Розділ 5. Світанок в Англії

До початку Реформації у світі збереглося дуже мало екземплярів Біблії, але Бог не допустив, щоб Його Слово було повністю знищене. Істини Божого Слова не повинні бути прихованими. Господь так само легко може звільнити з оков слова життя, як колись Він відчинив двері в'язниці та мідні залізні брами, щоб випустити на свободу Своїх служителів. У різних країнах Європи Святий Дух спонукав мужів шукати Правду як захований скарб. Завдяки Божому Провидінню вони звернулися до Святого Письма та з величезною зацікавленістю досліджували його священні сторінки, за будь-яку ціну бажаючи прийняти світло Істини. І хоча вони ясно розуміли не все, однак багато забутих істин було відновлено. Послані Богом вісники, вони виступили вперед, щоб розбити кайдани заблудження й забобонів, закликаючи інших, які так довго перебували в рабстві омани, піднятися на захист своєї свободи.

Протягом довгих століть Боже Слово, ще не перекладене мовами різних народів, було доступне лише для високоосвічених людей; і тільки вальденці мали Святе Письмо рідною мовою. Однак прийшов час перекласти Писання і дати їх простим людям в різних країнах, причому їхньою рідною мовою. Час півночі для світу минув. Закінчувалися години темряви, і в багатьох країнах з'явилися проблиски світанку.

У XIV ст. в Англії зійшла зоря Реформації, її вісником не лише для Англії, а й для усього християнського світу став Джон Уїкліф. Він кинув протест проти Риму, і йому не судилося замовкнути. Його виступ започаткував боротьбу, яка привела до звільнення не лише окремих людей, а й церков і цілих народів.

Уїкліф отримав гуманітарну освіту, і для нього страх Господній був початком мудрості. У школі він вирізнявся ревною побожністю, видатними здібностями та ґрунтовними знаннями. В нестримному прагненні до знань він намагався опанувати всіма галузями науки. Уїкліф вивчав схоластичну філософію, канони церкви, громадянське право, особливо те, що стосувалося його батьківщини. В наступній діяльності реформатора отримана освіта відіграла значну роль. Глибоке знання спекулятивної філософії того часу допомогло Уїкліфові викрити її заблудження, а вивчення громадянського і церковного права підготувало до великої боротьби за громадянську та релігійну свободу. Вміло користуючись зброєю Божого Слова, він придбав необхідні риси інтелекту, добре вивчив прийоми вчених диспутів. Талановитість і широта знань Уїкліфа викликали повагу не лише друзів, а й ворогів. Його прихильники пишалися своїм провідником, котрий посів таке видатне становище серед найвидатніших мужів нації, а вороги не наважувалися висловити свою ненависть до Реформації.

Ще в студентські роки Уїкліф почав досліджувати Писання. В той час Біблія писалась лише стародавніми мовами, і тільки вчені люди могли відшукати шлях до джерела Істини, яке залишалося таємницею для неосвічених. Таким чином готувався шлях до майбутньої праці Уїкліфа як реформатора. Вчені мужі, досліджуючи Боже Слово, знайшли в ньому велику істину про вільну Божу благодать. Вони викладали це вчення, поширюючи знання про істину та заохочуючи інших звертатися до живого Божого Слова.

Коли Уїкліф звернув увагу на Святе Письмо, він узявся за його дослідження з тією ґрунтовністю, яка дала йому змогу успішно оволодіти науками. Він відчував нездоланне прагнення до знань і його не могли задовольнити ані схоластичні дослідження, ані церковні науки. В Божому Слові він знайшов те, що так довго шукав. Уїкліф побачив там розгорнутий План спасіння і Христа як єдиного Заступника людей. Тому реформатор усього себе віддав на служіння Христові, твердо вирішив проповідувати відкриту йому Істину.

Як і наступні реформатори, Уїкліф на початку своєї діяльності не міг передбачити її наслідків. Він не мав на меті протидіяти Римові. Але відданість Правді не могла не привести його до боротьби з заблудженням. Чим ясніше він бачив заблудження папства, тим полум'яніше проповідував біблійні істини. Уїкліф бачив, що Рим відступив від Божого Слова задля людських традицій; він безстрашно звинуватив духовенство в тому, що воно відкинуло Святе Письмо, та вимагав повернути Біблію народові, щоб її авторитет був знову відновлений у Церкві.

Уїкліф був здібним і щирим вчителем, красномовним проповідником, а його щоденне життя було підтвердженням біблійних істин, які він проповідував. Його пізнання Біблії, проникливий розум, побожне, чисте життя, непохитна мужність і чесність викликали загальну повагу і довір'я. Багато людей розчарувалися в своїй вірі та в римській церкві, де панувало беззаконня, тому з неприхованою радістю вони вітали істини, проповідувані Уїкліфом. А папські посланці сповнилися люті, коли зрозуміли, що цей реформатор користується набагато більшим впливом, ніж вони.

Уїкліф вмів переконливо викривати заблудження, і він безстрашно виступав проти численних зловживань, схвалених авторитетом Риму. Як особистий капелан короля, він сміливо засудив виплату данини, яку папа стягав з англійського монарха, і довів, що папські зазіхання на владу над світськими монархами суперечать як здоровому глузду, так і відкриттю. Вимоги папи викликали велике обурення в Англії, а вчення Уїкліфа справило відповідний вплив на державних мужів. Об'єднавшись разом, король і дворянство виступили проти домагань папи щодо влади та відмовили у виплаті данини. Таким чином, пануванню папи в Англії було завдано відчутного удару.

Ще одним злом, проти якого реформатор провадив тривалу й рішучу боротьбу, було запровадження чину жебручих ченців. Вони буквально переповнили Англію, справляючи згубний вплив на велич і процвітання нації. Всюди відчувався їхній паралізуючий вплив — у господарстві, освіті й моралі. Гультяйський і паразитичний спосіб життя ченців не лише вичерпував кошти народу, а й принижував роль праці. Юнацтво поступово розкладалося й робилося аморальним. Під впливом монахів багато молодих людей бажали піти в монастирі й присвятити себе чернечому життю, причому робили це не лише без згоди батьків, а часто й усупереч їхній волі. Один з отців ранньої католицької церкви, котрий вимоги чернецтва ставив вище за синівську шану й обов'язки, сказав: “Навіть якщо б ти побачив свого батька, що плаче й ридає біля порогу твого дому, або матір свою, яка відкрила б своє лоно, в котрому носила тебе, і свої груди, якими тебе вигодувала, пам'ятай, що ти мусиш потоптати їх ногами твоїми та йти за Христом”. “Огидна нелюдськість”, як пізніше Лютер назвав цю доктрину, “властиву вовкові й тиранові, а не християнинові й людині”, надзвичайно загострила стосунки між батьками й дітьми (Barnas Sears, The life of Luther. P.69—70). Таким чином, папські вожді, як і стародавні фарисеї, задля своїх вчень відкинули заповідь Божу, ї як наслідок — зруйновані сім'ї, втрачені дочки й сини.

Навіть студенти університетів, спокушені фальшивими умовляннями ченців, відчували спонукання вступати до їхнього ордену. Багато з них пізніше розкаювались у вчинку, котрий занапастив їхнє життя і приніс стільки горя батькам. Але потрапивши одного разу до цієї пастки, вони вже не могли повернути колишньої свободи. Батьки, побоюючись впливу ченців, часто відмовлялися посилати своїх синів до університетів. Тому у вищих навчальних закладах помітно зменшилась кількість студентів. Школи порожніли, а неуцтво зростало.

Папа дав ченцям владу приймати сповіді та відпускати гріхи. І цей дозвіл став джерелом ще більшого зла. Прагнучи до збагачення, ченці так охоче роздавали прощення гріхів, що до них збиралися різні злочинці і, як наслідок, розквітали зло і порок. Бідні й хворі були залишені напризволяще в той час, як кошти, котрі могли б задовольнити їхні потреби, потрапляли до рук ченців. Застосовуючи різні залякування, вони вимагали від народу милостині та оголошували безбожником кожного, хто відмовлявся жертвувати на користь їхнього чину. Всупереч показної бідності, прибутки ченців зростали, а їхні розкішні палаци та столи з дорогими наїдками все більше й більше підкреслювали зростаючі злидні народу. Проводячи час у розвагах і розкоші, ченці оточили себе темними людьми, котрі різними нісенітницями, легендами й жартами, розрахованими на неуків, усе більше одурманювали людей. Однак ченці продовжували підтримувати свій авторитет, вміло використовуючи забобони народу та примушуючи його вірити, що релігійний обов'язок полягає у визнанні зверхності папи, поклонінні святим і принесенні дарів ченцям, і доводячи, що цього досить, щоб гарантувати їм місце в раю.

Даремно намагалися вчені й побожні мужі реформувати цей чернецький орден. Але Уїкліф, котрий мав більш проникливий розум, влучив у самий корінь зла, оголосивши, що вся ця система є обманом та потребує негайного скасування. Розгорілися дискусії, посипалися запитання. Мандруючі ченці торгували папськими індульгенціями, у багатьох викликаючи сумнів щодо можливості прощення гріхів за гроші; такі люди справедливо запитували: чи не краще за прощенням звертатися до Бога, ніж до римського папи? Народ був занепокоєний зростаючою зажерливістю ченців, яка, здавалося, не знала меж. “Ченці та римські священики, — говорили вони, — пожирають нас, як злоякісна пухлина. Бог мусить звільнити нас або ж народ загине” (D'Aubigne. V.17. Ch.7). Щоб замаскувати свою жадібність, жебручі монахи називали себе послідовниками Спасителя, підкреслюючи, що Ісус та Його учні також користувалися милостинею народу. Таке твердження свідчило проти них, бо миряни почали досліджувати Біблію, щоб довідатися правди, а цього Рим бажав якнайменше. Свідомість людей звернулася до джерела Правди, яку так старанно приховував Рим.

Уїкліф почав писати і друкувати статті проти цього чернечого ордену, однак не з наміром вести з ним дискусії, а щоб привернути увагу людей до вчення Біблії та її Автора. Він проголосив, що папа має не більшу владу прощати гріхи або відлучати від церкви, ніж звичайні священики, і жодна людина не може бути відлученою від Церкви, якщо не стягне на себе осудження Бога. Важко уявити собі більш Дієвий засіб знищення збудованої папою велетенської споруди духовного й світського панування, де в рабському полоні знемагали душі й тіла мільйонів людей.

І знову Уїкліфа запросили захищати права англійської корони від домагань Риму. Отримавши призначення королівського посла, він два роки провів у Нідерландах, беручи участь у нарадах з папськими посланцями. Там він вільно спілкувався з духовними представниками Франції, Італії, Іспанії та отримав змогу зазирнути за лаштунки і довідатись про те, чого він ніколи б не знав, перебуваючи в Англії. Уїкліф пізнав багато таких речей, які пізніше мали велике значення у його діяльності. Він зрозумів справжній характер посланців папського двору, їх прагнення до влади. Повернувшись до Англії, Уїкліф зі ще більшою відвертістю й запалом проповідував своє вчення, виголошуючи, що зажерливість, пиха й облуда є справжніми богами Риму.

В одному зі своїх трактатів реформатор так висловився про папу і його прибічників: “Вони вивозять з нашої країни гроші, які важко заробляв бідний люд. Щорічно з королівської скарбниці витрачаються тисячі на відправу церковних служб та інших потреб духовенства. Але насправді це проклята симонія, і християнство змушене підтримувати цю єресь. Навіть якщо б у нашій країні існувала величезна золота гора і жодна людина нічого з неї не брала б, крім цієї пихатої, люблячої світські задоволення духовної особи, то з бігом часу не залишилося б і золотої гори, бо папа забирає усі наші гроші і не дає нічого взамін, окрім Божого засудження за симонію” (John Lewis. History of the Life and Sufferings of J.Wiclif.P.37).

Незабаром після повернення до Англії Уїкліф отримав від короля призначення в Люттервортську парафію. Це стало свідченням того, що король нібито не виявляє незадоволення сміливими промовами Уїкліфа. Вплив реформатора відчувався як у придворному житті, так і у відродженні віри цілого народу.

Однак незабаром громи Риму впали на Уїкліфа. До Англії було відправлено три папські булли: до університету, до короля і прелатів; у них містився наказ негайно вжити рішучих заходів та примусити замовчати проповідника єресі. Ще до прибуття булл розлючені єпископи закликали Уїкліфа до суду, куди він з'явився у супроводі двох впливових англійських князів, а народ, що оточував будинок суду, увірвався всередину і так налякав суддів, що справу Уїкліфа відклали. Деякий час він міг знову спокійно продовжувати свою діяльність. Незабаром після цього король Едуард III, котрого прелати, користуючись його похилим віком, сподівалися намовити проти реформатора, помер, і колишній покровитель Уїкліфа став правителем країни.

Але папські булли наказували англійському королеві схопити й ув'язнити єретика. Всі ці заходи вказували на те, що реформатора чекало вогнище. Здавалося, що вже ніхто не зможе врятувати його від мстивого Риму. Але Той, Хто ще в давнину сказав Своєму рабу: “Не бійся — Я твій щит” (Буття 15:1), простягнув Свою руку і захистив вірного слугу. Смерть спіткала не реформатора, а папу, котрий видав наказ про знищення Уїкліфа. Григорій XI помер, і церковний суд, що мав вирішити долю Уїкліфа, не відбувся.