Розділ «Спец поселення»

У таборі стало спокійніше. Єдиним змістом життя була праця. Перевиконуючи норму до 150 %, в'язні заробляли 1000 рублів та ще й скорочували свій термін у півтора раза.

Тепер за окрему плату можна було суттєво поліпшити свій раціон. До того ж хліба кожний міг брати скільки хоче — пайки втратили своє значення. Важливо, що з табору вивезли всіх блатних. Начальство наказало зірвати чи замазати літери та цифри на одязі в'язнів. «Перше садовили до карцеру за нечітко намальоване число, а тепер навпаки — за те, що на куртці та штанях це число не було замазане». Слово «каторжанин» начальство заборонило вживати. На перевірках бранці називали вже не цифру, а своє ім'я та по батькові. Якщо в'язень продовжував оголошувати цифру, міг потрапити до карцера [98, с. 124].

У книгозбірні неважко було розшукати будь-що з класичної російської літератури, а от українську книжку — неможливо. Траплялися хіба російські переклади українських письменників, лауреатів Сталінської премії.

Оскільки після завершення терміну покарання в'язневі не дозволяли їхати куди заманеться, Василь заздалегідь подав начальникові табору прохання, щоб йому після закінчення строку ув'язнення дозволили виїхати до Казахської ССР. Прохода вирішив переселитися до Казахстану, бо українці там, попри твердження совєтської статистики, становили «національну більшість».

7 вересня 1954 року «дядя Вася» вийшов з табору. Але звільнення виявилося безрадісним: колишнього в'язня міцно тримала на ланцюгу спецкомендатура, до того ж у таборі Василь мав легку роботу, ліжко та непогане харчування, а «на волі» все це треба ще здобути. «Як безпритульний пес, вигнаний із буди, опинився я в тундрі в дощову темну ніч», — писав він. Таким виявилося його звільнення [98, с. 128].

Спати довелося на чужих ліжках у гуртожитках. Хоч до табору повертайся, але для цього треба заслужити новий термін. Виручив упівець Федір Адамович Мирончук з Межиріччя, що на Волині. Він мав кімнатку в одному робітничому присілку. Тут і прожив Василь перші два місяці своєї «волі». Спали на одному ліжку.

Оскільки Прохода заробив у таборах 3300 рублів, то не спішив влаштовуватися на роботу — жити було на що. Його основним заняттям стало написання клопотань у Москву з проханням зняти судимість і дозволити виїхати чи то в Україну до рідних, чи у Чехословаччину. Він писав до Головної військової прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Президії Верховної Ради. А 23 вересня звернувся до посольства Чехословаччини в Москві із проханням видати йому паспорт громадянина ЧСР. Працівники посольства у свою чергу просили надіслати документ, який би підтверджував, що Василь Прохода є громадянином ЧСР. А він такої довідки не мав.

18 листопада 1954 року Василь Прохода знову написав листа Головному військовому прокурору СССР (на листа від 25 вересня 1954 року відповіді не отримав). «Прошу розглянути його як прохання людини, яка потрапила у бурхливому революційному морі 1917 — 20 рр. на хвилі, що винесли її на протилежний берег» [25, арк. 135].

Прохода нагадував прокуророві, що посилав клопотання до Президії Верховної Ради ССР 12 травня 1947 р., 5 березня 1948 р., 17 березня 1951 р. і 30 серпня 1953 р., в яких описав свій життєвий шлях. «Писав я без хитрощів і брехні. І коли мені не вірили, ставало кожний раз прикро за свою людську гідність. Ця недовіра як прокляття висить наді мною до цього часу… За що запроторили мене в Речлаг, а після залишили на спецпоселенні?..» [25, арк. 135].

Василь скаржився, що не може отримати роботи за фахом і відповідно до свого віку («Як інвалід, на фізичну роботу не годжуся»). На заваді отримання роботи за фахом завжди ставали судимість і відсутність диплома. «А з моєю родиною я вже 10 р. не маю зв'язку і не знаю нині, де вона і що з нею. Треба поїхати в Чехословаччину і розшукати. (Та) з довідкою на сцецпоселення далеко не заїдеш» [25, арк. 135, 135 зв.]. Прохода нагадав, що всі чотири клопотання про розшук родини (починаючи з весни 1954 р.) до Всесоюзного Червоного Хреста і Півмісяця залишилися без відповіді.

«Слідчі мали на меті за всяку ціну зробити мене злочинцем і англо-американським шпигуном, — апелював до черствого московського серця кубанець. — Жодного слова на мою користь не було записано на основі одного й того ж аргументу: «А чому німці вас не розстріляли?» Щоб прискорити процес важкого для мене слідства, я погоджувався, починаючи підписувати все, що вони від мене хотіли» [25, арк. 135 зв.].

Василь Прохода просив зняти з нього судимість. «Вбивцею, бандитом, грабіжником, а також ворогом російського (моя мати була росіянкою), українського (батько — українець) і чеського (чехословацький громадянин) народів я не був, не є і не буду до самої смерті. Війну вважаю найбільшим злом і у підпалювачі її абсолютно не надаюся, то прихильником миру залишуся назавжди… Вірю в Радянську справедливість і сподіваюся, що моє прохання до Вас і Президії Верховної Ради СРСР будуть задоволені якнайскоріше. 18.XI.1954» [25, арк. 135 зв.].

Єдиним наслідком цих звернень став дозвіл переселитися до столиці Комі ССР м. Ухти, що лежала за 1000 км на південь від Воркути. Василь скористався цим дозволом і 27 листопада виїхав до Ухти, де колись відбував покарання Остап Вишня. Звідси 2 лютого 1955 року Прохода знову написав Головній військовій прокуратурі СССР. Він намагався переконати прокурора, що бажання будувати німцям дороги у нього не було, але ж не хотілося потрапити до концентраційного табору, та й дороги ці «в майбутньому могли стати в нагоді радше росіянам, ніж німцям». Василь нагадував, що полегшував умови життя російським робітникам, забороняв російським жінкам жити з німцями. «На роботі я поводився так, як звичайний чех під німецькою окупацією, дотримуючись слов'янської солідарності…» [98, с. 150].

Щодня кубанець виглядав листоношу, але даремно. Єдиною радістю були «милі листи» від племінниць Олесі (Олександри) та Галинки. Та й вони не могли дати йому відповідь на болючі питання: де його родина, чи живі дружина Марія і син Роман?