Розділ «Друга світова»

У травні 1942 року фірма «Йоганес Ган» вислала «бауфюрера» Проходу до Совєтського Союзу. Для праці на сході її мобілізувала «Організаціон Тодт» — німецька військова компанія будівельних робіт. Трьом фірмам, які об'єднались у товариство «Ноймюнстер» (серед них і «Йоганес Ган»), виділили ділянку шосейної дороги Нарва — Ленінград довжиною близько 40 км.

Оскільки керівництво було задоволене інженером Проходою, у нього суттєво зріс заробіток. Тепер він отримував 400 марок на місяць, тобто 4000 крон — більше, як свого часу професори УГА. Нарешті Василь міг розплатитися з Хліборобським банком у Подєбрадах. Віддав позику і Берджі Ямборовій.

Річне проживання з дружиною в Ітцего стосунків не скріпило. Марія, замість того щоб підтримати чоловіка, який тяжко працював, безупинно дорікала йому. «Коли я приїздив додому, починались безконечні скарги моєї дружини на все і вся та на мою недбалість про власну родину» [97, с. 169]. Конфліктувала Марія і з господинею — на одній кухні дві хазяйки рідко коли вживаються.

Та знову настав час розлуки. Напередодні від'їзду на схід Василь ще встиг перевезти дружину і Романа до Познані, де була чимала українська колонія (до 300 душ). Їм виділило кімнату подружжя Білинських — Наталі і Петра, голови УНО в Познані. А Проході визначили місце роботи в районі Нарви — від села Фінські та Російські Анташі до Красного Села під Ленінградом. Це була прифронтова зона.

Уже в Гатчині, куди бригада керівників приїхала потягом, у Василя почалися страшні болі у шлунку. В Анташах стало ще гірше. Хворого відвезли до шпиталю в Нарві. Там у нього виявили виразку шлунка і направили на лікування в Ригу. Після шести тижнів терапії пацієнту надали двотижневу відпустку, і він зміг з'їздити до родини у Познань.

Повернувшись в Анташі, Василь взявся будувати дорогу до лінії фронту. Робітникам — місцевим жителям — німці платили за роботу 10–12 пфенінгів за годину (1,2 рубл.). Давали й продовольчий пайок, вартість якого вираховувалася із заробітної плати. Інженер Прохода намагався полегшити умови життя совєтських громадян, які працювали «в окупаційному прифронтовому режимі». «Роботи контролювала більш-менш людяна адміністрація без кровожерливого запільного елементу» [25, арк. 137, 138].

Василь до робітників ставився по-людяному, як міг допомагав їм. Знайшлися німці, яким ставлення Проходи до «упосліджених росіян» не сподобалось, тож, коли він провів дорогу до Копор'є, його відправили на небезпечний відтинок до Красного Села. Проході підлягало три бригади загальною чисельністю близько 400 осіб. І на новому місці він дбайливо ставився до російських робітників.

Після тритижневої відпустки на початку 1943 року Василя призначили старшим керівником будівельних робіт групи № 127 управління Росія-Північ. Обов'язки Василь виконував сумлінно. Та дехто з колег-арійців почав скаржитися на нього начальству, мовляв, він «дурних росіян, які не заслуговують на людське поводження», зрівнює з німцями [97, с. 202, 203].

Врешті шеф висловив невдоволення. Прохода відповів, що, поки він є керівником будівництва, вимагатиме добросовісного виконання обов'язків у всіх, «навіть» у німців, бо «мусимо не лише гроші заробити, але й війну виграти» [97, с. 203].

Врешті Василя перевели на роботу в Крести біля Пскова, призначивши помічником будівельного керівника («обербауляйтера»). Керівник фірми «Залізничне, дорожнє і підземне будівництво» Йоганес Ган виписав йому тимчасове посвідчення. В ньому зазначалося, що Василь Прохода «народився в Павлівці (Кубань, Україна), працював на фірмі «Йоганес Ган» з 13 травня 1939 р., будував на військовій верфі у Кілі, а від 11 травня 1942 р. працював у «Діловому співробітництві Ноймюнстер» (в інших документах — «Нейсмюнстер». — Ред.), де тимчасово керував будівельним майданчиком «Ділового співробітництва». «На закінчення можу сказати, — писав Йоганес Ган, — що пан Прохода виріс на дорученнях, які йому давали, і володіє хорошими технічними знаннями. Особисті його якості особливо приємні, так що він завжди був для мене найприємнішим співпрацівником» [25, арк. 171].

У Крестах біля Пскова Василь будував залізобетонні та звичайні бункери. І тут виявив себе добросовісним працівником. Для дітей, що тинялись табором, організував школу. Вчителька Ніна Георгіївна якось зізналася, що росіяни-робітники вважають його «своєю людиною» і він може не боятися партизанів, які діяли в навколишніх лісах. Василь справді сміливо ходив до лісу без охорони, інспектуючи будівництво бункерів. Німці ж без супроводу військових до лісу йти не наважувалися.

Коли помер шеф «Робітничого товариства Ноймюнстер», його місце посів Йоганес Ган. Він чи не одразу подав прохання, щоб Василя Проходу відрядили назад до його фірми. Василь повернувся, коли та була вже в Естонії, в районі Кохтла-Ярве біля Фінської затоки. Зустріли його радісно.

«Я повернувся до фірми в недобрий час, — згадував Василь Прохода. — За мене вхопились як дідько за грішну душу. Від мене вимагали виявити всю свою енергію, щоб 20-кілометровий відтинок дороги, що був доручений фірмі, був у проїзному стані і не було затримки для руху машин. Робітників бракувало. Естонці при кожній нагоді утримувались від праці і при можливості розбігались. Навіть німецькі бригадири не витримували такого напруження й байдуже дивилися на катастрофічне становище. У мене не було жодного бажання рятувати становище, але я мусив постійно бути на дорозі та повсякчасно відгризатися від командирів військових частин, щоб не викликати обвинувачення в саботажі й розстріл» [97, с. 212].

Постійні перевантаження і переохолодження спровокували загострення виразкової хвороби, і Василь потрапив до німецького шпиталю у Раквере. Звідти його перевезли до Таллінна, а за тиждень він вже був у Валзі, на кордоні Естонії і Латвії. Попри місяць лікування, стан його не покращився, тож разом з іншими тяжкохворими Василя перевезли до Гусєва у Східній Пруссії. Та лише у познанському шпиталі, біля родини, він відчув себе краще.

Після лікування німці знову дали Василеві двотижневу відпустку. А тоді, зважаючи на особисте прохання, Йоганес Ган погодився звільнити свого працівника.

Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: «Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку» [25, арк. 174].

Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили в Австрію на будівництво алюмінієвого заводу біля Петржалки, що неподалік Братислави. Але завод не будували, бо концерн, який фінансував роботи, побоювався ворожої авіації. Тож і Василь, як і інші, тільки вдавав, що будує.

Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.

Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження «уряду праці» в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами — вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.