Розділ 35. Свобода совісті під загрозою

У наш час протестанти ставляться до католицизму з набагато більшою прихильністю, ніж у давні роки. У тих країнах, де католицизм не користується успіхом і папісти провадять примирення, політику щоб посилити свій вплив, там виявляється все більша байдужість до вчень, які розділяють протестантські церкви з папською ієрархією. Міцнішає переконання в тому, що врешті-решт наші розбіжності в найважливіших питаннях не такі вже й великі, як думали раніше, а незначна поступка з нашого боку сприятиме кращому порозумінню з Римом. Був час, коли протестанти дуже високо цінували свободу совісті, яку здобули такою дорогою ціною. Вони виховували у своїх дітях огиду до папства і вважали всяку угоду з Римом зрадою Бога. Але тепер висловлюються зовсім інші думки!

Прихильники папства заявляють, що на їхню церкву звели наклепи, і протестантський світ готовий повірити в це. Чимало людей вважають, що несправедливо осуджувати сучасну церкву за ті мерзоти і неподобства, якими характеризувалося її панування у часи неуцтва і темряви. Вони вибачають її жахливу жорстокість як результат варварства-тих часів і переконують, що вплив сучасної цивілізації змінив ставлення до багатьох питань.

Невже ці люди забули, що ця зухвала папська влада протягом восьми віків претендувала на непогрішимість? Ці зазіхання, від яких папісти й не думали відмовлятися, були підтверджені в XIX ст. ще з більшою впевненістю, ніж раніше. Якщо Рим твердить, що церква “ніколи не помилялася і, згідно зі Святим Письмом, ніколи й не буде помилятися” (John L. von Mosheim. Institutes of Ecclesiastical History. Book 3: Century XI. Part 2, ch.2, section 9, note 17), то як він може відректися від принципів, якими керувався протягом усіх минулих віків?

Папська церква ніколи не відмовиться від претензій на свою непогрішимість. Вона вважає правильними всі переслідування тих, хто був незгідний з її догмами. То чи не повторить вона те саме, якщо їй трапиться така можливість? Усуньте тільки перешкоди з боку світських царів, поверніть Римові його колишню владу, і відразу ж оживуть його переслідування й тиранія.

Відомий письменник так говорив про ставлення католицького духовенства до свободи совісті та про небезпеку, яка загрожує Сполученим Штатам в разі успіху католицької політики:

“Чимало людей вважають, що страх перед римо- католицькою церквою у Сполучених Штатах — це фанатизм або інфантильність. Такі люди не бачать у характері й поведінці католицизму нічого такого, що суперечило б нашим установленням свободи, не бачать у його зростанні нічого зловісного. Але порівняймо перш за все деякі фундаментальні принципи нашого правління з принципами католицької церкви.

Конституція Сполучених Штатів гарантує всім свободу совісті. Ніщо не може бути дорожчим й істотнішим за це. Папа Пій IX в енцикліці від 15 серпня 1854р. твердить: ‘Абсурдним і помилковим є вчення про захист свободи совісті, це найнебезпечніша єресь, чума, найстрашніша загроза для країни’. Цей же папа в своїй енцикліці від 8 грудня 1864 р. виголосив прокляття на тих, ‘хто захищав свободу совісті й богослужіння’, а також і на тих, ‘хто висловлювався за те, що церква не має права вдаватися до насильства’”.

Миролюбний тон Риму в Сполучених Штатах ще не свідчить про переміну його настроїв. Він виявляє терпимість там, де безсилий. Єпископ О'Коннор сказав: “Толерантність до релігійної свободи існує доти, поки вдасться замінити її на протилежний принцип, не завдаючи шкоди католицькому світові”. Архієпископ Сент-Луїса якось висловився: “Єресь і невір'я є злочином, і в таких християнських країнах, як, наприклад, Італія, Іспанія, де всі громадяни-католики, а католицька релігія становить значну частину законодавства країн, вони повинні бути покарані, як і всі інші злочини...”.

Кожний кардинал, архієпископ, єпископ католицької церкви дає клятву вірності папі, в якій є й такі слова: “Я буду переслідувати і боротися всіма силами проти єретиків, розкольників і бунтівників, які повстають проти нашого володаря (папи) і його наступників” (Josiah Strong. Our Country. Ch.5, par.2—4).

Звичайно, що в римо-католицькій церкві є й щирі християни. Тисячі її членів служать Богові згідно з тим світлом, яке вони отримали.

Вони не мали вільного доступу до Слова Божого і тому не знають істини. Вони ніколи не мали змоги побачити різниці між живим щиросердним служінням Богові та звичайним виконанням форм і обрядів. Бог дивиться з ніжним співчуттям на ці душі, виховані в оманливій вірі, яка не приносить задоволення. Він дозволить променям світла проникнути через густу темряву, яка їх огортає. Він відкриє їм істину в Ісусі Христі, й ще багато з них приєднаються до Його народу.

Але католицизм як релігійна система і в наші дні не сумісний з Євангелієм Христа, як і колись у давні часи історії. Протестантські церкви огорнуті густим мороком; інакше вони розпізнали б ознаки часу. Католицька церква має далекосяжні плани і методи дій. Вона використовує всілякі засоби, готуючись до жорстокої та рішучої боротьби за розширення свого впливу і зміцнення влади, щоб відновити своє панування над світом, відновити переслідування і знищити всі здобутки протестантизму. Католицизм вкорінюється всюди. Погляньте на збільшення кількості його церков і каплиць у протестантських країнах; зверніть увагу на популярність католицьких навчальних закладів і семінарій в Америці, котрі так щедро фінансуються протестантами. Погляньте на посилення обрядовості в Англії, де почастішали випадки переходу в католицизм з інших конфесій. Ці явища повинні були б викликати занепокоєння в усіх, хто дорожить чистими принципами Євангелія.

Протестанти заграють з папством і налагоджують з ним зв'язки; вони йдуть на поступки й угоди, які викликають здивування і нерозуміння навіть самих католиків. Люди заплющують очі на справжній харатер католицизму і на небезпеки, з якими пов'язане відновлення його панування. Народ повинен прокинутись, щоб протистояти цьому найнебезпечнішому ворогові громадської та релігійної свободи.

Чимало протестантів вважають католицизм непривабливою релігією, а його служіння — нудними і беззмістовними церемоніями. Але в цьому вони помиляються. Хоч католицизм і ґрунтується на неправді, але це не грубе і неотесане шахрайство. Релігійне служіння римської церкви вражає пишністю своїх церемоній. Зовнішня розкіш і урочистість полонять людей, заколисують їх розум і сумління. Все це зачаровує. Величні собори, пишні процесії, золоті вівтарі, прикрашені коштовностями гробниці, вишуканий живопис і скульптура — усе це викликає любов до прекрасного. А як полонить слух неперевершена музика. Багате звучання органу, зливаючись з прекрасними голосами співаків, відлунюється під склепінням монументальних соборів з величними колонадами і викликає почуття благоговійного страху.

Проте зовнішня пишність, блиск і урочистість церемоній, які є тільки знущанням над сподіванням пригніченої гріхом душі, свідчать про внутрішнє її зіпсуття. Релігія Христа не потребує зовнішнього блиску і пишності. У світлі Голгофського хреста правдиве християнство постає таким чистим і привабливим, що ніякі зовнішні прикраси не можуть зрівнятися з його справжнім достоїнством. Бог цінує красу святості, смиренний і лагідний дух.

Зовнішня привабливість ще не свідчить про чистоту і піднесеність думок. Глибоке розуміння мистецтва, тонкий і вишуканий смак — усе це часто є набутком тілесних і чуттєвих натур. Сатана часто користується цими засобами, щоб примусити людей забути про потреби душі, не думати про прийдешнє, про вічне життя, щоб віддалити її від всемогутнього Помічника і спрямувати життя лише в русло цього світу.

Формальна зовнішня релігійність приваблює тільки невідроджене серце. Пишна обрядовість богослужінь у католицьких церквах має спокусливу чарівну силу, якою багато людей було зведено. Люди сприймають католицьку церкву як справжні ворота до небес. Тільки ті, хто твердо стоїть на скелі Істини і чиє серце оновлене Божим Духом, безпечні від її впливу. Тисячі людей, котрі не пізнали Христа на власному досвіді, приймуть вигляд побожності, але відцураються сили. Саме така релігія подобається більшості людей.

Претензії католицької церкви на право прощати гріхи дають її прихильникам упевненість в тому, що можна вільно грішити, і обряд сповіді, без якого церква не дає прощення, також заохочує до зла. Той, хто припадає на коліна перед такою ж грішною людиною, як він сам, і відкриває перед нею в сповіді найпотаємніші думки свого серця, таким чином принижує свою людську гідність і знецінює шляхетні поривання душі. Відкриваючи гріхи свого життя перед священиком — смертним грішником, який не є вільним від помилок і розум якого буває затуманеним алкоголем або розпустою, — людина послаблює вимогливість до себе і врешті-решт опоганюється. Уявлення про Бога принижується до рівня грішної людини тому, що священик виступає як представник Бога. Ця принизлива сповідь людини перед людиною і є тим таємничим джерелом, з якого випливає багато зла, котре опоганює світ і штовхає його до остаточної загибелі. Але для того, хто любить задовольняти свої егоїстичні бажання, набагато приємніше визнавати свої гріхи перед смертною людиною, ніж відкривати свою душу перед Богом. Людській натурі легше накласти на себе покути, ніж відмовитися від гріха. Людині легше одягнутися у власяницю, шипи та ланцюги, що шматують її, ніж розп'ята свої тілесні пристрасті. Невідроджене серце воліє швидше нести тяжке ярмо, ніж схилитися під ярмо Христове.

Римо-католицька церква та юдейська за часів Першого приходу Христа разюче схожі. Якщо юдеї таємно порушували принцип Закону Божого, то зовні вони ревно оберігали кожну його букву, обтяжуючи вимогами і традиціями, що робило дотримання законів тяжким і нестерпним. І як юдеї заявляли, що вони шанують Закон, так і католики твердять, ніби віддані хресту. Вони звеличують символ страждань Христових і водночас своїм життям зрікаються Того, Хто був розп'ятий на ньому.