Розділ 12. Світанок у Франції

І знов Кальвін повернувся до Парижа. Він не втрачав надії, що французький народ прийме Реформацію. Але невдовзі реформатор переконався, що всі двері зачинені. Проповідувати Євангеліє — означало б тут же бути схопленим і відправленим на вогнище, і нарешті він вирішив виїхати до Німеччини. Ледве Кальвін залишив Францію, як над протестантами знялася буря переслідувань, і якби він не виїхав, то, без усякого сумніву, розділив би загальну долю.

Французькі реформатори, намагаючись не відставати від своїх братів у Німеччині та Швейцарії, вирішили завдати сміливого удару забобонам Рима, сподіваючись пробудити весь народ. За одну ніч по всій Франції були розвішані плакати, які різко критикували месу. Але замість того, щоб сприяти справі реформи, цей щирий, але необдуманий план приніс загибель не тільки його учасникам, а й усім прихильникам французької Реформації. Папісти отримали те, чого так довго чекали, — привід, який виправдовував повне знищення єретиків як небезпечних ворогів королівського престолу і французького народу.

Чиясь рука, можливо, нерозважливого приятеля Реформації або підступного ворога (це так і залишилось таємницею) наклеїла один із таких плакатів на двері приватної палати короля. Король вжахнувся. У цьому зверненні були піддані нещадному бичуванню забобони, до яких протягом багатьох століть ставилися з повагою і навіть з благоговінням. Нечувана зухвалість того, хто насмілився кинути такі різкі слова монархові, викликала лють короля. Здивований, він стояв деякий час мовчки, тремтячи від люті й не знаючи, що зробити. Потім його гнів вилився у таких фатальних словах: “Схопити всіх без винятку підозрюваних в лютеранстві. Я винищу їх усіх” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.10). Жереб було кинуто. Король вирішив твердо і безповоротно стати на бік Рима.

Негайно було вжито всіх заходів для арешту всіх лютеран Парижа. Католики схопили одного бідного ремісника, прихильника реформаторської віри, котрий закликав віруючих на таємні зібрання, і під загрозою негайної смерті на вогнищі звеліли йому показати їм, де живуть протестанти в місті. Нещасний спочатку зі страхом відсахнувся від такої ганебної пропозиції, але, злякавшись вогню, врешті погодився видати своїх братів. У супроводі солдатів, ченців і почту священиків з кадильницями зрадник разом з королівським детективом Моріне повільно і мовчазно йшов вулицями міста. Ця процесія була влаштована ніби на честь “святих таїнств”, як акт спокути за зневагу меси, завдану протестантами. Разом з тим це було інсценування, яке приховувало жахливі наміри. Коли процесія наближалася до дому лютеранина, зрадник подавав знак, не говорячи ні слова. Процесія зупинялася, і солдати вривалися в дім, виволікали звідти всю родину, заковували в кайдани, і жахливий похід в пошуках нових жертв продовжувався. Вони “не обминули жодного дому, ні великого, ні малого, ні навіть Паризького університету... Моріне змусив тремтіти все місто... Усюди панував терор...” (Ibid. V.4. Ch.10).

Жертви були віддані на смерть після страшних тортур. Був даний особливий наказ не розпалювати на вогнищі сильного вогню, щоб зробити передсмертні муки реформаторів тривалішими. Але вони помирали як переможці, їхня стійкість була непохитною, а спокій — нічим не затьмарений. Гонителі, безсилі похитати незламну мужність, почували себе переможеними. “У кожному кварталі Парижа був установлений ешафот, і кожного дня спалювали все нові жертви, щоб викликати у людей страх перед єрессю. Та все ж перемога була на боці Євангелія. Увесь Париж мав змогу бачити, що являють собою люди нового вчення. Найкращою кафедрою були стовпи, до яких прив'язували мучеників для спалення. Спокій і радість, які можна було бачити на обличчях мучеників, коли їх вели... на місце страти, їхня героїчна поведінка, коли вони стояли охоплені полум'ям, смирення, з яким вони прощали образи, нерідко перетворювали гнів на жалість, а ненависть — на любов. Усе це з непереборною красномовністю свідчило на користь Євангелія” (Wylie. V.13. Сh.20).

Священики, бажаючи ще сильніше розпалити гнів народу, поширювали неймовірні чутки про протестантів, їх звинувачували в кривавій змові проти католиків, у намірі вбити короля і повалити уряд. Ці звинувачення були абсолютно безпідставними, проте злим наклепам судилося збутися, хоч у зовсім інших обставинах і з інших причин. Жорстокі катування, яким католики піддавали невинних протестантів, накопичувалися і кликали про відплату. Через декілька століть над Францією знялася буря, котру вони провіщали. Король, його придворні та піддані постраждали, але не від рук протестантів, а від рук безбожників. Не поширення протестантизму, а придушення його було причиною того, що через 300 років на Францію прийшли страшні лиха.

Підозри, страх і недовір'я охопили тепер всі верстви французького суспільства. Серед загальної тривоги стало очевидним, як глибоко вкорінилося вчення Лютера в серця мужів, котрі за своєю освітою, впливом і благородством стояли вище від всіх. Найвищі й найвідповідальніші пости виявилися вакантними. З міста зникли ремісники, друкарі, вчені, професори університету, письменники і навіть чимало придворних. Сотні людей втекли з Парижа, добровільно покидали батьківщину, показуючи цим, що вони — протестанти. Папісти з подивом дивились навколо себе і думали про те, як багато тих, кого вони й не підозрювали в єресі, було навколо них. Тепер вони виливали свою лють на ті смиренні жертви, які опинилися в їхніх руках. В'язниці були переповнені, здавалось, повітря затьмарилося від диму палаючих вогнищ, на котрих спалювали свідків Євангелія.

Франциск І пишався тим, що був провідником великого руху відродження культури на початку XVI ст. Він відчував задоволення, запрошуючи до себе вчених з інших країн. Відносну терпимість щодо реформаторів можна було певною мірою пояснити його любов'ю до знання та презирливим ставленням до неуцтва і забобонів чернечих. Але спонукуваний невимовною жагою знищити єресь, цей поборник культури видав наказ про заборону друкарства у Франції. Франциск І — один з численних прикладів, які свідчать про те, що інтелектуальна культура не може бути гарантією проти релігійної нетерпимості та переслідувань за віру. Франція влаштувала урочисту публічну церемонію розправи з протестантами. Священики вимагали, щоб зневага, якої зазнали небеса через осудження меси, була викуплена кров'ю і щоб король від імені свого народу публічно дав згоду на проведення цієї страшної розправи.

На 21 січня 1535 р. була призначена ця страшна церемонія. Усе було використане для того, щоб викликати забобонний страх і сліпу ненависть простих людей. Вулиці Парижа були залюднені натовпами, які збирались з навколишніх міст. Церемонія розпочалася великою пишною процесією. На будинках вздовж вулиць, якими вона йшла, були вивішені траурні полотнища, а вздовж усього шляху встановлені вівтарі. Перед кожними дверима був запалений смолоскип — на честь “святих таїнств”. Перед світанком учасники процесії зібралися біля королівського палацу. У перших рядах несли церковні прапори і хрести декількох парафій, за ними йшли парами мешканці міста із запаленими смолоскипами. Далі йшли ченці чотирьох орденів у одязі свого чину. Слідом несли уславлені мощі, за ними їхало на конях вище духовенство в пурпурово-червоних шатах, прикрашених коштовностями.

“Процесію очолював єпископ Паризький під розкішним балдахіном, який підтримували чотири принци королівської крові. За ними йшов король Франциск І. У той день на ньому не було ні корони, ні королівського одягу. З непокритою похиленою головою і з запаленою свічкою король Франції йшов у як грішник, котрий кається” (Wylie. V.13. Ch.21). Біля кожного вівтаря він покірно схилявся — не для того, щоб каятися в пролитті невинної крові, якою він обагрив свої руки, а за “страшний гріх” своїх підданих, що насмілились осудити месу. За Франциском І йшли королева і державні урядники, також парами, із запаленими смолоскипами.

У ході цієї церемонії у великому залі палацу єпископа монарх особисто звернувся з промовою до високоповажних осіб королівства. Він вийшов до зібраних зі скорботним виглядом і зі зворушливим красномовством оплакував “злочини, богозневагу, день сорому і ганьби, які спіткали народ”. Він закликав усіх вірнопідданих допомогти викорінити шкідливу єресь, котра загрожує Франції. “Як вірно, панове, що я — ваш король, — сказав він, — так вірно і те, що якби я довідався, що який-небудь орган мого тіла заразився смертельним гниттям, то я віддав би його на відсічення. І більше того, якби я побачив кого-небудь із моїх дітей, опоганених проклятою єрессю, я не пожалів би його і особисто віддав би в руки правосуддя, щоб його принесли в жертву Богові”. Сльози душили його, і все зібрання ридало, одностайно вигукуючи: “Ми хочемо жити і померти за католицьку віру!” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12).

Якою ж страшною була темрява, що огорнула народ, котрий відкинув світло Правди! Йому була послана “благодать на спасіння”, але Франція відвернулась від неї, обравши темряву замість світла. І це вона зробила після того, як побачила її силу і святість, після того, як тисячі людей були захоплені її божественною красою, а села й міста освітились блиском її слави. Франція відкинула запропонований їй небесний дар. Вона назвала зло добром, а добро — злом, поки нарешті не стала жертвою самообману. Навіть якби вона справді вірила, що виконує Божу роботу, переслідуючи Його народ, то й ця так звана щирість не зняла б з неї вини. Світло, котре могло б врятувати її від омани і стримати, від кровопролиття, було з презирством відкинуте.

Урочиста клятва викорінити єресь прозвучала у кафедральному соборі, де приблизно через 300 років народ, забувши живого Бога, посадить на престол “богиню розуму”. Після цього похід вирушив по вулицях Парижа, і французи взялися за виконання тієї справи, в якій поклялися. “На невеликій відстані один від одного були встановлені ешафоти, на яких мали бути спалені живцем християни-протестанти. Усе було влаштовано так, щоб якраз у момент наближення короля запалювалися вогнища і щоб процесія зупинялася, спостерігаючи страту” (Wylie. V.13. Ch.21). Подробиці тортур, яких зазнавали свідки Христа, надто страшні, щоб їх можна було передати; але жертви виявляли мужність і твердість, гідні подиву. Коли одного протестанта примушували відректися, він сказав: “Я вірю тільки в те, що проповідували пророки і апостоли і в що вірили святі. Моя віра — це впевненість у Бозі, Який переможе всі сили пекла” (D'Aubigne. History of the Reformation in Europe in the Time of Calvin. V.4. Ch.12).

Процесія знову й знову зупинялась біля вогнищ. Після того, як учасники походу повернулися на місце, звідки вони вирушили, тобто до королівського палацу, натовп почав розходитись, а король і прелати, задоволені всім тим, що здійснилося того дня, вітали одне одного, сподіваючись, що так успішно розпочата робота триватиме до повного знищення єресі.

Євангеліє миру, відкинуте Францією, було майже викорінене, а наслідки цього були жахливими. 21 січня 1793 p., через 258 років після того дня, коли Франція поклялася знищити реформаторів, вулицями Парижа йшов інший похід, з іншими намірами. “І знову король був головною діючою особою; знову була метушня і лунали крики; і знову натовп вимагав жертв; знову зводились чорні ешафоти, і знову день закінчився страшними стратами. Людовіка XVI, який відчайдушна чинив опір тюремним наглядачам і катам, силою притягнули до плахи і тримали там, поки сокира ката не відтяла йому голову, аж вона скотилася з ешафота” (Wylie. V.13. Ch.21). Король не був єдиною жертвою; недалеко від того місця у дні кривавого терору під ножем гільйотини загинуло близько 2800 осіб.

Реформація запропонувала світу відкриту Біблію, пояснюючи принципи Закону Божого і вкарбовуючи його вимоги в людське сумління. Безмежна любов відкрила людям постанови і принципи небес. Бог сказав: “Бережіть і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд!” (Повторення Закону 4:6). Франція відкинула небесний дар і посіяла насіння анархії та загибелі. Неминучий зв'язок причини і наслідку призвів до революції і терору.

Ще задовго до гонінь, які були викликані вивішуванням листівок, сміливий і гарячий Фарель був змушений втікати зі своєї батьківщини. Він вирушив до Швейцарії І там, утверджуючи справу Цвінглі, допоміг схилити чашу терезів на користь Реформації. Останні роки життя він провів у Швейцарії, однак постійно справляв значний вплив на розвиток Реформації у Франції. Протягом перших років вигнання він в основному працював над розповсюдженням Євангелія у рідній країні. Фарель приділив багато часу проповіді Благої вісті серед співвітчизників недалеко від кордону. Звідти він з невтомною увагою спостерігав за боротьбою і допомагав реформаторам словом підбадьорення і порадою. За допомогою інших вигнанців твори німецьких реформаторів були перекладені французькою мовою і разом з французькою Біблією надруковані великим накладом. Книгоноші розповсюджували ці твори по всій Франції. Цим людям давали книги за низькими цінами, і прибуток від них вони могли використати для дальшого поширення своєї справи.

Фарель розпочав працю у Швейцарії як скромний шкільний учитель. Оселившись у невеликій церковній парафії, він посвятив себе навчанню дітей. Окрім звичайних предметів, він обережно вводив вивчення біблійних істин, сподіваючись через дітей зацікавити і їхніх батьків. Декотрі сім'ї повірили, але священики втрутилися, підбурюючи забобонних сільських жителів. “Це не може бути Євангеліє Христа, — запевняли священики, — бо його проповідь приносить не мир, а війну” (Wylie. V.14. Ch. 3). Коли Фареля переслідували в одному місці, він, як і апостоли, переходив у інше. Від села до села, від міста до міста він подорожував пішки, терплячи голод, холод, втому і перебуваючи завжди в небезпеці. Він проповідував на площах ринків, у церквах, а часом із соборних кафедр. Іноді ніхто не приходив на проповідь, часом його проповідь переривалася вигуками і насмішками, а траплялось, що його й силою стягали з кафедри. Не раз на нього нападала голота і збивала до півсмерті. Але незважаючи ні на що, він ішов уперед. Часто зазнаючи поразки, він з неослабною наполегливістю повертався знову до боротьби і бачив, як одне за одним міста, які раніше були твердинею папства, відкривали свої ворота для Євангелія. Невелика парафія, де він уперше почав працювати, невдовзі прийняла реформаторську віру. Такі міста, як Морат, Невшатель, також відмовились від римських обрядів і вилучили зі своїх церков ідольські зображення. Фарель уже давно хотів піднести прапор протестантизму в Женеві. Якби йому вдалося завоювати це місто, воно могло б стати центром Реформації для Франції, Швейцарії, а також Італії. Маючи перед собою цю мету, він продовжував наполегливо працювати, поки всі міста і села навколо Женеви не прийняли реформаторського вчення. Потім з одним тільки супутником Фарель увійшов у Женеву. Але тут йому було дозволено виголосити лише дві проповіді. Священики, втративши надію домогтися осудження реформатора світською владою, покликали його на церковну раду, прийшовши туди з прихованою під одягом зброєю і наміром убити його. За дверима залу зібрався розлючений натовп, озброєний палицями і мечами, готовий вбити його тут, якщо б йому вдалося врятуватися від ради. Тільки присутність представників влади і озброєних воїнів урятувала Фареля. Наступного ранку разом зі своїм товаришем він переправився через озеро у безпечне місце. Так закінчилася його перша спроба євангелізувати Женеву.

Для другої спроби було вибрано скромніше знаряддя — молода людина скромного вигляду, якого навіть прихильники Реформації прийняли досить холодно. Що міг зробити цей юнак там, де відкинули навіть Фареля? Як несміливий і малодосвідчений проповідник вистоїть перед бурями, що змусили відступити таких сильних і відважних мужів? “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот” (Захарії 4:6). “Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне... Тому що немудре Боже — розумніше від людей, а немічне Боже — сильніше людей!” (1 Коринтянам 1:27, 25).

Фромен розпочав свою працю як шкільний учитель. Істини, які він викладав, діти повторювали вдома. Невдовзі почали приходити і батьки, щоб послухати тлумачення Біблії, і поступово клас заповнився уважними слухачами. Новий Завіт і трактати, досить широко розповсюджені тоді, читали й ті, у кого не було відваги прийти послухати нове вчення. Однак через деякий час і цей проповідник змушений був втікати, хоч істини, яких він навчав, пустили глибоке коріння в свідомості людей. Насіння Реформації було посіяне, і вона продовжувала набирати сили й поширюватися. Проповідники знову повернулись у місто, і завдяки їхнім зусиллям у церквах Женеви стали відправляти протестантські богослужіння.