій, що мають статися в 1840 р.” (Journal of the Rev. Josepg Wolff. P.377). “В Йємені я провів шість днів з нащадками Рехава. Вони не п'ють вина, не насаджують виноградників, не сіють, мешкають у наметах та пам'ятають про доброго старого Йонадава, сина Рехава; я знайшов серед них нащадків Ізраїля з покоління Дана ...котрі разом з нащадками Рехава очікують скорого приходу Месії на хмарах небесних” (Ibid. P.388).

Схоже вчення, як це виявив інший місіонер, поширювалось у Татарії. Татарський мулла запитав місіонера, коли ж Христос прийде вдруге. Коли той відповів, що нічого про це не знає, мулла був вкрай здивований такою необізнаністю людини, яка вважала себе біблійним вчителем; а потім твердо висловив своє переконання, обґрунтоване пророцтвом, що Христос прийде приблизно в 1844 р.