Розділ 10. Голос суворого докору 

(На підставі 1 Цар. 17:8-24; 18:1-19)

Деякий час Ілля перебував у своєму гірському сховищі біля потоку Керіт. Там упродовж багатьох місяців він чудовим чином був забезпечений їжею. Пізніше, коли внаслідок тривалої посухи потік висох, Бог звелів Своєму слузі знайти притулок у язичеському краї. “Устань, — наказав Він йому, — іди в Сарепту сидонську, й перебувай там. Я звелів там удові, щоб давала тобі їсти”.

Ця жінка не була ізраїльтянкою. Вона ніколи не користувалася привілеями та благословеннями вибраного Божого народу, однак вірила в правдивого Бога і жила відповідно до отриманого світла. Тепер, коли для Іллі було небезпечно залишатися в Ізраїлі, Бог послав його до цієї жінки, в домі якої він міг знайти притулок.

“Він устав та й пішов у Сарепту. Прийшов він до воріт міста, аж ось удовиця збирає дрова. Покликав він її та й каже: ‘Дай мені, будь ласка, трохи води з глечика напитись’. Як же вона йшла по воду, він кликнув услід й сказав: ‘Принеси мені, будь ласка, й шматок хліба!’”

У цій бідній оселі лютував голод, і мізерні запаси їжі, здавалося, були вичерпані. Прихід Іллі саме в той день, коли вдова вже була готова припинити боротьбу за своє існування, став величезним випробуванням її віри в те, що живий Бог може задовольнити її потреби. Але навіть у хвилину найбільшої скрути вона засвідчила про свою віру тим, що погодилась на прохання чужинця розділити з ним останній шматок хліба.

У відповідь на прохання Іллі нагодувати й напоїти його, вдова сказала: “Як живий Господь, Бог твій, — немає в мене нічого печеного, а тільки пригорща борошна в посудині та трошки олії в глечику. Оце назбираю трохи дров і, повернувшись, приготую, що маю, собі та синові своєму. Отож з'їмо й помремо”. І сказав до неї Ілля: “Не журися, іди й зроби, як сказала. Тільки спочатку спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Посудина з мукою не опорожниться, і глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю”.

Більшого випробування її віри вже не можна було вимагати. Вдова завжди гостинно й щедро приймала всіх чужинців. Нині, не замислюючись над тим, які страждання можуть чекати на неї та її сина, вона витримала найвище випробування гостинності, вчинивши “за словом Іллі”.

Ця жінка-фінікіянка виявила найкращу гостинність Божому пророкові, і як же чудово були винагороджені її віра та щедрість! “...І їла вона, він та її син довго. Посуд з мукою не опорожнювався, глечик з олією не вичерпувався, за словом, що Господь сказав через Іллю.

Після цього занедужав син тієї жінки, господині того дому. І була його хвороба дуже важка, так що вийшов дух з нього. І сказала вона до Іллі: ‘Що мені робити з тобою, чоловіче Божий? Прийшов ти до мене для того, щоб нагадати мої гріхи та навести смерть на мого сина!’”

І сказав він до неї: “Дай мені сина свого!” І він узяв його з її лона, і поніс його у світлицю, де мешкав, і поклав його на своєму ліжку... І простягся він тричі над дитиною, і кликав до Господа... І почув Господь голос Іллі, і повернулося життя хлопчика до нього, і він ожив.

І взяв Ілля дитину, і зніс її зі світлиці вниз, і віддав хлопця матері його, кажучи: “Дивися, — твій син живий!” І сказала та жінка до Іллі: “Тепер-то я знаю, що ти Божий чоловік, а Господнє слово в устах твоїх — правда!”

Вдова із Сарепти поділилася шматком хліба з Іллею, і в нагороду за це було збережене життя її та її сина. Бог обіцяє велике благословення всім, хто, перебуваючи у випробуваннях та нужді сам, виявляє співчуття, допомагаючи більш нужденним. Бог не змінився. Він і сьогодні володіє тією ж силою, що й за днів Іллі. Обітниця: “Хто приймає пророка в ім'я пророка, дістане нагороду пророка”,(Матв.10:41) — і сьогодні така ж вірна, як і тоді, коли була виголошена нашим Спасителем.

“Не забувайте гостинності, бо деякі через неї, не відаючи, гостинно прийняли Ангелів”.(Євр.13:2) Ці слова і з бігом часу не втратили своєї сили та значення. Наш Небесний Отець завжди посилає Своїм дітям сприятливі можливості, які є прихованими благословеннями, і хто їх використовує, отримує велику радість.

“Якщо будеш давати голодному хліб свій, і пригнічену душу наситиш, — тоді засяє у темряві світло твоє, і твоя темрява стане як полудень; і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, зробить міцними кості твої. Ти станеш, немов той зрошений сад, і мов джерело, води якого не висихають”.(Ісаї 58:10-11)

І нині Христос звертається до Своїх вірних слуг: “Хто вас приймає, той приймає Мене; хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене”.(Матв.10:40,42) Жодний прояв доброти в Його ім'я не залишиться непоміченим і невинагородженим. Христос бажає, щоб така ж чуйність була виявлена і до найслабших та найскромніших членів Божої сім'ї. “Якщо хто напоїть, — продовжує Він, — одного з малих цих” — тих, хто у своїй вірі та пізнанні Христа подібний до малої дитини, — “хоча б чашкою холодної води в ім'я учня, запевняю вас, — той не втратить нагороди своєї”.

Протягом усіх довгих років посухи й голоду Ілля ревно молився, щоб Ізраїль навернувся від ідолопоклонства до Бога. Пророк терпляче чекав, у той час як над ураженою землею тяжіла Господня рука. Він бачив страждання і зростаючу нужду; його серце розривалося від горя, і він палко прагнув здобути силу, аби якнайшвидше провести реформи. Але Бог Сам особисто здійснював Свій план; все, що міг робити Його слуга, — це з вірою молитися і чекати слушної пори для рішучих дій.

Відступництво, яке панувало за днів Ахава, було плодом багаторічного беззаконня. Крок за кроком, рік за роком Ізраїль усе більше відхилявся від правильного шляху. Покоління за поколінням відмовлялися випростати свої стежки, доки нарешті, більша частина народу не опинилася під владою сил темряви.

Майже сто років минуло від часу царювання Давида, коли Ізраїль, збираючись разом, радісно виславляв Всевишнього, визнаючи свою повну залежність від Нього — Подателя щоденних благ. Прислухайтеся до слів похвального гімну, який вони співали:

“Дивовижний у правосудді, почуй нас,