Розділ 6. Два герої перед обличчям смерті

Незабаром ще одне вогнище запалало в Констанці. Кров ще одного мученика засвідчила Правду. Ієронім, прощаючись з Гусом під час його від'їзду, напучував його бути мужнім і непохитним, обіцяючи, що в разі небезпеки він прийде на допомогу другові. Почувши про ув'язнення реформатора, вірний учень одразу приготувався виконати свою обіцянку. Без охоронної грамоти, а тільки в супроводі одного товариша Ієронім вирушив до Констанци. Прибувши на місце, він переконався, що нічого не зможе зробити для звільнення Гуса, а крім того, і сам наражається на небезпеку. Він утік з міста, але був схоплений по дорозі додому. Закутого в кайдани, під вартою солдатів його привели до Констанци. Коли він став на соборі, щоб дати відповідь на висунуті звинувачення, його перервали вигуками: “На вогнище його, на вогнище!” (Bonnechose. V.1. P.234). Ієроніма кинули до в'язниці і скували таким чином, щоб завдати в'язневі нестерпних мук, а їсти йому давали тільки хліб і воду. Через кілька місяців жорстокого ув'язнення Ієронім смертельно захворів; вороги, побоюючись, що смерть вихопить жертву з їхніх рук, стали дещо краще поводитися з ним, хоч він перебував уже близько року в тюрмі.

Смерть Гуса не принесла для папства бажаних наслідків. Порушення його охоронної грамоти викликало хвилю обурення, і для більшої безпеки собор ухвалив не спалювати Ієроніма, але усякими засобами примусити його зректися своєї віри. В'язня привезли на спеціальне зібрання та запропонували йому зректися або померти. На початку ув'язнення смерть була б милістю порівняно з тими жахливими стражданнями, яких він зазнав, але тепер, знесилений хворобою та суворими умовами в'язниці, мучений страхом, сумнівами, розлучений з друзями і наляканий загибеллю Гуса, Ієронім захитався і вирішив підкоритися соборові. Він дав клятву дотримуватися католицької віри та визнав справедливим осудження вчень Уїкліфа та Гуса, “за винятком святих істин”, які вони проповідували (Ibid. V.2. P. 141).

Ієронім сподівався заглушити голос сумління й уникнути своєї долі. Але залишившись на самоті, він ясно побачив, що накоїв. Він згадував мужність і вірність Гуса та думав про своє відречення від правди. Подумки він звертався до Божественного Вчителя, Котрому обіцяв служити і Котрий задля нього пішов на хресну смерть. До відречення Ієронім серед усіх своїх страждань завжди знаходив потішення в обітниці Божої милості, але тепер розкаяння і сумніви роздирали його душу. Він знав, що мусить зректися ще багатьох своїх принципів, перш ніж примириться з Римом. Шлях, на котрий він ступив, міг призвести тільки до повного відступництва. І тоді Ієронім твердо вирішив: задля звільнення від короткочасних страждань він ніколи не зречеться свого Господа.

Незабаром його знову повели на собор. Покора реформатора не задовольнила суд. Їхня кровожерливість, що прокинулася зі смертю Гуса, вимагала нових жертв. Тільки абсолютним відреченням від істини Ієронім міг зберегти собі життя. Однак він твердо вирішив підтвердити свою віру та піти на вогнище слідом за своїм братом-мучеником.

Ієронім відкинув своє попереднє відречення та, приречений на смерть, зажадав, щоб йому дали змогу захищати себе. Побоюючись його слів, прелати наполягали на тому, щоб він тільки підтвердив або заперечив справедливість висунутих проти нього звинувачень. Ієронім запротестував проти такої жорстокості та несправедливості. “Протягом 340 днів ви тримали мене в жахливому підземеллі, — сказав він, — мене позбавили всього і я жив серед нечистот і смороду, а потім ви привели мене сюди та, поступаючись моїм смертельним ворогам, відмовляєтесь вислухати мене... Якщо ви справді бажаєте бути мудрими людьми, світочами світові, то бережіться, щоб не згрішити проти справедливості. Щодо мене, то я лишень жалюгідний смертний; моє життя мало що вартує, і якщо я застерігаю вас від винесення несправедливого вироку, то роблю це не стільки задля себе, скільки задля вас” (Ibid. V.2. P.146—147).

Врешті-решт, його прохання задовольнили. В присутності своїх судців Ієронім став на коліна та молився, щоб Святий Дух керував його думками й словами, щоб він не сказав нічого, що суперечить Правді або не гідне його Вчителя. Того дня для нього виконалася Божа обітниця, дана першим учням: “І будуть водити вас до правителів і царів заради Мене... Коли ж видаватимуть вас, не журіться, як і що вам говорити, бо в той час буде дано вам, що говорити. Бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого буде промовляти через вас” (Матвія 10:18—20).

Слова Ієроніма викликали подив і захоплення навіть серед його ворогів. Протягом року він був ув'язнений у підземеллі, не мав змоги читати і навіть бачити, зазнаючи нестерпних тілесних страждань і душевної тривоги. І всупереч усьому цьому, він з такою силою й чіткістю навів докази, ніби увесь цей час займався дослідженнями і підготовкою. Реформатор звернув увагу слухачів на ряд святих мужів, засуджених несправедливими суддями. Майже в кожному поколінні були такі люди, які прагнули духовного піднесення для своїх сучасників, але їх звинувачували та з ганьбою виганяли із суспільства, хоча наступні покоління високо оцінювали їхню працю. Сам Христос був засуджений несправедливим судом як злочинець. У своєму попередньому відреченні Ієронім визнав справедливим вирок над Гусом, але тепер він розкаявся у своїх словах та підтвердив невинність і непорочність мученика. “Я знав його від дитинства, — сказав Ієронім, — це була найвищою мірою чудова людина, справедлива і свята, та незважаючи на свою невинність, вона була засуджена на смерть... Я також готовий померти, не відступлю перед муками, приготовленими для мене моїми ворогами і фальшивими свідками, котрі свого часу дадуть відповідь за свої фальшиві свідчення перед великим Богом, Котрого ніхто не зможе обманути” (Bonnechose. V.2. P. 151).

Картаючи себе за відречення від правди, Ієронім продовжував: “З усіх гріхів, вчинених мною від самого дитинства, жодний не обтяжує моє сумління таким тягарем та не завдає мені стільки гірких, мук, як гріх, вчинений мною на цьому фатальному місці, коли я схвалив беззаконний вирок, винесений над Уїкліфом та святим мучеником Яном Гусом, моїм учителем і другом. Так! З глибини душі я сповідаю свій гріх та з жахом визнаю, що я ганебно злякався; через страх перед смертю я засудив їхнє вчення. Тому я благаю... всемогутнього Бога дарувати мені прощення моїх гріхів і особливо простити мені цей останній гріх, найогидніший з усіх”. Вказуючи на суддів, він рішуче сказав: “Ви засудили Уїк-ліфа і Яна Гуса не тому, що вони похитнули вчення церкви, а тому, що вони таврували безсоромні діла духовенства: розкіш, пиху та всі пороки прелатів і священиків. Усе, що вони говорили, є незаперечним, і я поділяю їхні погляди”.

Промова Ієроніма була перервана. Прелати з люттю вигукували: “Які ще потрібні докази?! Ми на власні очі бачимо одного з найзапекліших єретиків!”

Непохитний Їєронім вигукнув: “Ви гадаєте, я боюся смерті? Ви цілий рік тримали мене в страшному підземеллі, набагато жахливішому, ніж сама смерть. Ви поводилися зі мною гірше, аніж з турком, юдеєм або язичником, а моє тіло в прямому розумінні слова гнило на живих кістках, однак я не нарікаю, бо нарікання принижують людину, в якої є серце і дух, але я не можу не висловити свого подиву щодо такого варварського ставлення до християнина” (Ibid. V.2. P. 151—153).

Знову зчинилася буря гніву, й Ієроніма відвели до в'язниці. Однак серед присутніх були такі, на кого слова Ієроніма справили незабутнє враження, і вони бажали врятувати його. Ієроніма відвідували найвидатніші представники церкви, намовляючи підкоритися соборові. Йому пропонували найпринадніші перспективи, якщо він відмовиться опиратися Римові. Але подібно до свого Господа, Котрому була запропонована вся слава світу, Ієронім залишався непохитним.

“Доведіть мені зі Святого Письма, що я помиляюся, — відповідав він, — і тоді я погоджусь”.

“Святе Письмо! — вигукнув один зі спокусників. — Хіба все можна судити на його підставі? Та й хто може зрозуміти його, якщо церква не пояснить?”

“А хіба традиції людей більш варті довіри, ніж Євангеліє нашого Спасителя? — відповів Ієронім, — Павло навчав віруючих у своєму посланні, щоб вони не слухали традицій людських, але говорив їм: ‘Досліджуйте Писання...’”

“Єретик! — була відповідь. — Я шкодую, що стільки часу умовляв тебе. Тепер я бачу, що ти одержимий дияволом” (Wylie. V.3. Ch.10).

Незабаром був винесений смертний вирок. Ієроніма повели на те ж саме місце, де віддав своє життя Гус. Дорогою він співав, і обличчя його сяяло від радості й спокою. Погляд мученика був спрямований на Христа, і смерть втратила для нього своє значення. Коли кат хотів запалити вогонь за його спиною, Ієронім вигукнув: “Іди сміливо сюди, вперед! Запали вогонь перед моїми очима. Якщо б я боявся, то мене не було б тут”.

Охоплений з усіх боків полум'ям, він вимовив останні слова молитви: “Господи, всемогутній Отче! Змилуйся наді мною та прости мені мої гріхи, бо Ти знаєш, що я завжди любив Твою правду” (Bonnechose. V.2. P. 168). Його голос замовк, але уста продовжували шепотіти молитву. Коли вогонь здійснив свою справу, прах мученика разом Із землею був зібраний і, подібно до праху Гуса, вкинутий до Рейну.

Так загинули вірні носії Божого світла. Але світло Правди, проголошене ними, світло героїчного прикладу, не могло бути загашене. Як ніхто не може повернути сонце назад, так ніхто не міг перешкодити зірниці, що сходила над світом.

Страта Гуса запалила полум'я гніву й обурення в Богемії. Народ усвідомлював, що він став жертвою злоби священиків та зради імператора. Гуса проголосили вірним вчителем правди, а собор, який засудив його на смерть, був звинувачений у вбивстві. Як ніколи раніше, вчення Гуса привернуло до себе увагу всіх. Згідно з папським указом твори Уїкліфа були спалені. Але тепер його книжки, що збереглися, були вийняті зі схованок і їх досліджували разом з Біблією або тими її частинами, котрі люди могли роздобути. Таким чином багато людей прийняли реформовану віру.

Вбивці Гуса не могли залишатись осторонь та спокійно спостерігати за перемогою його справи. Спільними зусиллями папа й імператор вирішили придушити цей рух, І полчища Сігізмунда увірвалися до Богемії.