Розділ «Бої»

3-тя Залізна дивізія відходила не стільки під натиском ворога, скільки через те, що «на її лівому крилі витворилась пустка, яку могли використати большевики для обходу дивізії. Цю пустку створили польські частини, що… відійшли несподівано… не попередивши сусідів…». Українські командири весь час висилали кінні стежі, щоб розшукати «союзників». Інколи їх знаходили за кілька верст, а часом — за кільканадцять «і завертали назад на позиції». Коли ж не знаходили, мусили відходити, навіть коли більшовики не дуже й насідали [131, с. 52].

22 червня частини 3-ї Залізної дивізії, зокрема 7-ма бригада, здійснили несподіваний контрудар, розбивши 369-й совєтський полк. А потім відійшли.

Станом на 24 червня українсько-польський протибільшовицький фронт йшов від Яруги через Калинівку та Бар на Летичів. 3-тя Залізна дивізія зосередилася в районі Калинівки.

26 червня в м. Лучинець Олександр Удовиченко видав наказ № 34: «Вже пішов четвертий місяць безприкладного труду і мужности, яку весь час виявляють одна за одною молоді частини дорученої мені Залізної дивізії… Залізна дивізія кров'ю своїх кращих синів боронить рідні обшири від московських наїзників. Командири бригад і окремих частин дивізії, які приймали участь в бойових чинах, мають право бути гордими за досягнення, станом підлеглих їм частин і всієї Української Армії. Полковникам Бурківському, Шандрукові і сотникові Фролову щиро дякую за труди у формуванні і навчанні підлеглих їм частин, за мистецьке керування операціями» [131, с. 53, 54]. Цю високу оцінку і подяку, безперечно, заслужив і Василь Прохода.

Попри мужність і «мистецьке керування операціями», 3-тя Залізна дивізія відступила до Збруча, а 13–14 липня перейшла його та почала укріплюватися на західному березі.

З самого ранку 14 липня більшовики в кількох місцях намагалися форсувати річку, але були відбиті з поважними втратами. 7-ма бригада обороняла позиції від села Зелена до с. Троянівка.

Наступного дня більшовики таки перейшли Збруч і атакувати Скалу, але й цей напад вдалося відбити. Червоні зазнали тяжких втрат. Та їхні наскоки не припинялися, стаючи все наполегливішими. «Особливо вперті атаки відбувалися в районі с. Шидлівці, що лежало на обох берегах Збруча, та (сіл) Сидорів — Васильківці. Ці надзбручанські села переходили з рук у руки по кілька разів денно… 19 липня в Шидлівцях большевицькі частини в силі до 200 багнетів і 400–450 шабель перервали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке піхотою і сотнею кінноти, решта пішла далі на с. Товстеньке» [131, с. 63, 64].

Напевне, саме про цей бій і згадував Василь Прохода. Якраз його курінь межував з 54-м польським полком, що тимчасово підпорядковувався командиру 3-ї Залізної дивізії.

З поляками Прохода утримував зв'язок через розвідників. Поляки, як видно, розвідці не надавали належного значення. Принаймні не провели її у сусідньому ліску. З цього скористалися більшовики й вночі зосередили там піхоту та кінну частину. На світанку, ще в сутінках, вони наскочили на 21-й курінь. Зав'язався бій.

Діставши відсіч, більшовики відкотилися назад, а козацтво вибралося з фільварка в сусіднє село в напрямку на Великі Чорноконці і зайняло на пагорбку вигідну для оборони позицію.

Близько 10-ї години ранку Василь Прохода помітив, що три сотні більшовицької кінноти, вискочивши з лісу, налетіли на польську піхоту. «Під проміннями сонця виблискували шаблі большевицьких кіннотників, під ударами яких падали польські жовніри, — згадував Василь Прохода. — Підтримувати рушничним та кулеметним огнем своїх союзників ми не могли, бо вони були віддалені від нас майже на три кілометри. Наші козаки висловлювали «співчуття» полякам тим, що реготали, бачачи нерозумну безладну втечу жовнірів» [96, с. 388].

Червоні так захопилися рубкою, що необережно опинилися неподалік українських позицій. Зачесалися руки у хлопців. По телефону Прохода швидко домовився з командиром кінної сотні бригади, а до 3-го Донського козацького полку Михайла Фролова з проханням охопити москалів з лівого крила поїхав сам підполковник Білан. «Полк цей був при нашій 3-й Залізній дивізії й відпочивав у Колиндянах, — розповідав Прохода. — Мав він біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок, його несподівані атаки не могла витримати жодна совєтська частина» [96, с. 389].

З годину червоні кіннотники безжалісно рубали поляків. Гадаючи, що 3-й кінний полк уже підходить, Прохода вирішив ускочити в село, яке нещодавно залишили, і зайняти переправу через річку, щоб червоні не змогли відійти за Збруч.

Кінна півсотня 21-го куреня (сім десятків вершників), розсипавшись у лаву, спокійно почала спускатися до Збруча. Спочатку Прохода не мав наміру брати участі в атаці, «бо не був кіннотником, шаблюки не мав, а був озброєний лише наганом та японським легким карабіном». Та й потреби в цьому ніякої не було. Але цікавість перемогла і він скочив на свого коня Махна [96, с. 389].

Під'їхавши на сотню кроків до фільварка, побачили лаву московської піхоти. Вона лежала спокійно, очевидно, прийнявши відділ за свій.

«Від большевиків вискочив на коні якийсь командир, — описував бій Василь Прохода. — Побачивши, що ми не ті, за кого нас приймали, він почав лаятись триповерховими виразами. Наші почали тим же відповідати йому. Тоді троє одчайдушних вискочили з нашої лави з метою піймати большевика. Але він був верткий, почав утікати, а наші — за ним. Мій Махно, побачивши трьох поперед себе, не міг витримати й несподівано для мене пустився на перегони. Спочатку всі мої зусилля стримати його були марні. Ми проскочили піхотну лаву, вскочили на фільварок, де було повно большевиків. Я тоді на ходу стріляв з карабіна й одного ранив в ногу, бо він впав і показував її, просячи дарувати життя. Ми проскочили далі. Двоє погнались за втікаючим кіннотчиком, а я з одним збочили на головну вулицю в село, в якому було також повно совєтських піхотинців, а біля школи стояла кулеметна тачанка. Побачивши нас, вояки розступились на обидва боки, ніби даючи нам дорогу посередині. Правдоподібно, вони перед нашим наскоком рухались по вулиці в напрямку до фільварка. Я крикнув їм: «Бросай ружья!» Але вони всі залишились стояти нерухомо. Тоді я знову: «Бросай ружья, сто чертей вашей матери! Сейчас приедут наши, они вам покажут, как не исполнять команду».

Пара десятків солдатів, що були біля нас, покидали свої рушниці. Ми зупинились, чекаючи кожної секунди появлення своїх, бо були певні, що вони також за нами проскочили через фільварок. Пройшла одна, друга мінута, а ніхто з наших не появлявся. Один большевик, що був ближче до мене, підняв свою рушницю й почав цілитись в мене. Тоді кіннотчик з оголеною шаблею — до нього: «Я тебе так стрільну, що світа Божого не побачиш!» Він кинув знову рушницю. В цей час підскочив до нас (козак) з нашої півсотні й тихенько до мене: «Тікаймо скоріше! Наші вже втікли, а за ними погнались большевики».

Ми відразу повернули своїх коней. Мертва до того вулиця відразу ожила. Почалася безладна стрілянина, й затарахкотів кулемет, що тихо стояв на тачанці біля школи. На наше щастя, ми могли відразу завернути в провулок, уникнувши направлених проти нас стрілів. Коли ми проскочили через фільварок, то побачили наших, які утікали з найбільшою швидкістю, а за ними гналось півтори сотні совєтчиків. Яром на південь поскакало нас троє, а за нами знову подалась пара десятків большевицьких кіннотчиків. Але вони не змогли нас здогнати. Мій Махно при цьому показав свою спритність. Він летів як вихор, перескакуючи двометрові провалля в ярах. Я дав йому повну волю. Лише через 10 км позбавились ми переслідування та іншою дорогою дістались вечором до своїх.

Виявилось, що донці (і кубанці. — Ред.) не змогли вчасно прибути на передову лінію, щоб обійти зліва совєтську кінноту. Поки вони прибули, большевики погромили поляків, наробили бешкету в їхньому запіллю і, повертаючись назад, прогнали наших кіннотчиків, що втекли на південь мимо позицій 22-го і 23-го стрілецьких куренів. По дорозі большевики напали на польову заставу 22-го куреня, яка не мала відважного командира. Замість відкрити по ворожій кінноті швидкий рушничний і кулеметний вогонь, усі піднесли руки догори. Большевики безжалісно всіх їх порубали.