Розділ 10. Голос суворого докору 

З подивом і страхом вислухав цар повідомлення від того, кого боявся, ненавидів і невтомно розшукував. Він добре розумів, що Ілля не наражатиметься на небезпеку лише задля зустрічі з ним. А якщо раптом пророк збирається передректи ще одне лихо для Ізраїлю? Царя охопив жах. Він пам'ятав паралізовану руку Єровоама. Ахав не зміг не підкоритися наказові і не наважився підняти руку на Божого вісника. В супроводі воїнів охоронців монарх з трепетом вирушив назустріч пророкові.

Цар і пророк стояли лицем до лиця. Хоч Ахав був сповнений лютої ненависті, однак у присутності Іллі він, здавалося, втратив мужність і силу. Вже в перших словах, котрі, затинаючись, вимовив Ахав: “Чи це ти той, що непокоїш Ізраїля”, він сам, того не усвідомлюючи, виказав свої справжні почуття. Ахав знав, що це за Божим вироком небеса стали як мідь, однак вину за тяжкі суди, що спіткали, край намагався перекласти на пророка.

Для грішника цілком природно звинувачувати Божих вісників у нещастях, які, насправді, є наслідком ухилення людей зі шляху праведності. Ті, котрі віддаються на волю сатани, нездатні дивитися на речі так, як дивиться Бог. Коли їм пропонують дзеркало істини, вони обурюються від однієї лише думки, що їх можуть викрити. Засліплені гріхом, вони відмовляються каятися і вважають, що Божі слуги просто повстали проти них і тому гідні найсуворішого осудження.

Ілля стояв перед Ахавом, усвідомлюючи власну невинність, тому не робив жодних спроб виправдати себе або улестити царя. Не намагався він також відвернути гнів царя доброю звісткою про те, що посуха незабаром припиниться. Він не мав за що вибачатися. Сповнений обурення, ревнуючи за честь Бога, він заперечив звинувачення Ахава, безстрашно заявивши цареві, що саме за його (царя) гріхи та гріхи його батьків Ізраїль спіткало це страшне лихо. “Не я тривожу Ізраїля, — сміливо захищався Ілля, — а ти і твоя родина через недотримання вами Господніх Заповідей; та й ти також пішов за Ваалом”.

Сьогодні не менш необхідний голос суворого докору, адже тяжкі гріхи Розділили людей з Богом. Невір'я стало дуже модним. “Не хочемо, щоб Він був над нами царем”,(Луки 19:14)— заявляють тисячі людей. У більшості випадків виголошувані улесливі проповіді не справляють необхідного враження; це означає, що сурма не видає належного звуку. Серця людей не пронизуються ясними, гострими істинами Божого Слова.

Існує чимало уявних християн, котрі, якби були відвертими, то сказали б: навіщо говорити так прямо? Вони також могли б запитати, для чого Йоану Хрестителю було потрібно казати фарисеям: “Роде зміїний, — хто навчив вас тікати від майбутнього гніву!”.( Луки 3:7) Для чого йому було потрібно викликати гнів Іродіади, докоряючи Іродові за беззаконне співжиття з дружиною брата? Предтеча Христа за свою відвертість поплатився життям. Хіба він не міг уникнути того, що викликало незадоволення людей, які жили в гріхах?

Так міркують мужі, які мали б бути вірними хоронителями Божого Закону, але в яких на зміну вірності приходить пристосовництво, а тому гріх залишається без осуду. Коли ж знову в Церкві залунає голос праведного докору?

“Ти той чоловік!”.( 2Сам.12:7) Ці ясні, зрозумілі слова, сказані Натаном Давидові, сьогодні нечасто лунають із кафедри, не зустрічаються в пресі. Якби вони не стали таким рідкісним явищем, то ми частіше могли б бачити прояв Божої сили серед людей. Нехай вісники Господні не скаржаться на безплідність своїх зусиль; так буде продовжуватись, доки вони не розкаються в любові до похвали та не перестануть догоджати людям, що призводить до замовчування правди.

Служителі, котрі бажають говорити лише приємне, котрі звіщають: “Мир, мир”, у той час, як Бог нічого не говорив про мир, повинні впокорити свої серця перед Богом, прохаючи прощення за свою нещирість та брак моральної сили й мужності. Вони роблять приємною доручену їм вістку не через любов до своїх ближніх, а внаслідок потурання власним бажанням і любові до легкого спокійного життя. Справжня любов шукає передусім за все слави для Бога і спасіння для людей. Хто має таку любов, той не приховуватиме правди, аби таким чином уникнути неприємних наслідків відвертої розмови. Коли душам загрожує небезпека, Божі слуги повинні дбати не про себе, а говорити доручену їм вістку, не виправдовуючи і не пом'якшуючи гріха.

Нехай кожний служитель усвідомить святість свого покликання і праці, виявляючи сміливість Іллі! На служителях — Божих вісниках — лежить серйозна відповідальність. Вони повинні “докоряти, забороняти, переконувати з терпеливістю”.(2Тим.4:2)

Як Христові представники, вони мають бути “доморядниками небесних таємниць”, заохочуючи слухняних і застерігаючи непокірних. Світські звичаї не повинні мати для них жодного значення. Вони не мають права збочувати зі шляху, яким звелів іти Ісус, але з вірою прямувати вперед, пам'ятаючи, що їх оточує безліч свідків. Вони повинні виголошувати не свої слова, а вістку, доручену Тим, Хто могутніший від усіх земних володарів.

“Так говорить Господь!” — ось що вони повинні звіщати. Бог закликає особистостей, подібних до Іллі, Натана та Йоана Хрестителя, — мужів, які, незважаючи на наслідки, вірно передаватимуть Його вістку; людей, котрі сміливо говоритимуть правду, навіть якщо їм доведеться пожертвувати всім, чим володіють.

Бог не може розраховувати на тих, котрі в час небезпеки, коли необхідно виявити силу, мужність і здатність повести людей за собою, бояться зайняти рішучу позицію. Він закликає мужів, які відважно боротимуться з неправдою, змагаючись “з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього віку, з піднебесними духами злоби”.(Ефес.6:12) До них свого часу Він звернеться зі словами: “Гаразд, слуго добрий і вірний!... увійди в радість пана свого”.(Матв.25:23)