Розділ 3. Епоха духовної темряви 

Апостол Павло у своєму Другому посланні до солунян передрік велике відступництво, яке завершиться встановленням папської влади. Він писав, що день Господній “не настане, аж перше прийде відступлення, і явиться беззаконник, призначений на загибель, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме” (2 Солунянам 2:3—4). І далі апостол застерігає братів: “Бо вже діється таємниця беззаконня” (в.7). Вже в той час Павло бачив, як до Церкви закрадаються заблудження, які торують дорогу встановленню папства.

“Таємниця беззаконня здійснювала спочатку свою спокусливу і богозневажну роботу тихо й непомітно, але з часом, набуваючи все більшої сили, вона вже відкрито опановувала розум людей. Майже непомітно язичницькі звичаї увійшли до християнської Церкви. Дух компромісу і поступок був затриманий на деякий час бурею переслідувань з боку язичників, що спіткали ранню християнську Церкву. Але коли переслідування припинилися і християнство знайшло доступ до царських дворів і палат, тоді на зміну чистоті Христової релігії та простоті апостолів прийшла пишність і зарозумілість язичницьких жерців і царів; замість Божих вимог були встановлені людські постанови і перекази. Формальне навернення римського імператора Костянтина Великого на початку IV ст. викликало велику радість, і світський дух під маскою праведності почав проникати до Церкви. Церква почала швидко деградувати. Язичництво, котре здавалося переможеним, насправді перемогло. Його дух заволодів Церквою, і його вчення, звичаї та забобони стали складовою частиною віри і богослужіння так званих послідовників Христа.

Ця угода між язичництвом і християнством знайшла своє втілення в ‘людині гріха’, про яку пророцтво свідчило, що вона повстане проти Бога й возвеличить себе вище за Нього. Ця велетенська система хибної релігії є найдосконалішим зразком диявольської влади, пам'ятником його прагненню посісти престол і правити землею згідно з власною волею.

Сатана одного разу вже намагався досягти компромісу з Христом. Він прийшов до Сина Божого в пустелю спокуси і, показавши Йому всі царства світу й їхню славу, запропонував віддати все це в Його руки, якщо Він тільки визнає верховну владу князя темряви. Христос докорив зарозумілому спокусникові та примусив його відійти. Однак пропонуючи те ж саме людині, сатана досягає більшого успіху. Щоб забезпечити собі світську славу й багатство, Церква змушена була шукати прихильності й підтримки великих світу цього; відкидаючи таким чином Христа, вона об'єдналася з представником сатани — єпископом римським.

Один із провідних догматів римської церкви полягає в тому, що вона вважає папу видимим головою всесвітньої Христової Церкви, наділеним найвищою владою над усіма єпископами і пасторами по цілій землі. Крім того, папі були присвоєні божественні титули: його почали називати ‘Господь Бог — Папа’” (Dominum Deum nostmm Papam) та оголосили непогрішимим. Папа вимагає, щоб усі люди шанували його. Ті самі домагання, на яких настоював сатана в пустелі спокуси, він І сьогодні висловлює через римську церкву, і багато людей готові віддати йому цю шану. Але ті, що бояться Бога і ставляться до Нього з благоговінням, зустрічають ці зухвалі претензії так, як Христос зустрів подібні зазіхання підступного ворога. “Господеві Богові твоєму поклоняйся і Йому одному служи” (Луки 4:8). У Своєму Слові Бог не зробив ані найменшого натяку на призначення будь-якої особи головою Церкви. Вчення про папську верховну владу явно суперечить вченню Святого Письма. Папа не може мати жодної влади над Церквою Христа, крім тієї, яку він незаконно привласнив собі.

Прихильники римської церкви наполегливо звинувачують протестантів у єресі та свавільному відокремленні від правдивої церкви. Однак ці звинувачення швидше стосуються їх. Саме вони відкинули прапор Христа і відступили від віри, “раз даної святим” (Юди 3).

Сатана добре знав, що завдяки Святому Письму люди зможуть розпізнати його обман і протистояти його силі. Саме за допомогою Слова Спаситель світу відбивав його атаки. При кожному нападі Христос виставляв щит вічної Правди, кажучи: “Написано...” Кожній пропозиції ворога Він протиставляв мудрість і силу Слова. Щоб утримувати владу над людьми та встановити авторитет папського узурпатора, сатана повинен був тримати народ у кайданах незнання Святого Письма. Адже Біблія звеличує Бога, а смертну людину ставить на місце, яке їй належить, саме тому її святі істини повинні залишатися прихованими і забороненими; саме таку тактику взяла на озброєння римська церква. Протягом цілих століть заборонялося розповсюдження Біблії. Народові було заборонено читати її і навіть зберігати вдома, в той час, як безпринципні священики і прелати перекручували її значення таким чином, щоб довести правомірність власних домагань. Отож майже весь світ визнав папу намісником Бога на землі, наділеним верховною владою як у церкві, так і в державі.

Тепер, коли було усунуто єдиний засіб, що давав можливість розпізнати заблудження, сатана отримав змогу діяти за власним бажанням. Пророцтво свідчило про те, що папство “буде думати позмінювати свята та закон” (Даниїла 7:25). Незабаром така спроба була зроблена. Для того, щоб чимось замінити для новонавернених поклоніння ідолам і таким чином сприяти формальному прийняттю ними християнства, в християнське богослужіння поступово було запроваджене поклоніння іконам і “святим” мощам. Остаточно така форма ідолопоклонства була затверджена на вселенському соборі. На довершення цього святотатства Рим наважився вилучити з Божого Закону другу заповідь, яка забороняє поклоніння зображенням; а щоб зберегти загальну кількість заповідей — розділити десяту заповідь надвоє.

Дух поступок язичництву відчинив двері для подальшого нехтування небесним авторитетом. Сатана, діючи через ненавернених керівників церкви, спотворив і четверту заповідь, намагаючись усунути стародавню суботу — освячений і благословенний Богом день (Буття 2:2—3) — та замінити її “високошановним днем сонця”, що його дотримувалися і святкували язичники. Ця спроба спочатку була старанно замаскована. Протягом перших століть усі християни святкували правдиву суботу. Вони виявляли ревність у шануванні Бога, вірили в незмінність Його Закону, віддано захищали святість Божих принципів. Але сатана з величезною підступністю продовжував діяти через своїх посередників, намагаючись осягнути свою мету. Щоб привернути увагу народу до неділі, цей день було проголошено святковим на честь воскресіння Христа. У цей день здійснювалися богослужіння, і хоча його вважали днем відпочинку, суботу, як і раніше, продовжували свято шанувати.

Торуючи шлях для досягнення власної мети, сатана спонукав юдеїв перед приходом Христа обтяжити суботу найсуворішими вимогами, щоб таким чином перетворити її в тягар для народу. А потім, майстерно використовуючи хибне уявлення про суботу, ініціатором якого він був, диявол з презирством представив її як юдейську постанову. В той час, як християни загалом продовжували дотримуватися неділі переважно як радісного свята, він спонукав їх на знак ненависті до юдейської релігії перетворити суботу на піст, день смутку й нудьги.

На початку IV ст. імператор Костянтин видав указ, що проголошував неділю загальним святковим днем по всій Римській імперії. День сонця святкували як його піддані язичники, так і християни. Таким чином, політика імператора була спрямована на те, щоб об'єднати суперечливі інтереси християнства і язичництва. Його спонукали до цього єпископи церкви, які, прагнучи слави і влади, розуміли, що святкування єдиного дня полегшить формальне прийняття язичниками християнства, а отже, сприятиме зростанню могутності й слави церкви. Хоча багато побожних християн з часом почали вважати неділю до певної міри святим днем, проте вони продовжували дотримуватися правдивої суботи — святого дня Господнього — і шанували її згідно з четвертою заповіддю.

Та архіобманщик на цьому не зупинився. Він твердо вирішив об'єднати весь християнський світ під своїм прапором, виявляючи силу і владу через свого намісника на землі — гордого єпископа, котрий оголосив себе представником Христа. Через наполовину навернених язичників, гордих прелатів та духовенство, що полюбляло світ, він здійснив свій намір. Час від часу збиралися вселенські собори, на які з'їжджалися представники вищого духовенства з усього світу. І майже на кожному з таких соборів встановлена Богом субота щоразу принижувалася, в той час як недільний день все більше звеличувався. Врешті-решт язичницьке свято почали вшановувати як божественну постанову, а біблійна субота була проголошена пережитком юдаїзму, а ті, що дотримувалися її, підпадали під прокляття.

Великому відступникові вдалося звеличити себе “над усе, зване Богом чи святощами” (див.2 Солунянам 2:4). Він наважився змінити ту єдину заповідь Божого Закону, яка найпевнішим чином вказує усім людям на правдивого, живого Бога. У четвертій заповіді Бог представлений як Творець неба і землі, таким чином Він відокремлює Себе від усіх фальшивих богів. І в пам'ять про цю творчу діяльність сьомий день був освячений як день відпочинку для людини. Він був встановлений для того, щоб постійно нагадувати людям про живого Бога — джерело буття, об'єкт шани та поклоніння. Але сатана намагається примусити людей порушити вірність Богові та виявити непослух до Його Закону. Тому він спрямовує всі свої зусилля проти цієї заповіді, яка вказує на Бога як на Творця.

Сучасні протестанти запевняють, що воскресіння Ісуса в неділю перетворило цей день на християнську суботу. Однак для цього у Слові Божому немає жодної підстави. Ані Христос, ані Його апостоли не виявляли до цього дня подібної шани. Святкування неділі як християнської постанови бере свій початок від “таємниці беззаконня” (2 Солунянам 2:7), розвиток якої був помітний вже за днів апостола Павла. Де й коли Господь узаконив цей витвір папства? На якій підставі можуть бути виправдані зміни, не освячені Божим Словом?

У VI ст. папство міцно утвердилося. Місцем перебування його престолу було обрано столицю імперії, і єпископ Риму був проголошений головою усієї Церкви. Язичництво поступилося папству. Дракон віддав звірові “свою силу, і престол свій, і велику владу” (Об'явлення 13:2). Почався період 1260-річного папського гноблення, про який провіщали пророцтва з книги Даниїла та Відкриття (Об'явлення 13:5—7; Даниїла 5:25). Християни змушені були зробити вибір: або поступитися своїми переконаннями і прийняти папські постанови, або скінчити життя у в'язниці, прийняти смерть від тортур, на вогнищі або від сокири ката. Виконалися слова Ісуса: “І видаватимуть вас батьки, і брати, і рідня, і друзі, а декому з вас і смерть заподіють. І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти” (Луки 21:16—17). Віруючі піддавалися нечуваним раніше переслідуванням, і світ перетворився на суцільне поле бою. Протягом століть Церква Христа знаходила притулок у неприступних самотніх місцях. Пророк сказав так: “А жінка втекла в пустиню, де було приготовлене для неї місце від Бога, щоб там годували її тисячу двісті шістдесят днів” (Об'явлення 12:6).

З приходом до влади римської церкви було покладено початок темному Середньовіччю. В міру зміцнення її влади зростала й темрява. Віру в Христа — правдиву основу — було замінено вірою в папу римського. Замість того, щоб за прощенням гріхів та вічним спасінням звертатися до Сина Божого, народ дивився на папу, священиків і прелатів, яких той наділив владою. Людей навчали, що папа є земним посередником між ними та Богом і що ніхто не може прийти до Бога, як тільки через папу; його проголосили заступником Бога, і тому всі люди повинні беззастережно підкорятися йому. Ухиляння від його вимог стало достатньою підставою для того, щоб піддати тіло й душу винного жорстоким покаранням. Таким чином, увага народу була відвернута від Бога та звернена на людей — грішних, заблудлих, жорстоких, більше того — на самого князя темряви, котрий через них здійснював свою владу. Гріх був замаскований одягом святості. Коли усувається Слово Боже і людина приписує собі верховенство, тоді слід чекати обману, заблудження та низьких пороків. З піднесенням авторитету людських постанов і традицій виявився духовний занепад, який є наслідком відкинення Божого Закону.

Це були небезпечні дні для Церкви Христа. Як мало залишилося вірних прапороносців Істини! Хоч ще збереглися щирі свідки Істини, однак часом здавалося, що заблудження і забобони переможуть, а правдива релігія буде зовсім знищена. В той час, як Євангеліє зникло з поля зору, а форми релігії уже намножувалися, народ Знемагав під тягарем суворих вимог і обмежень.

Людей навчали не лише дивитися на папу як на посередника між Богом і людьми, а й покладатися на власні діла як на засіб для прощення гріхів. Тривалі, виснажливі паломництва, покарання, що накладали на покутників, поклоніння “святим” мощам, побудова церков, каплиць та вівтарів, великі грошові пожертвування на церкву — це і ще багато іншого вимагалося від людей, щоб відвернути гнів Божий або заслужити Його прихильність; ніби Бог, подібно до людей, гнівається через дрібниці, або Його можна “задобрити” дарами чи карами, котрі накладалися на покутників!

Незважаючи на те, що беззаконня поширювалося навіть серед верхівки римської церкви, її вплив неухильно зростав.