Розділ 9. Ілля Тішб'янин

(На підставі 1Цар. 17:1-7)

За часів Ахава серед гілеадських гір, на схід від Йордану, жив муж віри й молитви, безстрашне служіння котрого мало зупинити прогресуюче поширення відступництва в Ізраїлі. Проживаючи далеко від міст, не посідаючи високого становища, Ілля Тішб'янин, однак, узявся за виконання своєї місії з вірою в Божий намір приготувати йому дорогу і послати успіх. Він проголошував слова віри і сили, а все його життя було присвячене справі реформації. Його голос, подібно до “покликуючого в пустелі”, викривав гріх і стримував потік зла. Хоча він прийшов до народу, аби викривати гріх, його вістка була немов гілеадський бальзам для уражених гріхом, жадаючих зцілення душ.

Спостерігаючи, як Ізраїль дедалі глибше занурюється в ідолопоклонство, Ілля відчував душевні муки й обурення. Бог звершив великі справи для свого народу. Він звільнив його від рабства і дав “землю народів... щоб виконували Його Заповіді та берегли Його Закони!”.(Псал.105:44-45) Однак добрі наміри Єгови були майже забуті. Невір'я вельми віддалило вибраний народ від джерела його сили.

Зі свого гірського сховища Ілля спостерігав за цим відступництвом, і його сповнював глибокий сум. З душевним болем він благав Бога зупинити Свій колись улюблений народ на шляху нечестя і, якщо необхідно, відвідати їх Своїми судами, аби вони у правдивому світлі могли побачити своє відступництво від Неба. Він прагнув пересвідчитися в їхньому розкаянні, перш ніж беззаконня досягне таких меж, що Господь буде змушений цілковито знищити їх.

Молитва Іллі була почута. Численні заклики, прохання і застереження не привели Ізраїль до покаяння. Надійшов час, коли Бог заговорив до них мовою судів. Поклонники Ваала стверджували, що дари неба — роса і дощ — походили не від Єгови, а є наслідком дії сил природи, і що лише завдяки творчій енергії сонця земля отримувала живлення і давала рясні плоди. Це стало причиною, що важкі Божі прокляття лягли на опоганену землю. Бунтівні ізраїльські племена повинні були усвідомити, яке це безумство — очікувати земних благословень від Ваала. І доки вони не розкаються та не навернуться до Бога, доки не визнають Його Джерелом усіх благословень, доти на землю не падатиме ані роса, ані дощ.

Іллі було доручено передати царю Ахаву небесну звістку про суд. Ілля не прагнув бути Господнім вісником, але слово Господа прийшло саме до нього. Ревно дбаючи про честь Божої справи, він без вагань підкорився Його повелінню, хоча це й могло означати неминучу загибель від рук нечестивого царя. Пророк одразу ж вирушив у дорогу; йдучи ніч і день, він нарешті прибув до Самарії. В царському палаці він ні в кого не став просити дозволу увійти або зачекати, коли сповістять царя про його прихід. Зодягнутий у грубий одяг, який зазвичай носили пророки того часу, він непоміченим пройшов повз охорону і за хвилину стояв перед здивованим царем.

Ілля не просив вибачення за свою несподівану появу. Хтось більший за правителя Ізраїлю наказав йому говорити і, здійнявши руку до неба, він урочисто засвідчив Іменем живого Бога, що незабаром суди Всевишнього спіткають Ізраїль. “Як живий Господь, бог Ізраїлів, перед лицем Якого я стою, — сказав він, — цими роками не буде ні роси, ні дощу, хіба що за моїм словом”.

Тільки завдяки непохитній вірі в незмінне Боже Слово, Ілля зміг виконати доручення. Якби він беззастережно не довіряв Тому, Кому служив, то ніколи не став би перед Ахавом. Дорогою до Самарії Ілля минав вічно струмуючі потоки, зелені пагорби і величні ліси, яких, здавалося, ніколи не торкнеться посуха. Усе, на чому тільки спинявся його погляд, було чудовим.

Пророк міг би дивуватись, чи можливо, щоб висохли ці повноводні потоки, а пагорби і долини — щоб обпалила посуха. Однак у його душі не знайшлося місця сумніву. Він щиро вірив: Бог упокорить бунтівний Ізраїль, а важкі гуди приведуть народ до покаяння. Таким було рішення Неба. Слово Боже не могло залишитися не здійсненим, тому, ризикуючи власним життям, Ілля безстрашно виконав Боже доручення. Вістка про наближення суду прозвучала для нечестивого царя, немов грім серед ясного неба. Але перш ніж Ахав опам'ятався і зміг сказати хоча б кілька слів, Ілля зник так само раптово, як і з'явився, так і не побачивши враження, яке справила на царя його вістка. Господь ішов попереду, вказуючи йому дорогу. “Повернеш на схід, — було наказано пророкові, — і сховаєшся коло потоку Керіту, що навпроти Йордану. Ти питимеш з потоку, а крукам наказав Я постачати тобі їжу”.

Цар організував найретельніші пошуки, але пророка не знайшли. А тим часом цариця Єзавель, розлючена повідомленням про втрату небесних скарбів, разом зі священиками Ваала прокляла пророка, засвідчивши цим про свою повну зневагу до Єгови та Його гніву. Незважаючи на їхнє прагнення знайти провісника лиха, пошуки були даремними. Не змогли вони також приховати від інших людей те, що їм було відомо про покарання, яке насувалось на країну за відступництво. Чутки про викриття пророком гріхів Ізраїля та виголошення пророцтва щодо його покарання швидко розійшлися по всій країні. В декого з людей вони викликали страх, але більшість сприйняли небесну вістку з презирством і глузуванням.

Передвіщення пророка виконалося негайно. Ті, хто раніше глузував з повідомлення про наступаюче лихо, тепер мали всі підстави серйозно замислитися, бо за кілька місяців не зрошувана росою і дощем земля висохла і рослинність зів'яла. Час минав, і повноводні потоки почали міліти, а струмки — висихати. Однак вожді нації продовжували закликати народ покладатися на силу Ваала, відкидаючи пророцтво Іллі як пусті слова. Священики і далі стверджували, що дощ випаде завдяки силі Ваала. “Не бійтеся Бога Іллі, не тремтіть від Його слова, — переконували вони, — бо це Ваал своєчасно зрошує врожай, піклується про людей і тварин”.

Божа вістка до Ахава дала можливість Єзавелі, її священикам та всім послідовникам Ваала й Астарти випробувати силу своїх богів і довести, що Ілля є неправдомовцем. Запевненням сотень язичеських священиків протистояло одне-єдине пророцтво Іллі. Якщо всупереч словам пророка Ваал і надалі посилатиме росу й дощ, наповнюючи потоки водою і даючи життя рослинам, тоді нехай ізраїльський цар поклониться йому, а народ визнає його богом.

Вирішивши й далі утримувати народ в омані, священики Ваала продовжували приносити жертви своїм богам, вдень і вночі благаючи їх про дощ. Пишними жертвоприношеннями вони намагалися умилостивити гнів богів; з наполегливістю і запалом, гідними найкращого застосування, не залишали вони своїх язичницьких вівтарів, ревно молячись про дощ. Щоночі в приреченому краї лунали їхні зойки та благання. Однак удень на небі не з'являлось жодної хмаринки, яка б могла захистити від палючого сонця. Жодна крапля роси ані дощу не відсвіжала спраглу землю. Незважаючи на всі зусилля жерців Ваала, слово Єгови залишалося непорушним.

Минув рік, а дощу все не було. Земля зробилася сухою, ніби її обпалив вогонь. Пекуче сонячне проміння знищувало останні залишки рослинності. Джерела висохли, всюди було чути ревіння голодної скотини. Колись квітучі поля перетворилися на обпалені сонцем безлюдні пустелі. Гаї, призначені для поклоніння ідолам, стояли оголені, лісові дерева здавались гігантськими скелетами, які не давали тіні. Повітря було сухим і задушливим, хмари пилу запорошували очі й утруднювали дихання. Квітучі в минулому міста і села перетворилися на місця скорботи. Голод і спрага викликали страшну моровицю серед людей і тварин. Невблаганно наближався голод з усіма його страхіттями.

Однак, незважаючи на ці очевидні докази Божої могутності, ізраїльтяни не покаялися, не засвоїли урок, який бажав викласти Бог. Вони не хотіли розуміти, що Той, Хто створив природу, управляє також її законами і здатний перетворити їх на знаряддя благословення або прокляття. Горді, засліплені ідолопоклонством, вони не бажали впокоритися під могутню руку Божу і почали вишукувати інші причини, якими можна було б пояснити свої страждання.

Єзавель категорично відмовилася визнати, що посуха є посланим Єговою покаранням. Непохитна у своєму рішенні чинити опір Небесному Богові, вона, а з нею майже увесь Ізраїль, оголосили Іллю винуватцем лиха, що спіткало народ. Хіба він не свідчив проти їхніх форм поклоніння? Якби вдалося усунути його з дороги, переконувала Єзавель, розгнівані боги умилостивилися б і усі нещастя скінчилися б.

Підбурюваний царицею, Ахав розпочав старанні пошуки пророка. В усі царства, дальні і ближні, він розіслав своїх посланців, аби розшукати мужа, якого він так ненавидів і, разом з тим, боявся. Намагаючись найретельніше забезпечити пошуки, він вимагав від царів присягати, що їм невідоме місце перебування пророка. Однак усі зусилля були даремними. Пророк перебував у безпечному місці, захищений від люті царя, гріхи якого стягнули на країну прокляття Бога.

Безсила у своїх спробах вчинити розправу над Божим пророком, Єзавель вирішила помститися знищенням в Ізраїлі всіх пророків Єгови. Жодний з них не повинен був залишитися живим. Розлючена жінка виконала свій намір, вигубивши багатьох слуг Божих. Проте загинули не всі. Царський домоправитель Овдій, вірний Богові муж, “узяв сто пророків” і ризикуючи власним життям, “сховав їх по п'ятидесяти чоловік в печері, і годував їх хлібом та водою”.(1Цар.18:4)

Минув і другий рік голоду, а безжалісні небеса не давали жодних ознак дощу. Посуха і голод звершували свою згубну справу в царстві. Батьки й матері, безсилі полегшити страждання своїх дітей, змушені були ставати свідками їхньої смерті. Однак бунтівний Ізраїль і далі не бажав упокоритися перед Богом, натомість продовжував нарікати на мужа, за словом якого країну спіткали ці страшні суди. Здавалося, люди були нездатні розпізнати у своїх стражданнях і нещастях заклик до покаяння, побачити Божественне втручання, яке перешкоджало їм зробити ще один фатальний крок, коли Небо вже не зможе простити їх.