Розділ 15. Йосафат 

Перед тим як стати на царство в тридцятип'ятирічному віці, Йосафат міг бачити добрий приклад царя Аси, котрий під час навіть найбільшої кризи “робив те, що було Господеві до вподоби”.(1Цар.15:11) Упродовж свого двадцятип'ятирічного царювання Йосафат старався “ходити в усьому дорогою батька свого Аси, — не звертав із неї”. Намагаючись мудро управляти країною, Йосафат бажав переконати своїх підданих у необхідності твердо протистати ідолопоклонству. Багато з його народу “іще приносили жертви й кадили на висотах”.(1Цар.22:43) Цар не відразу зруйнував ці жертовники, але вже від самого початку силкувався вберегти Юду від гріхів, які були притаманні Північному царству, де в той же час царював Ахав. Йосафат був вірний Богові. Він “не шукав Ваалів, а звертався до Бога свого батька, і чинив за його Заповідями, а не за вчинками Ізраїлю”. Завдяки його непорочності Господь був із ним та “зміцнив його царство в руці його”.

“Всі Юдеї давали Йосафатові дари, так що в нього було багато добра і слави. А коли серце його стало сміливішим на Господніх дорогах”, відбулася реформа, і цар “викорінив в Юдеї узвишшя й астарти”.(2Хронік 17:3-6) “А решту блудодіїв, які залишилися ще від днів його батька Аси, він вигубив із Краю”.(1Цар.22:46)

Так поступово мешканці Юди звільнилися від багатьох небезпек, які були серйозною перешкодою на шляху їхнього духовного розвитку.

Народ усього царства мав потребу в знанні Закону Божого. Від цього залежала їхня безпека; узгоджуючи своє життя з вимогами Закону, вони могли залишатися вірними Богові і ближнім. Усвідомлюючи це, Йосафат намагався робити все необхідне, щоб його народ був навчений Святого Письма. Він звелів князям, управителям різних областей царства запровадити служіння вірних священиків, які б навчали народ. Згідно з царським наказом, такі вчителі, що працювали під безпосереднім наглядом князів, “ходили по всіх Юдиних містах і навчали народ”.

Багато людей бажали знати Божі вимоги, щоб звільнитися від гріха, що сприяло духовному пробудженню народу. Своїми успіхами в правлінні країною Йосафат багато в чому завдячував мудрому рішенню задовольнити духовні потреби своїх підданих. У послусі Божому Законові — велике надбання. Послух Божественним вимогам — це та перетворююча сила, що несе людям мир і добро. Якби вчення Божого Слова було вирішальним чинником у житті кожної людини, якби розум і серце перебували під його стримуючим впливом, тоді злу, яке існує нині в національному чи соціальному житті, не знайшлося б місця. У такому разі кожна сім'я стала б джерелом впливу, який зміцнював би людей духовно і морально; це послужило б на користь як нації, так і деяким особистостям.

Упродовж багатьох років Йосафат насолоджувався спокійним життям, сусідні народи не турбували його. “І був страх Господній на всіх царствах краю, що навколо Юди”. З Филистимського краю він отримував данину грішми й дарунками, з Аравії — великими отарами овець та кіз.

“Йосафат поволі підносився дедалі вище. І побудував він в Юді фортеці та міста для запасів... Мужі військові, хоробрі вояки... служили цареві, крім тих, яких цар поставив по містах-фортецях по всій Юдеї”.(2Хронік 17:7-19; 18:1) Щедро благословенний “багатством та славою”, він міг вести людей до істини і праведності.

Через кілька років після сходження на престол, коли Йосафат досягнув вершини успіху, він дав згоду на шлюб свого сина Егорама з Аталією, донькою Ахава та Єзавелі. Завдяки цьому шлюбові між царствами Юди та Ізраїлю всупереч Божій волі було укладено союз, який у критичний час обернувся лихом для царя і багатьох його підданих.

Одного разу Йосафат відвідав ізраїльського царя в Самарії. До царственного гостя з Єрусалима було виявлено особливу пошану і наприкінці візиту його умовили укласти з ізраїльським царем воєнний союз проти сірійців. Ахав сподівався, що разом з юдейським військом він зможе відвоювати Рамот, — одне зі стародавніх міст-сховищ, яке, на його думку, по праву належало ізраїльтянам.

Хоч Йосафат виявив малодушність, необачно пообіцявши об'єднатися з царем Ізраїлю в його війні з сірійцями, здоровий глузд усе ж підказував: необхідно довідатися про Божу волю щодо цього наміру... “Спитай, будь ласка, сьогодні, що скаже Господь”, — запропонував він Ахаву. У відповідь на його прохання Ахав скликав чотириста фальшивих пророків із Самарії і запитав їх: “Йти нам війною на Рамот гілеадський, чи стриматись?” Вони сказали: “Іди! Бог видасть його в цареві руки”.

Однак Йосафат, не задовольнившись цим, вирішив отримати більш певну відповідь щодо Божої волі. “А чи немає тут ще й Господнього пророка? — запитав він. — Спитаємо в нього?”. “Є ще один такий, через якого можна було б спитати Господа, — відповів Ахав, — та я його не люблю, бо він нічого доброго мені не пророкує, а саме лихе. Це — Міхей, син Імлин”. Йосафат виявив непохитне бажання бачити цього Божого мужа. Коли той з'явився перед ними, Ахав закляв його не говорити “нічого, а тільки правду в ім'я Господа”. На це Міхей сказав: “Я бачив усього Ізраїля, розпорошеного по горах, немов овець, що не мають пастуха. І сказав Господь: немає в них господаря. Нехай кожний з миром повертається до свого дому”.(2Хронік 18:4-17)

Слів цього пророка мало б бути достатньо, аби зрозуміти, що Небо не схвалює їхнього наміру, однак жоден з правителів не бажав прислухатися до цього застереження. Ахав вже наперед визначив хід своїх дій і твердо вирішив дотримуватися свого плану. Йосафат же дав слово честі: “Буду з тобою на війні”; після такої обіцянки йому не хотілося відкликати своє військо назад. “І вирушили цар Ізраїльський та Йосафат, цар Юдейський, на гілеадський Рамот”.

Під час битви Ахав був поранений стрілою й увечері помер. “А як сонце заходило, рознісся по таборі крик: ‘Кожен повертайся до свого міста, і кожен — у свою землю’”.(1Цар.22:29-36) Так виконалося слово пророка.

Після цієї невдалої битви Йосафат повернувся до Єрусалима. Коли він наблизився до міста, його зустрів пророк Єгу зі словами докору: “Чи слід було тобі допомагати нечестивцеві й любити тих, хто ненавидить Господа? Ось тому й упав на тебе гнів Господній. Однак і добре знайшлося у тобі, бо ти знищив Астарти у краю, і спрямував своє серце, щоб шукати Господа”.

Останні роки свого царювання Йосафат присвятив зміцненню національної й духовної безпеки Юдеї. Він “знову почав виходити в народ від Беер-Шеви аж до Єфремових гір, і навертав їх до Господа, Бога їхніх батьків”.

Одним з найважливіших заходів царя було запровадження та утвердження справедливих судів. Він “настановив суддів у Краю, по всіх укріплених Юдиних містах, для кожного міста”. Наголошуючи на відповідальності суддів, цар говорив: “Дивіться, що ви робите: ви звершуєте суд не для людини, а для Господа; Він біля вас, коли чините суд. Тож нехай буде страх Господній на вас. Дійте обережно, бо в Господа, Бога нашого, немає ні неправди, ні сторонності, ні підкупу”.

Судова система була вдосконалена запровадженням в Єрусалимі апеляційного суду, де Йосафат “настановив декого з левитів, священиків та голів ізраїльських родин до Господнього суду й до позовів”.

Цар напучував усіх суддів бути вірними. “Чиніть усе в страсі Господньому, справедливо і з чистим серцем. А щодо всякої справи, що прийде до вас від ваших братів, які живуть по своїх містах, чи йдеться про те чи інше пролиття крові, чи про Закон та Заповіді, чи про постанови та обряди, ви маєте їх навчати, щоб вони не провинились перед Господом, і не було гніву Його на вас та на ваших братів. Так робіть, і не згрішите! А ось первосвященик Амарія — над вами в кожнім Господнім ділі, а Завадія, син Ізмаїлів, князь Юдиного дому, в кожній царській справі; писарями маєте левитів — розпоряджайтесь ними. Беріться, отже, мужньо до роботи, і Господь буде з добрими”.(2Хронік 19:2-11)

Дбаючи про захист прав і свобод своїх підданих, Йосафат пам'ятав про увагу й турботу, які кожний член людської сім'ї отримує від справедливого Бога, Правителя усіх. “Бог стоїть серед Божої громади, серед богів Він судить”. Люди, які призначені бути суддями на землі, повинні “судити справедливо бідного і сироту, виправдовувати вбогого та пригніченого, рятувати бідного й нужденного, визволяти з рук нечестивих”.(Псал.82:1,3-4)